Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 20)
— Господи, — закляк він на місці.
— Вона ще не повернула собі звичного вигляду? — не розплющуючи очей, запитав Лео.
—
Лео розплющив очі.
То була не Роні Фуґате, навіть не її древня подоба; то була калюжа, але не води. Ця калюжа була жива, і в ній плавали гострі зазублені сірі скалки.
Густа тваниста субстанція, яка спершу поволі розтікалася навсібіч, враз затремтіла й зібралась докупи; тверді шматки сірої речовини, що плавали посередині калюжі, сплелися в грубу кулю, увінчану перекрученими і сплутаними пасмами волосся. Проступили розмиті обриси порожніх очиць; поступово з’являвся череп якоїсь майбутньої форми життя: це чудовисько ожило згідно з підсвідомим бажанням Лео, аби дівчина відчула на собі найжахливіші аспекти еволюції.
Заклацала щелепа, відкриваючись і закриваючись так, ніби хтось смикав за огидні невидимі дроти; не припиняючи дрейфувати в калюжі, вона проквакала:
— Бачте, містере Булеро, вона стільки не прожила. А ви про це й не подумали.
Голос, поза сумнівом, належав не Роні Фуґате; хай навіть віддалено, проте він нагадував голос Моніки, що долинав мовби з далекого протилежного кінця навощеної мотузки.
— Ви схотіли, щоб їй було за сотню років, а вона доживе лише до сімдесяти. Тож вона вже тридцять років як була мертва, коли ви вирішили її оживити. Ось, чого ви захотіли. Ба навіть гірше...
Беззубі щелепи загойдалися, і на нього витріщилися порожні очиці.
— Вона еволюціонувала не за життя, а вже лежачи в землі.
Череп припинив пищати й поступово розвалився; його частини розпливлися врізнобіч, і видимість живої подоби знову зникла.
— Лео, витягни нас звідси, — за якийсь час проказав Барні.
— Гей, Палмере, — мовив Лео, не надто володіючи своїм голосом, що від страху зазвучав по-дитячому: — Гей, знаєш що? Я здаюсь. Справді.
Килим під його ногами враз зогнив, зробився схожим на кашу, після чого пустив паростки, ожив і проріс зеленими стеблами; Лео побачив, що той перетворюється на траву. Затим, перетворившись на пил, обвалилися стіни і стеля; їхні рештки безшумно, мов попіл, осипалися долі. Вгорі з’явилося спокійне, незаймане блакитне небо.
З кийком на колінах на траві сиділа Моніка; поряд з нею стояв портфель із доктором Смайлом.
— Ви хочете лишити містера Меєрсона? — поцікавилася дівчинка. — Я так не думаю. Я приберу його разом з усім, що ви створили. Гаразд?
Вона усміхнулася.
— Гаразд,— задихаючись від хвилювання, погодився Лео.
Пороззиравшись навкруги, він не побачив нічого, крім зеленої рівнини; навіть пил, з якого складалися «Набори П. П.», сама будівля і люди всередині неї, увесь кудись зник, за винятком тонкого шару на його руках і піджаку; Лео машинально обтрусився.
— Бо ти порох,— мовила Моніка,— і до пороху...
— Гаразд! — гучно сказав він. — Зрозуміло. Не треба забивати мені цим голову. Отже, все було по-справжньому. То й що? Чорт забирай, Елдрич, ти мене переконав: ти можеш робити тут усе, що тобі заманеться, а я тут — ніщо, просто фантом.
Він відчув, як його охопила ненависть до Палмера Елдрича, і подумав: «Якщо я коли-небудь звідси виберусь, якщо мені вдасться від тебе, паскудо, втекти...»
— Годі, годі, — з вогником в очах зупинила його дівчинка. — Я не радила б вам так висловлюватися, та ви й не будете, адже я вам цього не дозволю. Я навіть не казатиму, що я зроблю, якщо ви не припините, але, містере Булеро, ви ж мене знаєте, чи не так?
— Так, — відказав Лео.
Він відійшов на кілька кроків, дістав хусточку й витер піт з верхньої губи, шиї і ямки під адамовим яблуком, де так важко було голитися вранці. Боже,— подумав він,— допоможи мені. Допоможеш? Бо ж якщо так, якщо Ти зможеш дістатися цього світу, я зроблю все, що завгодно, все, що забажаєш; я більше не боюсь, мені зле. Це вб’є моє тіло, навіть якщо воно лише ектоплазма, фантом.
Лео зігнувся вдвоє, і його знудило; він зблював на траву. Це тривало доволі довго — принаймні так здавалося,— але врешті йому покращало; він спромігся розвернутися і повільним кроком пішов назад до дитини, яка сиділа поруч зі своїм портфелем.
— Умови,— рішуче сказала дівчинка.— Зараз ми узгодимо точні умови ділової співпраці наших компаній. Нам потрібна твоя пречудова мережа рекламних супутників, а також система транспортування з найсучаснішими міжпланетними кораблями та колосальні плантації на Венері. Булеро, нам потрібно все. Ми вирощуватимемо наш лишайник там, де зараз росте Цукер-К, перевозитимемо його тими самими кораблями, продаватимемо його колоністам через тих самих умілих і досвідчених пушерів, з якими працюєш ти, а рекламуватимуть його такі профі, як Аллен і Шарлотта Фейни. Цукер-К і Жуй-Ц не конкуруватимуть, адже постачатиметься лише один продукт — Жуй-Ц. Ти підеш у відставку. Лео, ти мене зрозумів?
— Звісно, — відказав Лео. — Я все почув.
— То ти зробиш це?
— Гаразд, — сказав він. І накинувся на дитину.
Він схопив її руками за горло і почав душити. Дівчинка мовчки, стиснувши губи, незворушно дивилася на нього, навіть не намагаючись боротися, дряпатися чи вириватися. Лео душив її так довго, що йому почало здаватися, ніби його руки приросли до неї й залишаться на її шиї навіки, мов вузлувате коріння якоїсь древньої, хворої, проте досі живої рослини.
Коли він відпустив її, дівчинка вже була мертва. Її тіло подалося вперед, а тоді похилилось і впало набік, завмерши горілиць на траві. Жодної крові. Навіть жодної ознаки боротьби, хіба що горло потемніло, вкрилося плямами й набуло чорно-червоного кольору.
Лео підвівся й задумався: «То вдалося мені чи ні? Якщо він... вона чи воно, хай що це було... померло тут, то чи йому справді кінець?»
Втім, симульований світ нікуди не зник. Хоча він очікував, що той згасне разом із її, тобто Елдрича, життям.
Збитий з пантелику, Лео вклякнув на місці, принюхуючись до повітря й дослухаючись до звуків вітру вдалині.
Нахилившись, він увімкнув доктора Смайла.
— Поясни мені, — сказав Лео.
— Містере Булеро, він помер тут, — слухняно пропищав доктор Смайл. — Але в маєтку на Луні...
— Гаразд, — грубо обірвав його Лео. — Тоді скажи, як мені звідси вибратися. Як мені повернутися на Луну, у... — він махнув рукою. — Ну ти зрозумів, про що я. У дійсність.
— Зараз Палмер Елдрич, попри неабияке розчарування і гнів, внутрішньовенно вводить вам речовину-антидот до попередньої ін’єкції Жуй-Ц. Незабаром ви повернетеся, — пояснив доктор Смайл і додав: — Тобто за часовими мірками того світу зовсім скоро, навіть миттєво. Однак у цьому...
Він фиркнув від сміху.
— Цей період може видатися довшим.
—
— О, можуть сплинути роки,— відказав доктор Смайл.— Але цілком імовірно, що менше. Дні... місяці... Відчуття часу суб’єктивне, тож побачимо. Ви зі мною згодні?
Втомлено сівши поряд із тілом дитини, Лео зітхнув, схилив голову і приготувався чекати.
— Якщо зможу, то складу вам компанію, — сказав доктор Смайл. — Але боюсь, без анімованої присутності містера Елдрича...
Лео зауважив, що його голос зробився слабкішим, а мовлення — повільнішим.
— Ніщо не здатне підтримати цей світ, — кволо протягнув він,— крім містера Елдрича. Тож я боюсь...
Голос психіатра повністю затих.
Зосталася тільки тиша. Тепер не було чути навіть вітру вдалині.
Як довго? — запитував Лео себе. Аж раптом йому стало цікаво, чи здатний він, як і раніше, створювати речі.
Вимахуючи руками, мов натхненний диригент, він спробував створити реактивне таксі.
Врешті в повітрі перед ним проступили неясні обриси. Нематеріальні, некольорові, майже прозорі; Лео підвівся, підійшов ближче і знову доклав усіх можливих зусиль. На якусь мить здалося, що машина набула кольору і стала справжньою, але враз усе завмерло; мов непотрібна хітинова шкаралупа, вона впала долі й розлетілася на друзки. Шматки, у кращому разі всього-на-всього двовимірні, вибухали й розпадалися на подерті клапті... Він відвернувся і з відразою рушив геть. Бедлам та й годі, — понуро подумав Лео.
Він продовжував безцільно кудись іти, доки зненацька не натрапив серед трави на щось мертве; помітивши якесь створіння, Лео обережно наблизився до нього. Ось, — подумав він, — останній доказ того, що я зробив.
Лео копнув мертвого глюка; носак його черевика пройшов наскрізь, і він з огидою відступив назад.
Рушивши далі, тримаючи руки в кишенях, він заплющив очі і ще раз помолився, але цього разу не настільки впевнено; спершу з’явилося лише непевне бажання, та згодом усе стало ясно. Я знищу його в реальному світі, — сказав собі Лео. Не тільки тут, як я вже зробив, але й так, як напишуть у гомеозетах. Не заради себе, не заради того, щоб врятувати «Набори П. П.» і торгівлю Цукер-К. А заради... і він знав, що мав на увазі... всіх мешканців системи. Адже Палмер Елдрич — загарбник, і зрештою всі ми так закінчимо, опинившись тут, посеред пустелі мертвих потвор, що розпалися на друзки; ось вона, обіцяна Гепберну-Ґілберту «реінкарнація».
Якийсь час він блукав, але незабаром повернувся до портфеля з доктором Смайлом.
Над портфелем щось схилилося. Людина або майже людина.
Помітивши його, істота випросталась; зблиснувши лисою головою, вона здивовано на нього поглянула. А затим підхопилася й помчала геть.