Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 18)

— Знаю.

Але це була не єдина проблема; насправді, її важко було назвати проблемою взагалі.

Адже Лео, радше за все, не повернеться.

6

Глюк вчепився йому в щиколотку й намагався смоктати кров, впившись у його плоть крихітними джгутикоподібними хоботками. Лео Булеро закричав... аж раптом перед ним постав Палмер Елдрич.

— Ти помилявся, — сказав Елдрич. — Я не знайшов у Проксимі Бога. Але знайшов дещо краще.

Він ткнув глюка кийком; той неохоче прибрав джгутики й почав згортатися, доки повністю не відчепився від Лео; впавши на землю, він посунув геть, оскільки Елдрич не припиняв штрикати його палицею.

— Бог обіцяє вічне життя. Натомість я можу запропонувати щось цікавіше. Я можу його дати.

— Як дати?

Відчувши полегшення, втім, досі тремтячи й борючись зі слабкістю, Лео важко опустився на траву, сів і спробував відновити дихання.

— За допомогою лишайника, який ми продаємо під назвою «Жуй-Ц»,— відповів Елдрич.— І Лео, на ваш продукт він майже не схожий. Цукер-К застаріла. Бо що вона дає? Коротку мить втечі, нічого, крім фантазії. Кому таке треба? Кому це потрібно, якщо в мене можна отримати щось справжнє?

І додав:

— Ми зараз там.

— Я так і знав. Але якщо ти думаєш, що люди платитимуть за таке... — Лео вказав на глюка, який досі скрадався поблизу, не спускаючи з них очей, — то ти не тільки з тіла, а ще й з розуму вижив.

— Це особливий випадок. Я мав довести тобі, що все по-справжньому. А для цього немає нічого кращого, ніж страх і біль. Глюки ясно дали тобі зрозуміти, що це — не фантазія. Вони справді могли тебе вбити. А якщо б ти тут помер, то так і сталося б. Це тобі не Цукер-К, еге ж?

Схоже, Елдрич отримував від цього насолоду.

— Коли я відкрив для себе цей лишайник, то й сам не міг повірити. Лео, я вже прожив сотню років, вживаючи його на Проксимі під наглядом їхніх медиків. Я вживав його перорально, внутрішньовенно, у формі свічок... підпалював і вдихав дим, робив водний розчин, кип’ятив і вдихав випари: я вживав його всіма можливими способами, і він мені не зашкодив. На проксимців він майже не діє. Точніше, діє, але зовсім не так, як на нас. Для них це слабший стимулятор, аніж найліпший тамтешній тютюн. Хочеш дізнатися більше?

— Не надто.

Елдрич сів поруч, поклав штучну руку на коліна й продовжував ліниво помахувати кийком, не зводячи очей з глюка, який досі не втік.

— Коли ми повернемося в наші колишні тіла... Зауваж, я кажу «колишні», а цей термін аж ніяк не стосується Цукер-К і недарма... ти виявиш, що час зупинився. Ми можемо прожити тут п’ятдесят років, і буде так само: повернемося в маєток на Луні й побачимо, що нічого не змінилося, а той, хто за нами спостерігатиме, не помітить ні втрати свідомості, як буває під час вживання Цукер-К, ні трансу, ні ступору. Ну, хіба що повіки кліпнуть. Доля секунди. Це вже визнаю.

— Що впливає на час нашого перебування тут? — запитав Лео.

— Наше ставлення. Не кількість вжитого препарату. Ми можемо повернутися, коли нам заманеться. Тож немає потреби, щоб кількість наркотику...

— Брехня. Я вже давно хочу вибратися звідси.

— Але не ти побудував це... середовище. Це зробив я, і воно належить мені. Я створив глюків, цей пейзаж...

Він повів кийком.

— Чорт, та ж геть усе, що ти бачиш, і твоє тіло також.

— Моє тіло?

Лео оглянув себе. Звичайне, звичне тіло, знайоме до кінчиків пальців; це тіло — його, не Елдрича.

— Я хотів, щоб ти опинився тут точнісінько таким, яким ти є в нашому всесвіті, — мовив Елдрич. — Розумієш, саме це й привабило Гепберна-Ґілберта, а він, як відомо, буддист. Ти можеш реінкарнуватися в будь-якому тілі за власним або, як у нашому разі, чиїмось бажанням.

— То ось чому в ООН клюнули, — сказав Лео. Це багато що пояснювало.

— Завдяки Жуй-Ц ти можеш переходити з одного життя в інше. Бути жуком, викладачем фізики, соколом, найпростішим, слизовиком, повією в Парижі 1904-го року або...

— Навіть глюком. І хто з нас той глюк?

— Я ж сказав тобі, що створив його з частинки себе. Ти також можеш щось створити. Ну ж бо... спроектуй часточку свого єства, і вона сама набуде матеріальної форми. Ти даєш їй логос. Запам’ятав?

— Запам’ятав, — сказав Лео.

Він зосередився, і неподалік одразу ж матеріалізувалася громіздка конструкція з дротів, ґрат і решіток.

— Це ще що, в біса, таке? — стривожився Елдрич.

— Пастка на глюка.

Закинувши голову, Елдрич розсміявся.

— Чудово. Тільки, будь ласка, не будуй пастки на Палмера Елдрича. Я все ще маю тобі дещо сказати.

Удвох із Лео вони спостерігали, як глюк, підозріло принюхуючись, підійшов до пастки. Він зайшов усередину, і та гучно закрилась. Глюка було спіймано, почався процес знищення; коротке шипіння, маленький струмінь диму, й істота зникла.

Повітря перед Лео замерехтіло; з’явилася чорна книжка, він її взяв, погортав, а тоді задоволено поклав-на коліно.

— Що це? — запитав Елдрич.

— Біблія короля Якова. Подумав, що вона зможе мене захистити.

— Не тут. Це моє царство.

Елдрич вказав на Біблію, і та зникла.

— Утім, можеш завести власне й наповнити його Бібліями. Як і будь-хто. Щойно ми візьмемося за справу. Звісно, в нас будуть набори, але пізніше, коли ми почнемо працювати на Террі. Та й у будь-якому разі це лише формальність, ритуал для полегшення переходу. Цукер-К і Жуй-Ц продаватимуть в умовах відкритої конкуренції. Ми не говоритимемо, що Жуй-Ц має якісь властивості, яких не має ваш продукт. Ми не хочемо відлякувати людей. Релігія стала досить делікатним питанням. Лише спробувавши кілька разів, люди усвідомлять дві основні відмінності: відсутність часового розриву і те — а це, мабуть, важливіше, — що це не фантазія, і вони справді потрапляють в інший всесвіт.

— Багато хто ставиться так до Цукер-К, — зауважив Лео. — Люди вірять у те, що вони справді потрапляють на Землю.

— Фанатики,— з відразою мовив Елдрич.— Те, що це ілюзія, очевидно, бо ж не існує ні Прудкої Пет, ні Волта Ессекса, а вигадане середовище так чи так обмежене артефактами, встановленими в наборі. Неможливо користуватися автоматичною посудомийкою, якщо заздалегідь не встановити її мініатюру. До того ж людина, яка не бере участі у сеансі, може побачити, що ці дві ляльки нікуди не переміщаються. Всередині них нікого немає. Це можна продемонструвати...

— Але цих людей буде важко переконати,— сказав Лео.— Вони залишаться вірними Цукер-К. Незадоволених наборами Прудкої Пет немає. Навіщо їм відмовлятися...

— А я тобі скажу. Хай як чудово тимчасово перевтілюватися в Прудку Пет і Волта, врешті-решт вони однаково змушені повертатися до своїх бараків. Лео, тобі знайоме це відчуття? Спробуй якось. Прокинься в бараці на Ганімеді після двадцяти-тридцяти хвилин свободи. Таке не забувається.

— Гм-м.

— Але є ще дещо... і ти також про це знаєш. Після короткого періоду втечі, коли колоніст повертається... він не здатний далі провадити звичайне буденне життя. Він деморалізований. Проте якщо замість Цукер-К він зжував би...

Елдрич замовк. Лео його не слухав; він зосередився на створенні якоїсь речі.

Перед ним з’явилося кілька сходинок, що вели в блискуче кільце. Де закінчувалися сходи, роздивитися було неможливо.

— І куди вони ведуть? — роздратовано запитав Елдрич.

— У Нью-Йорк, — сказав Лео. — В «Набори П. П.».

Він підвівся й підійшов до сходів.

— Елдрич, мені здається, щось із цим Жуй-Ц негаразд. І ми не дізнаємося про це, доки вже не стане запізно.

Лео рушив сходами вгору, аж раптом згадав про дівчинку Моніку; цікаво, чи все з нею добре в цьому світі Палмера Елдрича.

— А що з дитиною? — спинився він. Унизу, досить далеко, як йому здалося, Лео бачив Елдрича, який сидів зі своїм кийком на траві. — Її ж не піймали глюки?

— Цією дівчинкою був я, — відказав Елдрич. — Саме це я й намагаюся тобі пояснити. Ось чому я кажу, що це справжня реінкарнація, перемога над смертю.

— То ось чому вона видавалася знайомою...

Лео кліпнув очима, замовк і знову поглянув на Елдрича.

Той зник. Замість нього на траві сиділа Моніка з доктором Смайлом у портфелі. Тепер усе було зрозуміло.

Він, вона, а чи вони казали правду. Лео повільно спустився сходами на траву.