Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 7)

Через десять хвилин почувся дзвінок.

— Перепрошую, містере Булеро,— вибачився оператор.— За наказом лікарів містер Трент не приймає дзвінків.

Отже, Рондінелла Фуґате мала рацію; у шпиталі імені Джеймса Ріддла лежав Елдон Трент, і цілком вірогідно це був Палмер Елдрич. Цієї підстави було цілком достатньо для польоту; шанси хороші.

Хороші шанси на те, — іронічно думав Лео, — що я зустрінуся з Елдричем, ми бозна через що посваримося, і врешті-решт він помре. Чоловік, із яким наразі я навіть не знайомий. І мене притягнуть до відповідальності; з рук це мені не спустять. Чудові перспективи!

Однак його не полишала цікавість. За які б оборудки він не брався, йому ще ніколи, за жодних обставин не доводилося когось убивати. Між ним і Палмером Елдричем мало статися щось унікальне; і подорож на Ганімед покаже що.

Тепер важко було б повернути назад. Загострена інтуїція підказувала Лео, що трапиться саме те, на що він сподівався. До того ж Рондінелла Фуґате сказала, що його лише звинуватять у вбивстві; жодних даних стосовно винесеного вироку не було.

Звинуватити людину його становища в злочині, який карався смертною карою, навіть для керівництва ООН було б украй непросто.

Нехай спробують.

3

Поклавши демонстраційний контейнер перед собою на столі, Річард Гнатт попивав текілу сауер в барі поблизу «Наборів П. П.». Він чудово знав, що з горщиками Емілі все гаразд; її роботи продавалися. Проблема була в її колишньому чоловікові та його владі.

І Барні Меєрсон її застосував.

Треба повідомити Емілі, — сказав Гнатт собі, і почав було підводитися.

Йому заступив шлях якийсь чоловік; дивакуватий товстун із худорлявими ногами.

— Хто ви? — поцікавився Гнатт.

Чоловік хитнувся перед ним, мов іграшка, водночас риючись у кишені, мовби відшкрібаючи знайомий мікроорганізм із непідвладними часу паразитичними властивостями. Урешті-решт він видобув звідти візитівку.

— Нас цікавлять ваші керамічні вироби, містере Гатт. Натт. Чи як вас там?

— Ікгольц, — прочитав Гнатт на візитівці; там було тільки ім’я, жодної додаткової інформації, не було навіть номера відеофону. — Те, що в мене з собою, — це лише зразки. Я скажу вам адреси крамниць, де продаються наші товари. Але ці...

— Для мініатюризації, — кивнувши, продовжив схожий на іграшку містер Ікгольц. — Саме їх ми й хочемо. Містере Гнатт, ми збираємося мініатюризувати вашу кераміку; ми вважаємо, що Меєрсон помиляється... Вона стане модною, і дуже скоро.

Гнатт витріщився на нього.

— Ви хочете мініатюризувати, і ви не з «Наборів П.П.»?

Більше ніхто не займався мініатюризацією. Всі знали, що «Набори П. П.» були монополістами.

Сівши за стіл біля демонстраційного контейнера, містер Ікгольц дістав гаманець і почав рахувати шкірки.

— Спершу майже ніхто про це не знатиме. Однак зрештою...

Він запропонував Гнатту пачку зморщених коричневих трюфельних шкірок, що правили в Сонячній системі за гроші: тільки вони містили єдину молекулу, унікальну білкову амінокислоту, яку не здатні були дублювати Принтери, живі організми з Білтонґа, які багато заводів на Террі використовували замість автоматизованих збірних конвеєрів.

— Мені треба порадитися з дружиною,— відповів Гнатт.

— Хіба не ви представник вашого підприємства?

— Т-так, я.

Він узяв стос шкірок.

— Ось угода.

Діставши документ і розклавши його на столі, Ікгольц простягнув Гнатту ручку.

— Вона надає нам ексклюзивні права.

Нахилившись, щоб підписати, Річард Гнатт прочитав назву компанії Ікгольца. Бостонська фабрика «Жуй-Ц». Йому ніколи не доводилося про них чути. Жуй-Ц... Назва нагадувала інший продукт, але він ніяк не міг згадати, який саме. Згадав лише, поставивши підпис, коли Ікгольц уже відривав його примірник угоди.

Нелегальна галюциногенна наркотична речовина Цукер-К, яку використовували в колоніях разом із наборами Прудкої Пет.

У нього виникло дуже погане передчуття. Але було пізно. Ікгольц уже забирав демонстраційний контейнер; відтепер його вміст належав Бостонській фабриці «Жуй-Ц», США, Терра.

— Як мені... з вами зв’язатися? — запитав Гнатт, доки той ще не відійшов від столу.

— А вам не доведеться. Якщо ми захочемо, то вийдемо з вами на зв’язок самі, — коротко посміхнувся Ікгольц.

Як йому, в біса, сказати про це Емілі? Гнатт перерахував шкірки, перечитав угоду й поступово усвідомив, скільки Ікгольц йому заплатив; цього вистачило б на п’ятиденну відпустку для нього й Емілі в Антарктиці, в одному з найкращих, найпрохолодніших курортних міст, куди вчащали багатії з Терри і де, поза сумнівом, відпочивали влітку такі люди, як Лео Булеро... А тепер літо тривало цілий рік.

Або... Можна зробити навіть більше; вони з дружиною — звісно, якщо захочуть, — можуть відвідати одну з найелітніших установ планети. Вони можуть полетіти до Німеччин і записатися в одну з клінік Е-терапії доктора Віллі Денкмаля. Нічого собі,— подумав Гнатт.

Він зачинився у відеофонній будці бару й набрав Емілі.

— Збирай валізу. Ми летимо в Мюнхен. У... — Гнатт обрав клініку навмання; бачив її рекламу в одному з модних паризьких журналів, — в Айхенвальд. Доктор Денкмаль...

— Барні їх узяв? — спитала Емілі.

— Ні. Але тепер мініатюризацією займається ще дехто, крім «Наборів П. П.».

Він мав піднесений настрій.

— Барні нам відмовив. То й що? З цією новою компанією нам навіть краще. Схоже, в них купа грошей. Побачимося за пів години. Я замовлю квитки на експрес-рейс TWA. Лиш уяви: Е-терапія для нас обох.

— Коли до цього дійшло, то я не впевнена, що хочу еволюціонувати, — тихо сказала Емілі.

— Звісно ж, хочеш, — приголомшено заперечив він. — Тобто я хочу сказати, що це може врятувати нам життя, а якщо й не нам, то нашим дітям... дітям, які в нас, можливо, колись з’являться. Але навіть якщо ми побудемо там недовго й еволюціонуємо лише трохи, подумай, які нам відкриються можливості. Нас пускатимуть усюди. Ти знайома особисто бодай із кимось, хто пройшов Е-терапію? Ми постійно читаємо про них у гомеозетах, про цих світських людей... але...

— Я не хочу мати шерсть по всьому тілу, — відказала Емілі. — Не хочу, щоб збільшилася моя голова. Ні. Я не полечу в Айхенвальдську клініку.

Схоже, вона прийняла остаточне рішення; її обличчя було цілком спокійне.

— У такому разі я полечу сам, — мовив він.

З економічного погляду це також вигідно; зрештою, саме він домовлявся з покупцями. До того ж він міг би пробути в клініці вдвічі довше, еволюціонувати вдвічі більше... Звісно, якщо терапія подіє. На деяких людей вона не діяла, але навряд чи в цьому можна звинувачувати доктора Денкмаля; не всі були однаково наділені здатністю до еволюції. Стосовно себе Гнатт був певен: він суттєво еволюціонує, дожене великих цабе, а деяких навіть пережене, якщо говорити про ороговілу шкіру, що її Емілі з хибних упереджень назвала «шерстю».

— А що ж робити мені, поки тебе не буде? Просто ліпити горщики?

— Так, — відказав він.

Адже замовлення почнуть надходити великі й швидко; інакше Бостонська фабрика «Жуй-Ц» не цікавилася б мініатюризацією. Вочевидь, вони винайняли власних ясновидців у галузі пре-моди, як робили в «Наборах П. П.». Аж раптом Гнатт згадав; Ікгольц казав, що спершу майже ніхто про це не знатиме. Це означало, що нова компанія не мала мережі диск-жокеїв довкола колонізованих супутників і планет; на відміну від «Наборів П. П.», вони не мали змоги передавати новини через Аллена чи Шарлотту Фейнів.

Утім, для встановлення диск-жокейських супутників треба час. Це зрозуміло.

І все ж йому стало не по собі. А що, як ця компанія працює нелегально? — у паніці спало на думку Гнатту. Можливо, Жуй-Ц, як і Цукер-К, заборонено. Можливо, я вліз у щось небезпечне.

— Чула коли-небудь про Жуй-Ц? — поцікавився він в Емілі.

— Ні.

Гнатт знову дістав угоду і вкотре її передивився. Що за маячня? Як я міг у таке вляпатися? Якби ж той клятий Меєрсон нам не відмовив...

О десятій ранку знайомий жахливий гудок розбудив Сема Ріґана, і той вилаявся на корабель ООН нагорі; він знав, що шум зчинили навмисне. На кораблі, який кружляв над бараком «Вітрянковий рудник», хотіли переконатися, що скинуті пакунки дісталися колоністам, а не лише місцевим тваринам.

— Заберемо,— пробурмотів собі під ніс Ріґан; застібнувши захисний комбінезон і взувши високі черевики, він понуро та якомога повільніше поплентався до рампи.

— Рано він сьогодні, — поскаржився Тод Морріс. — І б’юсь об заклад, що там тільки скоби, цукор та основні продукти на кшталт сала... Нічого цікавого, ніяких цукерок.

Норман Шайн навалився плечима на люк на вершечку рампи; в очі вдарило яскраве холодне сонце, він примружився.

Вгорі, на тлі чорного неба, виблискував корабель ООН, що немов звисав на тонкій нитці. А пілот вправний, — подумав Тод. Знає Півмісяць Файнберґа. Він помахав кораблю рукою, і знову пролунав гудок, змусивши його прикрити вуха руками.

З нижньої частини корабля висунулася ракета, випустила стабілізатори й по спіралі спустилася на землю.

— Трясця, — з відразою мовив Сем Ріґан і байдуже відвернувся. — Це — скоби; вони — без парашута.