Филип Рив – Смертні машини. Книга 1 (страница 12)

— Ва-лен-тайн! Ва-лен-тайн!

Але Валентайн не звертав уваги ані на шум, ані на прапори. Він стояв і дивився на Кетрін, піднявши руку в прощальному жесті, аж доки повітроплав набрав висоту, а за якийсь час зник з очей.

Коли «Ліфт» перетворився на цятку в небі, а люди почали розходитися, Кетрін витерла сльози, потягнула Пса за шворку і попрямувала додому. Вона вже нудьгувала за батьком, але в неї з’явився план. За його відсутності вона довідається про ту загадкову дівчину, дізнається, хто вона і чому він так її злякався.

11 АЕРОГАВАНЬ

Коли Том умився, поспав і перекусив, йому здалося, що пригоди — це не так і погано. На світанку він уже почав забувати про муки подорожі через багно і ув’язнення у Спідвеллі. Краєвид з кабіни «Дженні Ганівер» — гори хмар, визолочені вранішнім сонцем, — навіть трохи втамував біль, якого йому завдала зрада Валентайна. А під час сніданку, попиваючи в кабіні разом із міс Фенґ гарячий шоколад, він відчув, що насолоджується життям.

Щойно «Дженні Ганівер» опинилася на безпечній відстані від ракет Спідвелла, авіаторка огорнула їх усмішками й турботою. Вона поставила повітроплав на автопілот, дала Томові підбиту вовною ковдру і влаштувала йому постіль у трюмі — відсіку в аеростаті, де зберігався вантаж тюленячих шкір зі Шпіцбергена. Потім вона повела Естер у лазарет, де обробила їй ногу. Том зазирнув туди після сніданку і побачив, що дівчина міцно спить, вкрита білим простирадлом.

— Я дала їй знеболювальне, — пояснила міс Фенґ. — Вона спатиме ще кілька годин, не переймайся нею.

Том подивився на обличчя сплячої Естер. Чомусь йому здавалося, що вона матиме кращий вигляд, коли умиється, поїсть і їй перебинтують ногу, але, звісно, вона зоставалася такою ж потворною.

— Цей паскуда Валентайн добряче її споганив, — сказала авіаторка, коли повернулася у кабіну і сіла за штурвал.

— Звідки ви знаєте про Валентайна? — спитав Том.

Усі чули про Тадея Валентайна, — розсміялася вона. — Я знаю, що це найкращий історик Лондона, і також знаю, що це лише прикриття для його справжнього заняття як таємного агента Крома.

— Неправда! — вихопилось у Тома, який усе ще інстинктивно прагнув захистити свого колишнього героя. Але експедиції Валентайна завжди супроводжували чутки, буцімто вони не обмежуються самою археологією, і тепер, коли Том побачив справу його рук навіч, він повірив у них. Він зашарівся, соромлячись і за Валентайна, і за себе, і за те, що колись так його звеличував.

Міс Фенґ дивилася на нього зі слабкою співчутливою усмішкою.

— Вчора, поки я обробляла рану Естер, вона чимало мені розповіла, — м’яко сказала вона. — Вам дуже пощастило, що ви вціліли.

— Знаю, — кивнув Том, але все одно зніяковів через те, що Естер розповіла все незнайомці.

Він усівся у штурманському кріслі і роздивлявся прилади: загадковий розсип кнопок, перемикачів і важелів, позначених підписами на аеросперанто, англіянській і китайській. Над ними, на переділці, висів невеличкий лакований вівтар, прикрашений червоними стрічками й портретами предків міс Фенґ. «Напевне, цей усміхнений маньчжурський крилатий крамар — її батько, — подумав Том. А ця рудоволоса леді з Крижаної пустки — її мати?»

— Скажи мені, Томе, — почала міс Фенґ, спрямовуючи судно іншим курсом, — куди рухається Лондон?

То було несподіване запитання.

— Я не знаю! — сказав Том.

— Ти повинен щось знати, — засміялася вона. — Ваше місто покинуло своє укриття на заході, перетнуло перешийок, а тепер мчить у центр мисливських угідь, немов кажан, що йому дупку підпалили. Ти мав би знати, що за чутки у вас ходять. Чи ні?

Її вузькі очі скосилися на Тома, який нервово облизував губи, не певний, що саме відповісти. Він ніколи не звертав уваги на дурні казочки про те, куди рухається Лондон, що їх переповідали інші підмайстри. Він і справді нічого не знав. А навіть якби і знав — чи варто було розповідати про плани свого міста загадковій східній авіаторці? А якщо міс Фенґ в обмін на винагороду переповість їх якомусь більшому місту, і те більше місто влаштує засідку? Але якщо він нічого не скаже, вона може й викинути його з повітроплава, навіть не приземлившись!

— Здобич! — випалив він. — У гільдії навігаторів кажуть, що в центрі мисливських угідь багато здобичі.

Її червона посмішка стала ще ширшою.

— Справді?

— Я це чув від самого головного навігатора, — сказав Том. Він потроху осмілів.

Міс Фенґ кивнула з усмішкою і потягнула довгий мідний важіль. В аеростаті загуркотіли газові хлипаки, і Томові аж заклало вуха, коли «Дженні Ганівер» почала спускатися крізь щільний шар білих хмар.

— Зараз покажу тобі центр мисливських угідь, — вона засміялася і подивилася на карти, прикріплені до переділки поруч з вівтарем.

Вони спускалися нижче й нижче, хмари рідшали й розступалися, і скоро Том побачив Безкрай, що розкинувся внизу, немов зім’ятий аркуш сіро-коричневого паперу, карбований довгими блакитними смугами — слідами, що залишили гусениці незчисленних міст, у яких збиралася вода. Він злякався — вперше після того, як повітроплав відчалив від Стейнза, але міс Фенґ пробурмотіла:

— Тобі нема чого боятися, Томе.

Він заспокоївся і зосередився на приголомшливому видовищі. На півночі виднівся холодний блиск Крижаної пустки і темні конуси вогнедишних гір Тангойзер. Він видивлявся Лондон і нарешті побачив його — дрібну сіру пляму, за якою хмарою здіймалася курява, — значно далі, ніж він сподівався. Тут і там на рівнині виднілися цятки інших міст — деякі рухалися рівниною, інші ж причаїлися у тіні напівз'їдених гірських кряжів, — але не так багато, як він собі уявляв. На південному сході міст зовсім не було: над заболоченою місцевістю стояв туман, а далі мерехтіла вода. Авіаторка вказала туди.

— Це велике континентальне Хазацьке море. Певна, ти чув стару співанку, — сказала авіаторка і проспівала фальцетом: «Не ходи, не ходи до Хазацького моря, як потрапиш туди — нахлебчешся горя...»

Але Том не слухав. Він помітив дещо набагато страшніше за море.

Просто під ними, у тіні «Дженні Ганівер», стояв кістяк мертвого міста. Він покоївся на землі, пошрамованій гусеницями сотень менших містечок, жахітно нахилившись, і коли «Дженні Ганівер» знизилася, щоби краще його роздивитися, Том зрозумів, що його гусениці й нутрощі зникли, а палубні помости обдирає юрба містечок, що комашилися у тіні нижнього ярусу. Вони видирали щелепами шматки іржавого заліза або висаджували зграйки утильників, і спалахи їхніх ацетиленових різаків мерехтіли у глибинах мертвого міста, немов святкові ліхтарі на ялинках, якими прикрашали домівки на Квірк-вечір.

Раптом одне з містечок вкрили клуби диму, і до них полетіла ракета, що вибухнула за сто метрів під повітроплавом. Руки міс Фенґ так і затанцювали над приладами, і Том відчув, що судно знову підіймається.

— Половина падальників у мисливських угіддях розбирають рештки Моторополіса, — сказала вона, — а це не надто гостинна братія. Стріляють в усіх, хто з’являється поруч, а коли нікого нема — то одне в одного.

— Як же ж так сталося? — спитав Том, витріщаючись на гігантський скелет міста, від якого віддалялася «Дженні Ганівер».

— Місто вмерло з голоду, — пояснила авіаторка. — Скінчилося пальне, і коли місто знерухоміло, зграйка менших містечок заходилася розбирати його. Вони харчуються ним уже кілька місяців, а невдовзі, найімовірніше, з’явиться більше місто і покінчить із ним. Як бачиш, Томе, у центрі мисливських угідь здобичі замало, тож навряд чи Лондон покинув схованку, сподіваючись чимось тут поживитися.

Том обернувся, щоб востаннє подивитися на мертве місто. Побачив, як зграйка дрібних передмість атакувала міста-падальники на північному заході, вираховуючи найслабші й найповільніші, але він не встиг роздивитися детальніше, оскільки «Дженні Ганівер» здійнялася вище у чисте захмарне небо, а скелет Моторополіса зник з поля зору.

Міс Фенґ глянула на нього з незмінною усмішкою, але в її очах з’явилися дивні іскорки.

— Якщо Маґнус Кром вирушив не по здобич, — сказала вона, — то що він тоді шукає?

Том похитав головою.

— Я всього лише підмайстер-історик, — зізнався він. — Третього класу. Я навіть не розмовляв з головним навігатором.

— Естер згадувала про дещо, — не відставала авіаторка. — Штуку, яку Валентайн забрав у Ті бідолашних батьків. Зветься «МЕДУЗА». Дивна назва. Чув щось про неї? Може, знаєш, що це означає?

Том знову похитав головою, але вона уважно дивилася йому в очі, і йому здалося, що вона зазирає йому просто в душу. Раптом вона засміялася.

— Байдуже. Я маю довезти вас до Аерогавані, а там знайдемо судно, що повезе вас додому.

Аерогавань! Одне з найвідоміших міст усієї Самохідної доби. Коли того вечора у рації пролунав сигнал його самонавідного маяка, Том негайно побіг у кабіну. На трапі біля лазарету він побачив Естер, що сонно клигала з розпатланим волоссям. Анна Фенґ зробила з її раною все, що могла, але це не вплинуло на манери дівчини: вона сховала обличчя, щойно побачила Тома, а коли той спитав, як вона почувається, тільки буркнула щось у відповідь.

У кабіні авіаторка привітала їх широкою усмішкою.

— Дивіться, дорогенькі, — сказала вона. — Аерогавань!

Вони встали за її кріслом і дивилися, як за морем хмар надвечірнє сонце осяває одноярусну конструкцію з легкосплавного металу, а заодно і німб з яскравих аеростатів над нею.