Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 19)

— Містере Булеро, — сказала Моніка, — я рада, що ви нікуди не йдете. Приємно поговорити з такою розумною та еволюціонованою людиною, як ви.

Вона поплескала по портфелю, що лежав перед нею на траві.

— Я повернулася по нього. Він злякався глюків. Бачу, ви знайшли, за допомогою чого з ними впоратися.

Дівчинка кивнула в бік пастки на глюка, яка, тепер порожня, чекала на наступну жертву.

— Дуже розумно. Я до такого не додумалась. Просто щодуху тікала. Деінцефалічна панічна реакція.

— Ти ж Палмер, так? — повагавшись, запитав її Лео. — Я маю на увазі, всередині. Насправді.

— Якщо згадати середньовічну доктрину сутності й акциденцій, — люб’язно сказала дитина, — то акциденції в мене дитячі, а от сутність... Це як із вином і облаткою під час переосутнення...

— Гаразд,— сказав Лео.— Ти Елдрич. Я тобі вірю. Але мені однаково не подобається це місце. Ті глюки...

— Не виніть у цьому Жуй-Ц, — сказала дитина. — То моя вина. Їх придумала я, а не лишайник. Та й невже кожен новостворений всесвіт має бути приємним? Мені мої глюки подобаються. Щось у них мене приваблює.

— Припустимо, я хочу створити власний всесвіт, — мовив Лео.— Можливо, в мені також є щось зле, якась частина моєї особистості, про яку мені нічого не відомо. Яка змусить мене створити щось іще потворніше, ніж те, що створив ти.

Принаймні в наборах Прудкої Пет людина була обмежена тими речами, які встановлювала заздалегідь, як власне й зауважив Елдрич. І... це дарувало певну безпеку.

— Все можна скасувати, — байдуже сказала дитина. — Якщо виявиш, що тобі щось не сподобалося. А якщо сподобається... — вона знизала плечима. — Тоді нехай лишається. Чому б ні? Кому від цього гірше? Ти ж сам у своєму...

Раптом вона замовкла, закривши долонею рота.

— Сам, — повторив Лео. — Тобто кожен опиняється в окремому суб’єктивному світі? Тоді це не зовсім так, як із наборами, бо ж усі, хто вжив Цукер-К, потрапляє в набір, чоловіки — у Волта, жінки — в Прудку Пет. Але це означає, що тебе тут немає.

Або,— подумав він,— мене. Але в такому разі...

Дівчинка пильно поглянула на Лео, намагаючись оцінити його реакцію.

— Ми не під дією Жуй-Ц, — тихо проказав Лео. — Все це — гіпнотичне всуціль штучно створене псевдосередовище. Ми там, де й були. Досі у твоєму маєтку на Луні. Жуй-Ц не створює ніяких нових всесвітів, і тобі це чудово відомо. Він не дарує ніякої істинної реінкарнації. Це все просто одне велике ошуканство.

Дитина мовчала. Але не зводила з нього погляду; її очі палали холодним ясним вогнем, вона не кліпала.

— Ну ж бо, Палмере, що насправді дає Жуй-Ц? — запитав Лео.

— Я ж уже казала, — різко відповіла дитина.

— Це навіть менш реально, ніж Прудка Пет, ніж ефект від нашого препарату. Та й навіть про це можна сперечатися, якщо говорити про істинність досвіду, його достовірність на противагу його ж суто гіпнотичній чи то галюцинаторній природі. Тож очевидно, що у вашому випадку про це й мови не буде. Тут явно останнє.

— Ні, — заперечила дівчинка. — І краще повірте мені, інакше вам ніколи не вибратися з цього світу живцем.

— У галюцинації померти неможливо,— відказав Лео.— Як і заново народитися. Я повертаюся до «Наборів П.П.».

Він знову рушив до сходів.

— Ідіть, ідіть, — кинула дитина йому вслід. — Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть.

Лео піднявся сходами й пройшов крізь блискуче кільце.

Його засліпило люте пекуче сонце; у пошуках прихистку він поквапився вулицею до найближчих дверей.

Помітивши його, з даху хмарочоса спустилося реактивне таксі.

— Підвезти, сер? Краще, сідайте. Вже майже полудень.

— Так, дякую. Відвезіть мене до «Наборів П. П.», — хапаючи ротом повітря і майже не в змозі дихати, вичавив із себе Лео. Він ледь заліз до таксі й одразу ж відкинувся на сидінні, відсапуючись у прохолоді, забезпеченій антитермальним щитом.

Таксі здійнялося в повітря. Невдовзі вони вже сідали на злітно-посадковому майданчику центральної будівлі компанії.

Щойно Лео дістався приймальні, він негайно ж наказав міс Ґлісон:

— Зв’яжись із Меєрсоном. Дізнайся, чому він навіть пальцем не поворухнув, щоб мене врятувати.

— Врятувати вас? — перелякалася міс Ґлісон. — Але, містере Булеро, що трапилося? — Вона пройшла за ним у кабінет. — Де ви були і що...

— Просто виклич Меєрсона.

Він сів за знайомий стіл і відчув полегшення. Біс із тим Палмером Елдричем, — подумав Лео і дістав з шухляди улюблену англійську вересову люльку та півфунтову банку голландського плиткового тютюну Sail.

Він саме розкурював люльку, коли відчинилися двері і на порозі з боязким і втомленим виглядом з’явився Барні Меєрсон.

— Ну? — поцікавився Лео, завзято пахкаючи люлькою.

— Я... — протягнув Барні. Він розвернувся до міс Фуґате, яка зайшла за ним, махнув рукою, поглянув на Лео і сказав: — Хай там як, ви повернулись.

— Звісно, я повернувся. Я збудував собі сходи прямо сюди. Може, розповіси, чому ти нічого не зробив? Думаю, ні. Бо ж, як ти кажеш, у цьому не було потреби. Тепер я знаю, що таке цей новий препарат Жуй-Ц. Він, безперечно, гірший, ніж Цукер-К. Я в цьому переконався. Безсумнівно, це звичайний галюциноген. А тепер до справи. Елдрич переконав ООН підтримати Жуй-Ц, стверджуючи, що він дає змогу пережити справжню реінкарнацію, що відповідає релігійним переконанням понад половини членів правління Генеральної асамблеї, а також цього індійського негідника Гепберна-Гілберта. Однак він їх обманув, бо Жуй-Ц нічого такого не дає. Але найгірше те, що Жуй-Ц соліпсистський. Завдяки Цукер-К ти переживаєш справжній міжособистісний досвід, під час того як решта мешканців твого барака... — Він роздратовано замовк. — Міс Фуґате, в чому річ? На що ви дивитесь?

— Перепрошую, містере Булеро, але під вашим столом якась істота, — пробурмотіла Роні Фуґате.

Нахилившись, Лео зазирнув під стіл.

Між стільницею і підлогою втиснулося якесь створіння; воно дивилося на нього незмигним поглядом зелених очей.

— Геть звідси! — сказав Лео, а тоді розвернувся до Барні: — Знайди якусь лінійку чи віник. Треба чимось його прогнати.

Барні вийшов з офісу.

— Чорт забирай, міс Фуґате, — мовив Лео, раз у раз затягуючись люлькою. — Навіть думати не хочу, що воно таке. І що це означає.

Адже це могло означати те, що Елдрич... в образі маленької дівчинки Моніки... мав рацію, коли та сказала: «Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть».

Створіння вилізло з-під столу й посунуло до виходу. Воно протиснулося під дверима і зникло.

Ще страшніше, ніж глюки. Він таки встиг роздивитися.

— Що ж, — сказав Лео. — Шкода, міс Фуґате, але ви можете повертатися у свій офіс. Нам із вами немає жодного сенсу обговорювати план заходів проти нагальної появи Жуй-Ц на ринку. Адже я ні з ким не говорю. Я просто сиджу тут і теревеню сам із собою.

Його охопив похмурий настрій. Елдрич обвів його круг пальця і до того ж продемонстрував справжність, або принаймні видиму справжність, досвіду під впливом Жуй-Ц. Навіть він сплутав його з реальністю. Лише цей страшний, навмисне створений Елдричем жук видав правду.

Інакше, — подумав Лео, — я міг би застрягнути тут довіку.

Як казав Елдрич, провести сто років у цьому ерзац-всесвіті.

Господи,— подумав він,— Палмер Елдрич мене переміг.

— Міс Фуґате, — сказав Лео, — прошу, не стійте, повертайтеся у свій офіс.

Він підвівся, підійшов до кулера й набрав у паперовий стаканчик мінеральної води. Несправжня вода для несправжнього тіла, — спало йому на думку. На очах у несправжньої працівниці.

— Міс Фуґате, — запитав Лео, — а ви справді коханка містера Меєрсона?

— Так, містере Булеро, — кивнула вона. — Як я вам і казала.

— І ви не станете моєю, — похитав він головою. — Бо я надто старий і надто еволюціонований. Але знаєте... звичайно, не знаєте... у цьому всесвіті я маю певну владу, хоч і обмежену. Я можу переробити своє тіло, зробити себе молодим.

Або, — подумав Лео, — зробити старою тебе. Як тобі таке сподобалося б? Він випив воду й жбурнув стаканчик у сміттєпровід; не дивлячись на міс Фуґате, він подумав: «Ти мого віку. Ба навіть старша. Подивимось. Тобі зараз приблизно дев’яносто два. Принаймні в цьому світі. Ти постаріла, тут... Час збіг для тебе швидше, бо ти відмовила мені, а я не люблю, коли мені відмовляють. А взагалі, тобі вже понад сотню, ти зморщена, висхла, беззуба і сліпа. Ти — річ».

Позаду почувся сухий скрегіт, вдих. І тремтячий різкий голос, схожий на крик переляканої пташки:

— О, містере Булеро...

Я передумав, — подумав Лео. Ти така, як і була; беру свої слова назад, гаразд? Він озирнувся й побачив Роні Фуґате чи принаймні те, що стояло на тому місці, де вона була востаннє. Павутиння, переплетені грона сірих грибів, що утворювали хиткий стовбур... Він побачив голову з впалими щоками, мертвими очицями, сповненими м’якого білого слизу, що скрапував густими повільними слізьми; ці очі намагалися благати, проте не могли, оскільки не мали змоги його побачити.

— Ти така, як і була, — різко сказав Лео і заплющив очі. — Скажеш мені, коли все закінчиться.

Кроки. Чоловічі. Це Барні знову зайшов у кабінет.