Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 6)

Висунувши шухляду, він дістав коробку найкращих Cuesta Rey і запропонував міс Фуґате, яка з вдячністю взяла одну з тонких темних сигар. Він узяв одну й собі, припалив їй, потім собі й відкинувся в кріслі.

— Знаєш, хто такий Палмер Елдрич?

— Так.

— Можеш скористатися ясновидінням для передбачення чогось, окрім моди? Приблизно наступного місяця в гомеозетах цілком відкрито називатимуть місцеперебування Елдрича. Я хотів би, щоб ти поглянула на них і сказала мені, де він зараз. Я знаю, що ти зумієш.

Маєш зуміти, — сказав він про себе, — як хочеш тут працювати. Він чекав, курив сигару, спостерігав за дівчиною і з деякою заздрістю думав, чи у ліжку вона така ж, як і на вигляд...

— Містере Булеро, я маю лише найрозмитіше уявлення, — тихо, затинаючись проказала міс Фуґате.

— Байдуже, кажи.

Він потягнувся по ручку.

Їй знадобилося кілька хвилин, та коли вона повторювала спроби, її уявлення не ставало чіткішим. Тож він записав у нотатнику: ветеранський шпиталь імені Джеймса Ріддла, База III, Ганімед. Установа ООН, звісно ж. Він так і передбачав. Не надто й безнадійно; можна спробувати туди потрапити.

— Але він там не під своїм ім’ям, — зауважила бліда й виснажена від зусиль, необхідних для передбачення, міс Фуґате; вона знову припалила згаслу сигару; сівши в кріслі рівніше, ще раз схрестила свої гнучкі ноги. — В гомеозетах напишуть, що Елдрич числився в шпитальних документах як містер...

Вона замовкла, заплющила очі й зітхнула.

— О, чорт! Ніяк не можу розгледіти. Один склад. Френт. Брент. Ні, здається, Трент. Так, Елдон Трент.

Вона полегшено усміхнулась; її великі очі зблиснули з наївним, дитячим задоволенням.

— Вони й справді неабияк попіклувалися про те, щоб сховати його. А ще в гомеозетах напишуть, що його допитували. Тож, очевидно, він при свідомості.

Раптом вона насупилася.

— Чекайте. Я бачу заголовок. Я у власному конапті, сама. Ранній ранок, читаю першу шпальту. О, Господи!

— Що там? — різко нахилившись уперед, запитав Лео; він відчув її тривогу.

— Заголовки кажуть, що Палмер Елдрич помер,— прошепотіла міс Фуґате.

Вона кліпнула очима, здивовано озирнулася навкруги, а тоді поволі зосередила погляд на ньому; дівчина подивилася на нього зі страхом і сум’яттям та відсахнулась; відсторонившись, вона зіщулилася в кріслі і сплела пальці рук.

— І в цьому звинувачують вас, містере Булеро. Чесно. Так написано в заголовку.

— Хочеш сказати, що я його вб’ю?

Вона кивнула.

— Але... це не стовідсотково. Я лише побачила це в одній із версій майбутнього... Розумієте? Ми, ясновидці, бачимо...

Міс Фуґате зробила жест рукою.

— Я знаю.

Він знав ясновидців; зрештою, Барні Меєрсон пропрацював на «Набори П. П.» тринадцять років поспіль, а дехто навіть довше.

— Це може статися, — проскреготів він.

Але навіщо мені це робити? — запитував себе Лео. Поки що не відомо. Можливо, коли він дістанеться до Елдрича, поговорить з ним... Вочевидь, так і станеться.

— Думаю, що з огляду на таку версію майбутнього вам не варто намагатися зустрітися з містером Елдричем, — сказала міс Фуґате, — чи не так, містере Булеро? Я маю на увазі, що ризик є... і він доволі великий. Гадаю... приблизно... в районі сорока.

— Сорока чого?

— Відсотків. Майже половина можливих версій.

Тепер, трохи заспокоївшись, вона курила сигару й дивилася на нього; її очі, темні й уважні, виблискували, поки вона, очевидно, роздумувала над тим, навіщо ж йому це робити.

Підвівшись, він підійшов до дверей офісу.

— Дякую. Я ціную твою допомогу.

Він витримав паузу, чітко натякаючи на те, що хоче, аби вона пішла.

Втім, міс Фуґате лишилася сидіти. Він відчув ту саму впертість, яка так засмутила Барні Меєрсона.

— Містере Булеро,— тихо проказала вона,— я думаю, мені варто повідомити про це поліцію ООН. Ми, ясновидці...

Він знову зачинив двері.

— Ви, ясновидці, надто переймаєтеся життям інших людей,— сказав Лео. Але міс Фуґате його впіймала. Цікаво,— міркував він, — що ж їй вдасться зробити з цим знанням.

— Містеру Меєрсону загрожує призов,— сказала міс Фуґате. — Вам, звісно, про це відомо. Ви збираєтеся спробувати повпливати на них, щоб його відпустили?

— Так, я мав намір допомогти йому ухилитися, — відверто мовив він.

— Містере Булеро, — тихо, але впевнено проказала вона, — домовмося. Нехай його призвуть. І тоді я стану вашим нью-йоркським консультантом з пре-моди.

Вона чекала; Лео мовчав.

— Що скажете? — поцікавилася вона.

Було очевидно, що міс Фуґате не звикла до таких перемовин. Однак вона була налаштована за можливості домогтися свого; врешті-решт,— подумав він,— усім, навіть найкмітливішим ділкам, треба з чогось починати. Можливо, перед ним початок блискучої кар’єри.

Аж раптом Лео дещо згадав. Він згадав, чому її перевели з Пекіну в Нью-Йорк на посаду асистентки Барні Меєрсона. Її передбачення були несталими. А деякі з них, а насправді надто багато з них — помилковими.

Можливо, її передбачення заголовка, що звинувачував його у вбивстві Палмера Елдрича, якщо припустити, що вона не брехала, а й справді бачила його, було черговою помилкою. Таке саме помилкове передбачення, як і те, що привело її сюди.

— Я подумаю,— сказав він уголос.— Дай мені кілька днів.

— У вас є час до завтрашнього ранку, — твердо мовила міс Фуґате.

— Тепер я бачу, чому Барні був такий роздратований,— розсміявся Лео.

Ймовірно, Барні, як ясновидець, відчував — бодай неясно,— що вона збирається завдати йому вирішального удару і поставити під ризик усю його кар’єру.

— Слухай, — підійшов він до неї. — Ти ж коханка Меєрсона. Не хочеш його кинути? Я можу запропонувати тобі цілий супутник.

Звісно, якщо припустити, що він зможе вигнати звідти Скотті.

— Ні, дякую, — відмовилася міс Фуґате.

— Але чому? — здивувався він.— Твоя кар’єра...

— Мені подобається Меєрсон,— відказала вона.— І не надто приваблюють булькоголо...

Вона урвала себе й виправилась:

— Чоловіки, які еволюціонували в клініках.

Він знову відчинив двері офісу.

— До завтрашнього ранку я тебе повідомлю.

Спостерігаючи, як вона виходить у приймальню, Лео подумав: «Це дасть мені час злітати до Палмера Елдрича на Ганімед; тоді я дізнаюся більше. Дізнаюся, хибне твоє передбачення, чи ні».

Зачинивши за дівчиною двері, він одразу ж повернувся до столу і клацнув кнопкою відеофона.

— З’єднайте мене з ветеранським шпиталем імені Джеймса Ріддла на Базі III, Ганімед. Я хочу поговорити особисто з містером Елдоном Трентом. Він там пацієнт, — сказав він нью-йоркському оператору, повідомив своє ім’я та номер, від’єднався, похитав гачок і набрав космопорт імені Кеннеді.

Забронювавши квиток на вечірній експрес-корабель з Нью-Йорка до Ганімеда, Лео нетерпляче заходив офісом в очікуванні дзвінка з ветеранського шпиталю імені Джеймса Ріддла.

Булькоголовий, — думав він. Щоб так назвати свого шефа...