Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 8)

Як жалюгідно сьогодні нагорі, — подумав він, розглядаючи поверхню Марсу. Нудьга. І нащо ми сюди прилетіли? Бо мусили, бо нас змусили.

Ракета ООН уже впала; її корпус тріснув від удару, і три колоністи побачили каністри. Певно, п’ятсот фунтів солі. Сема Ріґана охопила ще більша зневіра.

— Гей, — мовив Шайн, підійшовши до ракети й зазирнувши всередину. — Схоже, тут щось корисне.

— У цих коробках радіо,— сказав Тод.— Транзисторні радіо.

Задумавшись, він рушив за Шайном.

— Можливо, з їх допомогою ми зможемо додати в наші набори щось новеньке.

— У моєму вже є радіо, — відказав Шайн.

— Ну тоді збереш із деталей автоматичну газонокосарку, — відрізав Тод. — Такого в тебе нема, чи не так?

Він добре знав Шайнів набір Прудкої Пет; їхні пари, він з дружиною і Шайни, з огляду на сумісність, частенько практикували злиття.

— Приймачі мої. І я знаю, що з ними робити, — сказав Сем Ріґан.

Його набору бракувало механізму для автоматичного відчинення дверей у гаражі, який був і в Шайна, і в Тода; порівняно з ними він суттєво пас задніх. Звісно, всі ці предмети можна було придбати. Але в нього закінчилися шкірки. Весь свій запас він витратив на потреби, які вважав більш нагальними. Ріґан купив у пушера доволі велику кількість Цукер-К і заховав її під своїм спальним відсіком на найнижчому рівні їхнього спільного барака.

Він був вірянином; вірив у диво трансляції — майже сакральну мить, коли мініатюрні артефакти з набору починали не просто нагадувати про Землю, а й самі ставали Землею. Тоді він і решта тих, хто під час переселення в ляльок зливався в одне ціле, переносилися завдяки Цукер-К в інший час і простір. Багато колоністів досі не вірили; для них набори були лише символами світу, де нікому з них уже не доведеться побувати. Втім, поступово невірні наверталися.

Навіть зараз, рано-вранці, він прагнув повернутися під землю, зжувати шмат Цукер-К зі свого сховку й разом із товаришами пережити найбільш священне відчуття, яке було їм доступне.

— Хтось хоче вдатися до переходу? — запитав він Тода і Норма Шайна. Так вони називали спільне вживання. — Я повертаюся вниз. Можемо скористатися моєю Цукер-К. Я поділюсь.

Відмовитися від такої пропозиції було неможливо; схоже, і Тод, і Норм спокусилися.

— Так рано? — запитав Норм Шайн. — Ми ж щойно прокинулися. Хоча однаково робити нічого.

Він похмуро копнув автономний піскокопач; той уже не перший день стояв перед входом у барак. Ніхто не мав сил піднятися на поверхню і продовжити розчисні роботи, розпочаті ще на початку місяця.

— Але, здається, це неправильно,— пробурмотів він.— Ми мусимо працювати на поверхні, на наших городах.

— А город у тебе нічогенький, — усміхнувся Сем Ріґан. — Що ти там вирощуєш? Назвав уже якось?

Запхавши руки до кишень комбінезона, Норм Шайн пройшовся порослим рідкою рослинністю пухким піщаним ґрунтом до свого колись дбайливо доглянутого городу; він зупинився й оглянув грядки в надії, що бодай якісь із спеціально підготовлених насінин проросли. Жодна.

— Швейцарський листовий буряк, — підбадьорливо сказав Тод. — Правильно? Хоч він і мутував, я все одно впізнаю це листя.

Відірвавши листок, Норм пожував його, але виплюнув; той був гіркий і присипаний піском.

Тремтячи під холодним марсіанським сонцем, з барака вийшла Гелен Морріс.

— У нас тут суперечка, — звернулася вона до трьох чоловіків.— Я кажу, що земні психоаналітики коштували п’ятдесят доларів за годину, а Френ стверджує, що то лише за сорок п’ять хвилин. Ми хочемо додати в наш набір аналітика, але треба, щоб усе було правильно, адже це автентична річ, яку виготовлять на Землі і доставлять сюди, — пояснила вона. — Пам’ятаєте ж корабель Булеро, що прилітав минулого тижня?..

— Пам’ятаємо,— сердито відказав Норм Шайн.

І ціни, які встановлював продавець Булеро, також. Аллен і Шарлотта Фейни постійно розповідали зі супутника про різні предмети й лишень розбурхували апетит.

— Спитай у Фейнів, — сказав Тод, чоловік Гелен. — Виклич їх по радіо, коли супутник пролітатиме над нами наступного разу.

Він зиркнув на годинник.

— За годину. Вони мають усю інформацію про автентичні предмети. Взагалі-то, цю інформацію мають докладати до предмета, класти разом із ним у коробку.

Тод непокоївся, бо, звісно ж, саме за його шкірки — його і Гелен — була куплена крихітна фігурка людини-психоаналітика, а також кушетка, робочий стіл, килим і приголомшлива шафа з надзвичайно якісно мініатюризованими книжками.

— Ти ж ходив до аналітика на Землі,— звернулася Гелен до Норма Шайна.— Скільки він коштував?

— Ну, я здебільшого відвідував групову терапію, — відповів Норм.— У Державній клініці психогігієни в Берклі, і вони брали стільки, скільки ти міг заплатити. А Прудка Пет і її хлопець, звісно ж, ходять до приватного аналітика.

Він сердито рушив уздовж городу між рядами понівеченого листя, все воно певною мірою було сточене й поглинуте мікроскопічними місцевими шкідниками. Якби знайти хоч одну здорову рослину, хоч одну неторкнуту... Цього було б достатньо, щоб підняти його дух. Пестициди з Землі зовсім не годилися; місцеві шкідники процвітали. Вони чекали десять тисяч років, щоб хтось прилетів сюди й спробував виростити врожай.

— Треба полити, — сказав Тод.

— Еге ж, — погодився Норм Шайн.

Засмучений, він рушив до гідронасосної системи «Вітрянкового рудника»; вона була з’єднана з їхньою тепер уже частково засипаною піском зрошувальною мережею, що обслуговувала всі городи барака. Перед поливом треба прибрати пісок, — подумав Норм Шайн. Якщо ближчим часом не завести великого піскокопача класу А, то вони не зможуть поливати сади, хоч би як їм того кортіло. Однак йому не хотілося цим займатися.

І все ж Норм не міг, як Сем Ріґан, просто показати спину, повернутися під землю й розважатися там зі своїм набором, збирати або монтувати нові предмети, робити покращення... або, як знову ж таки пропонував Сем, дістати дбайливо сховану Цукер-К і почати комунікацію. Ми маємо обов’язки, — подумав він.

— Попроси мою дружину піднятися сюди, — сказав Норм Гелен.

Френ могла пояснити йому, як керувати піскокопачем; вона мала до такого хист.

— Я покличу її, — дорогою вниз мовив Сем Ріґан. — Ніхто зі мною не йде?

За ним ніхто не пішов; Тод і Гелен Морріси врешті вирішили оглянути власний город, а Норм Шайн узявся знімати з піскокопача захисним чохол, готуючи його до роботи.

Опинившись під землею, Сем Ріґан розшукав Френ Шайн; вона зосереджено схилилася над набором Прудкої Пет, яким Морріси й Шайни користувалися разом.

— Ми повезли Прудку Пет у її новому «форді» з твердим відкидним дахом через центр, запаркувались, закинули в лічильник десять центів, вона сходила по крамницях, а тепер сидить у приймальні психоаналітика й читає Fortune. Скільки вона має заплатити? — не підводячи погляду, спитала Френ.

Побачивши, хто прийшов, вона пригладила своє довге темне волосся й усміхнулась. Безперечно, Френ була найвродливішою та найефектнішою особою в їхньому бараці; він зауважив це далеко не вперше.

— Як ти можеш колупатися в цьому наборі, нічого не зжувавши... — сказав Сем.

Він озирнувся довкола; крім них, нікого поблизу не було. Нахилившись до неї, він тихо запропонував:

— Давай пожуємо першокласної Цукер-К. Як ми вже з тобою робили. Що скажеш?

Поки Сем чекав на відповідь, у нього хутчіш забилося серце; від спогадів про те, як вони востаннє вдвох транслювалися водночас, у нього підкошувалися ноги.

— Гелен Морріс буде...

— Ні, вони нагорі, заводять піскокопач. Їх ще годину не буде.

Взявши Френ за руку, він допоміг їй підвестися.

— Те, що привозять у звичайній коричневій обгортці, — сказав Сем, виводячи її з відсіку в коридор, — не можна довго зберігати. Воно старіє і черствіє. Втрачає силу.

А ми за цю силу платимо, — похмуро подумав він. Надто багато, щоб спускати її на пси. Втім, дехто — не з цього барака — стверджував, що сила трансляції залежить не від Цукер-К, а від якості набору. Він вважав це нісенітницею, проте ця точка зору мала своїх прихильників.

— Семе, я зжую водночас із тобою, — сказала Френ, щойно вони поспіхом зайшли до його відсіку, — але тільки давай не будемо робити на Террі нічого такого... Ну ти зрозумів. Такого, чого б ми не зробили тут. Те, що ми — не ми, а Пет і Волт, не дозволяє нам...

Вона застережливо насупилась, дорікаючи йому за його поведінку минулого разу і за те, що він робив, не спитавши згоди.

— Отже, ти визнаєш, що ми справді переносимося на Землю?

Вони вже неодноразово сперечалися на цю тему, і їхні думки кардинально різнилися. Френ схилялася до того, що трансляція лише видимість (колоністи називали таке випадковою властивістю, акциденцією), тобто лише зовнішній вияв тих чи тих місць та об’єктів, але не їхня сутність.

— Байдуже, — повільно проказала Френ, забравши свою долоню з його і зупинившись біля дверей, які вели з коридору у відсік, — чи це гра уяви, наркотична галюцинація, а чи справжнє перенесення з Марсу на колишню Землю за допомогою невідомої нам сили...

Вона знову кинула на Сема різкий погляд.

— Як на мене, ми мусимо утримуватися. Аби не псувати досвіду комунікації.

Спостерігаючи, як він обережно відсуває металеве ліжко від стіни й опускає довгий гак у тріщину, Френ додала:

— Це має бути досвід очищення. Ми полишаємо наші матеріальні тіла, втрачаємо нашу, як то кажуть, тілесність. І натомість здобуваємо тіла нетлінні, принаймні на якийсь час. Або й назавжди, якщо ти, як дехто, теж віриш, що це відбувається поза часом і простором, що це відбувається у вічності. Чи ти не згоден, Семе?