Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 5)

Зазвичай повістку отримували лише за дев’яносто днів до призову, а міс Фуґате хтозна чи буде готова замістити Барні так скоро. Звісно, він міг перевести з Парижу Мака Ронстона... Але навіть Ронстон із його п’ятнадцятирічним стажем був професіоналом зовсім не того калібру, що Барні Меєрсон; він мав досвід, але талант не приходить з часом: це — Божий дар.

ООН взялися за мене серйозно,— подумав Лео. Цікаво, Барні отримав повістку саме зараз просто за збігом обставин чи це ще одна спроба намацати мої слабкі місця. Якщо друге, то справи кепські. Мені нічим тиснути на ООН, щоб його відмазати.

І все лише тому, що я постачаю колоністам Цукер-К, — сказав він собі. Але хтось же має це робити; вони мусять його отримувати. Інакше яка їм користь з наборів Прудкої Пет?

До того ж це одна з найприбутковіших торговельних оборудок у Сонячній системі. Тут крутилася купа трюфельних шкірок.

І в ООН також про це знали.

О пів на першу за нью-йоркським часом Лео Булеро обідав у компанії нової дівчини, яка нещодавно вступила до лав секретарок. Сидячи навпроти нього в окремій кімнаті «Багряної лисиці», Піа Джурґенз зосереджено пережовувала їжу, рівномірно рухаючи маленькою акуратною щелепою. Вона була рудою, а він рудих полюбляв; вони або страшенно потворні, або ж надприродно привабливі. Міс Джурґенз стосувалося друге. Аби лише знайти привід привезти її в Маєток Вінні-Пуха... Припустимо, Скотті не заперечуватиме... Хоча наразі таке малоймовірно; Скотті норовлива, а такі жінки небезпечні.

Шкода, що мені не вдалося підкинути її Барні Меєрсону,— подумав він. Убив би одним пострілом двох зайців: і Барні б почувався більш психологічно захищеним, і собі руки розв’язав би...

Маячня! Барні мусить почуватися незахищеним, інакше він, вважай, уже на Марсі; саме тому він і платить за той балакучий портфель. Схоже, я зовсім не розумію сучасного світу. Я й досі живу в двадцятому столітті, коли психоаналітики робили людей стійкішими до стресу.

— Містере Булеро, а ви завжди такий мовчазний? — поцікавилася міс Джурґенз.

— Ні.

Але чи можу я позитивно вплинути на поведінку Барні, — міркував він, — чи можу якось допомогти йому, як би це сказати, стати менш придатним?

Утім, все не так просто; він відчував це завдяки збільшеній лобовій частці мозку. Неможливо перетворити здорову людину на хвору, просто віддавши їй наказ.

Чи все ж таки можливо?

Перепросивши, Лео розшукав робота-офіціанта й попрохав принести йому на стіл відеофон.

За кілька хвилин він зв’язався з міс Ґлісон в офісі.

— Слухай, щойно я повернусь, поклич до мене міс Рондінеллу Фуґате з команди містера Меєрсона. Але так, щоб містер Меєрсон про це не знав. Ясно?

— Так, сер, — записавши, відказала міс Ґлісон.

— Я все чула,— сказала Піа Джурґенз, коли він закінчив розмову. — Взагалі-то я могла б розповісти про це містеру Меєрсону. Ми майже щодня бачимося з ним у...

Лео розсміявся. Йому стало смішно від однієї думки про те, що Піа Джурґенз може відмовитися від прекрасного майбутнього, яке відкривалося перед нею.

— Не переймайся, — сказав він, погладивши її по руці. — Людських слабкостей це не стосується. Доїдай свої крокети з ганімедської шпур-жаби і поїхали в офіс.

— Я мала на увазі, що така відвертість у компанії майже незнайомої людини мене дещо здивувала, — холодно відрізала міс Джурґенз.

Вона зміряла його поглядом, і її спокусливі, надміру збільшені груди стали ще більш привабливими, роздувшись від обурення.

— Вочевидь, мені доведеться познайомитися з тобою ближче, — мовив Лео, з апетитом дивлячись на неї. — Ти коли-небудь пробувала Цукер-К?

Питання було риторичне.

— А варто б. Навіть попри те, що це викликає залежність. Незабутній досвід.

Звісно ж, у Маєтку Вінні-Пуха він мав власні запаси класу АА; коли збиралися гості, Лео частенько пригощав їх, щоб додати родзинки й не нудьгувати.

— Питаю я тому, що ти справляєш враження жінки з бурхливою уявою, а реакція на Цукер-К залежить — або радше варіюється — від творчих здібностей і власне уяви.

— Радо спробувала б, — відповіла міс Джурґенз.

Кинувши оком довкола, вона нахилилася до нього й тихо проказала:

— Але це незаконно.

— Невже? — впився в неї поглядом Лео.

— Та ви ж знаєте.

Дівчина здавалася роздратованою.

— Я можу тобі трохи дістати, — сказав Лео.

Звісно, він пожує разом із нею; під час спільного вживання думки різних людей зливалися й утворювали одне ціле, нове єство — чи принаймні так здавалося. Кілька спільних прийомів Цукер-К, і він знатиме про Піу Джурґенз усе; щось, крім очевидної анатомічної пишноти, його в ній приваблювало; йому кортіло зблизитися з нею.

— Набір ми не будемо використовувати.

За іронією, він, творець і виробник мікросвіту Прудкої Пет, надавав перевагу вживанню Цукер-К у вакуумі. Що міг отримати мешканець Терри з набору, якщо той був просто зменшеною копією умов, наявних у будь-якому місті планети? Натомість для колоністів, які ховалися на дні бараків від метанового граду на якомусь супутнику, де ніколи не вщухали шторми і буревії, все було зовсім інакше; Прудка Пет і її набір надавали їм змогу повернутися у світ, де вони народилися. Але для Лео Булеро цей рідний світ, у якому він і досі був змушений жити, вже встиг набити оскому. Навіть Маєток Вінні-Пуха з усіма його химерними і не зовсім розвагами не міг заповнити порожнечу. Хоча...

— Цукер-К — велика річ,— сказав Лео міс Джурґенз. — Не дивно, що її заборонили. Це як релігія. Цукер-К — це релігія для колоністів,— засміявся він.— Один шмат, п’ятнадцять хвилин штирить і... — він махнув рукою. — Нема барака. Нема метанового граду. Хочеться жити далі. Хіба це не варте ризику й витрат?

Та чи є щось таке ж цінне для нас? — запитав Лео себе й засмутився. Виробляючи набори Прудкої Пет, вирощуючи та розповсюджуючи лишайник, що правив за сировину для виготовлення Цукер-К, він робив стерпним життя понад мільйона вимушених експатів з Терри. Але що, чорт забирай, він отримував натомість? Я присвятив своє життя іншим, — думав він, — а тепер починаю брикатися; мені цього недостатньо. Він мав власний супутник, де на нього чекала Скотті; завжди була купа мороки з обома його великими підприємствами, одне з яких було законне, а друге — ні... Та чи було в житті щось іще?

Він не знав. Ніхто цього не знав, оскільки всі, як, наприклад, Барні Меєрсон, у різних варіантах відтворювали його життя. Барні і міс Рондінелла Фуґате були другосортною копією Лео Булеро і міс Джурґенз. Куди не кинь оком, скрізь те саме; ймовірно, навіть Нед Ларк, голова Бюро контролю за наркотичними речовинами, провадив такий самий триб життя... Ймовірно, так само робив Гепберн-Ґілберт, вочевидь, утримуючи якусь бліду високу шведську старлетку з грудьми завбільшки з кулі для боулінгу... і такими ж твердими. Та навіть Палмер Елдрич. Ні,— раптом усвідомив він. Палмера Елдрича це не стосується; він знайшов щось інше. Десять років Елдрич пробув у системі Проксими, чи принаймні літав туди й назад. Що ж він знайшов? Щось варте докладених зусиль? Варте кораблетрощі на Плутоні?

— Ви бачили гомеозети? — запитав він міс Джурґенз. — Читали про корабель на Плутоні? Таких, як цей Елдрич — один на мільярд. Таких, як він, більше нема.

— Я читала, що в нього протікає дах,— відповіла вона.

— Аякже. Десять років коту під хвіст, стільки мук, і заради чого?

— Запевняю вас, ці десять років він собі відшкодував, — відказала міс Джурґенз. — Він божевільний, але не дурний. Про себе дбає, як і будь-хто інший. Тож дах у нього не такий уже й дірявий.

— Хотів би я з ним зустрітись, — проказав Лео Булеро. — Просто поговорити, бодай одну хвилину.

І тієї ж миті він вирішив, що зробить це: полетить до Палмера Елдрича у шпиталь, байдуже — силою чи грошима прокладе собі шлях до нього в палату і дізнається, що саме той знайшов.

— Колись я вважала, — сказала міс Джурґенз, — що кораблі, які вперше вилетіли за межі нашої системи до іншої зірки... Пам’ятаєте ж?.. Тоді так казали... — вона завагалася. — Це так по-дурному, але я була ще дитиною, коли Арнольдсон уперше злітав до Проксими й повернувся. Ну, тобто я була дитиною, коли він повернувся. Я справді думала, що, можливо, залетівши так далеко, він... — дівчина схилила голову, щоб не зустрітися з Лео поглядом.— Знайде Бога.

І я так вважав, — подумав Лео. Але я тоді був дорослим. Мені вже було добряче за тридцять. І я неодноразово розповідав про це Барні.

Однак я досі в це вірю, навіть зараз. Після десятилітнього польоту Палмера Елдрича.

Після обіду, повернувшись до офісу «Наборів П. П.», Лео Булеро вперше зустрівся з Рондінеллою Фуґате; вона на нього чекала.

Симпатична, — подумав він, зачиняючи двері офісу. Гарна фігура, а які прекрасні блискучі очі! Схоже, вона нервувала; закинула ногу на ногу, розгладила спідницю і крадькома позирала на нього, поки він всідався перед нею за стіл. Дуже молода, зрозумів Лео. Дитина, яка нізащо не мовчатиме й сперечатиметься зі своїм керівником, якщо вважатиме його неправим. Зворушливо...

— Знаєш, чому я покликав тебе до себе в офіс? — запитав він.

— Гадаю, ви розлютились через нашу суперечку з містером Меєрсоном. Але я справді відчула перспективність тієї кераміки. То що мені було робити?

Вона благально напіввстала, але затим знову сіла.

— Я вірю тобі, — сказав Лео. — Але містер Меєрсон — людина вразлива. Якщо ти з ним живеш, то знаєш, що він усюди носить із собою портативного психіатра.