Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 21)

Проксимець.

Спостерігаючи за його втечею, Лео подумав, що тепер все стало дещо зрозумілішим. Це місце населив такими істотами Палмер Елдрич; він досі був тісно з ними пов’язаний; навіть тепер, коли повернувся до рідної системи. Те, що трапилося щойно, дало змогу зазирнути в глибини його розуму; Палмер Елдрич міг навіть не знати, чим саме заселив свій галюцинаторний світ... Той проксимець міг виявитися для нього такою ж несподіванкою.

Звісно, якщо це не Проксима.

Можливо, було б добре піти за ним.

Він рушив у тому напрямку і, як йому здалося, не спинявся протягом кількох годин; навкруги не було нічого, крім трави під ногами й рівної лінії горизонту. Але врешті-решт він усе ж помітив попереду якусь річ; Лео пішов до неї і зрозумів, що перед ним корабель. Спинившись, він здивовано його розглядав. Цей корабель був точно не з Терри, але й не з Проксими також.

Таких просто не існувало в жодній із систем.

Як і двох істот, що відпочивали біля нього; йому ще ніколи не доводилося бачити таких створінь. Високі, стрункі, зі схожими на очерет кінцівками та гротескними яйцеподібними головами, вони навіть з відстані здавалися представниками на диво витонченої високоеволюціонованої раси, — подумав Лео, — і все ж, судячи із зовнішнього вигляду, радше спорідненої з землянами, ніж із проксимцями.

Піднявши руку у привітанні, він рушив до них.

Озирнувшись, одна з істот побачила його, роззявила від здивування рота і штовхнула ліктем товариша; вони обоє вирячилися на нього, і перша істота мовила:

— Боже, Алеку, це ж одна зі старих форм життя. Ну з цих, ти зрозумів, з недолюдей.

— Еге ж, — погодилася друга.

— Зачекайте,— мовив Лео Булеро.— Ви говорите мовою землян, англійською двадцять першого сторіччя... А отже, колись ви точно бачили землян.

— Землян? — перепитала істота на ім’я Алек. — Та ж ми — земляни. А ти хто, в біса, такий? Певно, один з тих виродків, що вимерли кілька століть тому. Ну, може, й не століть, але вже точно давно.

— Вочевидь, на цьому супутнику досі існує їхній анклав, — припустила перша істота і поцікавилася в Лео: — Як багато вас, первісних людей, окрім тебе? Ходи ближче, друже. Ми не завдамо тобі шкоди. Серед вас є жінки? Ви здатні розмножуватися?

Своєму товаришеві істота сказала таке:

— Це тільки так здається, що минули століття. Ти ж маєш пам’ятати, що ми еволюціонували на сотню тисяч років уперед за один сеанс. Якби не Денкмаль, ці первісні люди й дотепер були б...

— Денкмаль, — повторив Лео. Отже, вони були кінцевим результатом Е-терапії; минуло зовсім небагато часу, можливо, всього кілька десятиліть. Утім, він теж відчував, що між ними прірва, щонайменше в мільйон років, хоча насправді це була лиш ілюзія; після завершення терапії він і сам міг би стати схожим на них. Хіба що вони не мали хітинової шкіри, а це була одна з ключових змін у зовнішньому вигляді еволюціонованих людей.

— Я відвідую його клініку, — сказав він їм. — Раз на тиждень. У Мюнхені. Я еволюціоную. Це впливає і на мене.

Підійшовши до них впритул, Лео уважно їх оглянув.

— Але де покрив? — запитав він. — Для захисту від сонця.

— О, цей період позірного потепління закінчився, — зневажливо махнувши рукою, сказала істота на ім’я Алек. — Його влаштували проксимці у змові з Ренегатом. Ну ти, мабуть, знаєш. Хоча, може, й ні.

— З Палмером Елдричем? — уточнив Лео.

— Еге ж,— кивнув Алек.— Але ми його знищили. Правду кажучи, на цьому самому супутнику. Тепер це святиня... Не для нас, звісно, а для проксимців. Вони прокрадаються сюди, щоб вшанувати його. Не помічав їх часом? Ми маємо їх арештовувати. Це територія Сонячної системи. Вона належить ООН.

— А це супутник якої планети? — запитав Лео.

Обидва еволюціонованих землянина усміхнулися.

— Терри,— відповів Алек.— Він штучний. Називається «Сигма 14-В». Збудований багато років тому. Хіба у твій час його не було? Мав би бути. Він справді старий.

— Здається, був, — сказав Лео. — Отже, ви можете відвезти мене на Землю?

— Звісно, — ствердно кивнули обоє еволюціонованих землян. — До речі, ми відлітаємо за пів години. Заберемо вас із собою. Тебе і решту твого племені. Тільки скажи, де ви є.

— Тут тільки я, — роздратовано відказав Лео, — і ми так чи так не плем’я. Ми ж не з доісторичних часів.

Йому стало цікаво, як він потрапив у це майбутнє. Чи, може, це також була ілюзія, створена майстерним галюцинатором Палмером Елдричем? Чому він вважає, що це щось більш реальне, ніж маленька Моніка, глюки чи штучна будівля «Наборів П. П.», у якій він побував... побував і побачив, як вона розвалилась? А тепер Палмер Елдрич уявив собі майбутнє; це були химерні витвори його блискучої творчої уяви, якими він розважався, чекаючи у своєму маєтку на Луні, доки мине дія внутрішньовенної ін’єкції Жуй-Ц. Не більше.

Насправді ж, навіть звідти, де він стояв, крізь корабель ледь-ледь прозирала лінія горизонту; корабель був трішечки прозорим, недостатньо матеріальним. Як і двоє еволюціонованих землян; вони коливалися в ледь помітному, проте повсюдному русі, що нагадало Лео часи, коли він страждав на астигматизм, ще до того, як йому за допомогою хірургічного втручання пересадили цілком здорові очі. Жоден з них не займав фіксованого місця в просторі.

Він простягнув першому землянину руку.

— Я хотів би потиснути вам руки, — промовив Лео. Усміхнувшись, землянин Алек простягнув у відповідь свою.

Рука Лео пройшла крізь Алекову й опинилася з іншого боку.

— Гей, — насупився Алек, і рвучко, мов поршень, відсмикнув руку. — Це ще що таке? Цей тип несправжній, — сказав він своєму товаришеві. — І як це ми не подумали? Він же... як їх там називали? Тих, хто жував той сатанинський наркотик, привезений Елдричем з Проксими. Жуєць. Точно. Він — фантазм.

Алек поглянув на Лео.

— Я? — ослаблим голосом перепитав той і раптом зрозумів, що Алек мав рацію. Його справжнє тіло — на Луні; насправді його тут не було.

Але хто в такому разі ці двоє еволюціонованих землян? Можливо, вони не були конструктами нестримної уяви Елдрича; що, як лише вони перебували тут насправді? Тим часом Алек не зводив з нього очей.

— А знаєш, — сказав Алек своєму товаришеві, — цей жуєць здається мені знайомим. Я бачив його фото в гомеозетах. Точно. Як тебе звуть, жуйцю? — запитав він Лео й зміряв його різкішим та уважнішим поглядом.

— Лео Булеро, — відповів той.

Обоє землян ледь не підскочили від несподіванки.

— Гей, — вигукнув Алек, — не дивно, що він видався мені знайомим. Це вбивця Палмера Елдрича! Та ти, друже, герой, — сказав він Лео. — Хоча, б’юсь об заклад, тобі про це невідомо, адже ти лише жуєць, адже так? І повернувся сюди, бо це історичне місце, де...

— Він не повернувся, — урвав його товариш. — Він з минулого.

— Але ж однаково може повернутися, — заперечив Алек. — Для нього це друге пришестя, після його часів. Він повернувся... гаразд? Можна ж так сказати? Ти повернувся сюди, бо це місце пов’язане зі смертю Палмера Елдрича, — пояснив він Лео, а тоді розвернувся й побіг до корабля. — Я розповім про це гомеозетам, — крикнув він.— Можливо, вони зможуть тебе сфотографувати... Тебе, привида «Сигми 14-Б».

Алек завзято махнув рукою.

— Тепер це місце стане по-справжньому туристичним. Але стережись: можливо, привид Елдрича, тобто його жуєць, з’явиться тут також. Щоб помститися тобі.

На цих словах він трохи спохмурнів.

— Уже з’явився, — відказав Лео.

Алек спинився й повільно повернувся.

— Уже з’явився? — Він знервовано озирнувся навкруги. — Де він? Десь поблизу?

— Він мертвий, — сказав Лео. — Я його вбив. Задушив.

Стосовно цього він не відчував нічого, крім втоми.

Та й хіба можна почуватися піднесено після того, як когось уб’єш, тим паче дитину?

— Вони змушені повторювати це вічно, — з квадратними від здивування очима проказав Алек і похитав своєю величезною яйцеподібною головою.

— Нічого я не повторював. Це було вперше, — мовив Лео. А тоді подумав: «І не по-справжньому. Це ще має статись».

— Ти хочеш сказати, — протягнув Алек, — що...

— Я все ще маю це зробити,— скрипнув зубами Лео. — Але один із моїх консультантів у відділі пре-моди стверджує, що чекати недовго. Ймовірно, недовго.

Він ніколи не забував про те, що це не було лише ймовірним. І Елдрич знав про це також; потрібно було немало часу, щоб просто тут і зараз розповісти про всі зусилля Елдрича; той всіляко намагався відвернути свою смерть, — принаймні Лео так здавалося.

— Ходімо, — покликав його Алек, — покажемо тобі меморіальну дошку.

Двоє землян пішли вперед; Лео неохоче рушив за ними.

— Проксимці, — кинув Алек через плече, — постійно намагаються цей пам’ятник... як його... окревнити.

— Осквернити, — виправив його товариш.

— Так, — кивнув Алек і зупинився. — А ось і він.

Перед ними стояла імітація гранітної колони, вона вражала; на рівні очей була надійно закріплена мідна дошка. Лео мимохіть прочитав напис:

НА ЗГАДКУ ПРО ТЕ, ЩО В 2016 РОЦІ