Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 16)

Вона подивилася на нього як на навіженого.

— У Лондон.

Том перевернувся на спину і застогнав, збираючись з силами для чергового виснажливого ривка.

Куля, позбувшись вантажу, злітала у небо. ЇЇ темна крапля швидко зникла у хмаровинні. Через кілька секунд Том почув гудіння двигунів Шрайкового повітроплава, який, висновуючи з усього, поспішив услід. Навколо залишилася тільки ніч, холодний вітер і пасма місячного сяйва на пагорбах.

14 РАТУША

Кетрін вирішила почати з самісіньких верхів. Через день після відльоту батька з Лондона вона пневматичною поштою відправила повідомлення у контору лорд-мера — через термінал у батьковій кімнаті, — і вже за півтори години отримала відповідь від секретаря Крома: лорд-мер прийме міс Валентайн опівдні.

Кетрін пішла у гардероб і підібрала вбрання, що нагадувало б ділове — вузькі чорні штани і сіре пальто з підплічниками. Вона зав’язала волосся у хвіст, скріпила його шпилькою, виготовленою із задньої фари стародавнього авто, і дістала стильний капелюх з навушниками, який придбала за шість тижнів до того, але ще жодного разу не надівала. Вона нафарбувала губи й нанесла тонкий шар рум’ян на вилиці, а проміж брів намалювала маленький блакитний трикутник — подобу гільдійського знаку, який носили світські пані. Відтак знайшла нотатник з олівцем і поклала в один із солідних батькових портфелів чорного кольору, разом із перепусткою, що він подарував їй на п’ятнадцятиліття — золотою перепусткою, що дозволяла прохід майже по всьому Лондону. Вона подивилася на себе у дзеркало й уявила, як через п’ять тижнів зустріне експедицію після її повернення і зможе сказати батькові: «Я все з’ясувала, тобі більше нема про що хвилюватися...»

За чверть до полудня вони з Псом підійшли до ліфтової станції на майдані Квірка. Кетрін відчувала на собі погляди перехожих й тішилася з цього. Вона уявляла собі, що кажуть люди: «Дивіться, це Кетрін Валентайн... Іде на аудієнцію до лорд-мера...» Співробітники ліфтової станції знали її в обличчя, вони, усміхаючись, віталися: «Добрий ранок, міс Кетрін», гладили Пса і навіть не подивилися на перепустку, коли об 11:52 дівчина сіла в ліфт, що йшов на верхній ярус.

Ліфт загудів і рушив угору. Вона швидко перетнула майдан Отченаш, де Пес задумливо подивився на зграйки голубів і нашорошив вуха, почувши шум робіт у соборі Святого Павла. Невдовзі вона піднімалася сходами ратуші, де Ті провели у крихітний ліфт, і за хвилину до дванадцятої увійшла у бронзові обертові двері, що вели в особистий кабінет лорд-мера.

— А, міс Валентайн. Ви на хвилину раніше.

Кром подивився на неї з далекого краю величезного столу і знову занурився у звіт, що лежав перед ним. З круглого вікна в нього за спиною виднівся собор Святого Павла — розмитий і немов несправжній за товстим склом, схожий на затонулий замок у прозорій воді. На потьмянілих бронзових панелях, що прикрашали стіни кабінету лорд-мера, вигравало приглушене сонячне сяйво. На стінах не висіло ні картин, ані жодного іншого декору, а вся підлога була з суцільного металу. Кетрін аж затремтіла від холоду, який відчула навіть через туфлі.

Лорд-мер змусив її чекати рівно п’ятдесят дев’ять секунд, які, здавалося, тягнулися цілу вічність. Вона почувалася страшенно ніяково, аж поки він не відклав звіт. Він легенько посміхнувся — немов людина, що ніколи в житті не бачила усмішки, але прочитала інструкцію, що описувала, як усміхатися.

— Радий повідомити, що мені щойно надійшла шифрована радіограма від твого батька, одразу перед тим, як він покинув зону досяжності, — сказав він. — На борту «Ліфта на 13-й поверх» усе в нормі.

— Чудово! — протягнула Кетрін, яка усвідомлювала, що це остання звістка від батька до тих пір, поки він не вирушить назад. Навіть інженерам вдавалося слати радіограми не далі, ніж на кількасот миль.

— Щось іще? — спитав Кром.

— Так... — мовила Кетрін і завагалася.

Вона боялася ляпнути якусь дурницю. Опинившись у холодному кабінеті Крома, дивлячись на його не менш холодну посмішку, вона пошкодувала, що так нафарбувалася і вдягнулася по-діловому. Але вона прийшла сюди лише з однією метою, тому зібралася з силами й випалила:

— Я хотіла спитати про ту дівчину, і чому вона намагалася вбити мого батька.

Посмішка лорд-мера зникла.

— Твій батько не вважав за доречне просвітити мене щодо того, хто вона така. Я гадки не маю, чому вона так палко бажала його вбити.

— Ви не вважаєте, що до цього якось причетна МЕДУЗА?

Погляд Крома, здавалося, похолоднішав ще на кілька градусів.

— Тебе це не обходить, — відрізав він. — Що Валентайн тобі розповів?

— Нічого! — сказала Кетрін, яка починала хвилюватися. — Але я бачу, що йому страшно, і я мушу дізнатися причину, адже...

— Послухай мене, дитино, — мовив Кром, відтак він підвівся, обійшов стіл, наблизився до неї і поклав тонку руку їй на плече. — Якщо Валентайн щось приховує від тебе, то на те є причини. В його роботі є такі речі, які тобі ще складно збагнути. Не забувай — поки я ним не зацікавився, він був звичайним падальником з Безкраю. Невже ти хочеш, щоб він повернувся до того статусу? Чи навіть нижче...

Кетрін почувалася так, немовби Кром дав їй ляпаса. Вона зашарілася від гніву, але зуміла стриматися.

— Іди додому і чекай його повернення, — наказав Кром. — І залиш дорослі справи тим, хто в них тямить. Забудь про те, що колись існувала якась дівчина або МЕДУЗА.

«Дорослі справи, — сердито подумала Кетрін. — Він що, вважає мене дитиною?» Але натомість вона мовчки вклонилася і смиренно сказала:

— Так, лорд-мере. Ходімо, Псе.

— І більше ніколи не бери цю тварину на верхній ярус, — сказав Кром услід, коли вона вийшла в приймальню, де на її скривлене обличчя витріщилися секретарі.

Спускаючись ліфтом на майдан Квірка, вона прошепотіла вовкові у вухо:

— Ми ще покажемо йому, Псе!

Замість повернутися одразу додому, вона завітала у палац Кліо біля Коло-парку. Там, у духмяній темряві, вона заспокоїлася і почала думати, як бути далі.

Відколи Ніколаса Квірка оголосили богом, більшість лондонців забула старих богів і богинь, тому Кетрін ніхто не заважав. Їй подобалася Кліо, яка була богинею її матері у Пуерто-Анджелесі, а її статуя нагадувала маму добрими темними очима і терплячою усмішкою. Вона пам’ятала, як мама розповідала про нещасну богиню, яку вихор прогресу постійно повертав назад у майбутнє, але вона все одно спромагалася простягнути руку у минуле і допомогти людям змінити хід історії. Дивлячись на лагідне обличчя статуї, Кетрін спитала:

— Що мені робити, Кліо? Як допомогти батькові, якщо лорд-мер нічого мені не розповідає?

Вона не очікувала відповіді і не почула її, тому швидко промовила молитву — одну за батька і одну за бідолашного Тома Натсворсі, — залишила підношення й пішла.

На пів дороги від палацу Кліо в неї з’явилася ідея — настільки несподівана думка, що, здавалося, сама богиня надихнула Ті. Вона пригадала, як бігла до сміттєжолоба того дня, коли туди впав Том, і бачила, як їй назустріч ішов молодий підмайстер з інженерів, блідий і збентежений. Напевне, він бачив, як усе сталося.

Вона побігла додому через залитий сонцем парк. Той юний інженер повинен знати відповідь! Вона повернеться у Нутро і знайде його! Вона дізнається все без допомоги старого злюки Маґнуса Крома!

15 ІРЖАВІ БОЛОТА

Том з Естер йшли цілу ніч, і коли у мареві ранкового туману проступило бліде сонце, вони все ще брели, іноді ненадовго зупиняючись, щоби перевести подих. Тутешні краєвиди кардинально відрізнялися від вкритих багном степів, якими вони йшли кілька днів тому. Тепер їм доводилося обходити трясовину і заплави з солонуватою водою. Вряди-годи вони провалювались у глибокі, порослі бур’яном сліди, що залишили міста — такі старі, що одразу можна було сказати: жодне місто не заїздило сюди вже багато років.

— Дивися, як усе заросло, — сказала Естер, вказуючи на колії, вкриті ожиною, і пагорби, де зеленіли молоді деревцята. — Навіть дрібне напіврухоме поселення вже би вирубало ці паростки на дрова.

— Може, тут ґрунт надто вогкий, — припустив Том, який вже вдвадцяте провалився у багно ледь не по пояс. Він пригадав велетенську карту мисливських угідь, що висіла у фоє лондонського музею, і широку ділянку болотяного краю, що тягнувся від гір у центрі і аж до узбережжя Хазацького моря — нескінченні милі очеретяних плавнів і вузеньких блакитних струмків, що були позначені як «непридатні для міст або поселень».

— Схоже, ми біля Іржавих боліт, — сказав він. — їх так називають через те, що води тут мають бути червоними від іржі міст, які втрапили сюди і затонули. Лише безголовий мер поведе своє місто у ці краї.

— Тоді Рейланд і Анна Фенґ завели нас далі на південь, ніж я думала, — прошепотіла Естер сама до себе. — Лондон, напевне, за тисячі миль під нас. Я добиратимуся туди кілька місяців, і весь цей час Шрайк переслідуватиме мене.

— Але ти обдурила його! — зауважив Том. — Ми втекли!

— Його складно обдурити, — сказала Естер. — Скоро він вийде на наш слід. Чому, на твою думку, його назвали мисливцем?

Вона вела Тома далі й далі, через пагорби, трясовини і долини, де повітря пістрявіло роями дзижчливих комах, що нещадно жалили. Обоє втомилися й дратувалися. Коли Том запропонував присісти й відпочити, Естер кинула у відповідь: