Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 16)
— Тобі шкода мене, бо Палмер Елдрич втрутився в мій бізнес, і якщо йому все вдасться, то мені, ймовірно, настане кінець? — запитав Лео. — Я маю якось із ним домовитися.
Хоча тепер, схоже, вбити його вже не вийде, — похмуро подумав він.
— Але я не можу зрозуміти, на які умови він зголоситься. Здається, всі козирі в нього. Наприклад, він переніс мене сюди, і я навіть не знаю, де я.
Не те, щоб це мало якесь значення,— спало йому на думку. Адже хай де я є, тут усім керує Елдрич.
— Карти, — повторила дитина. — У мене в портфелі є колода карт.
Лео не бачив жодного портфеля.
— Де?
Дівчинка стала на коліна й торкнулася в кількох місцях трави. Одна ділянка одразу ж відсунулася вбік; дитина опустила руку в заглиблення й дістала звідти портфель.
— Я ховаю його, — пояснила вона. — Від спонсорів.
— Хто такі «спонсори»?
— Щоб перебувати тут, потрібно мати спонсора. Вони є в усіх нас. Я думаю, вони за все платять, платять, доки нам не стане краще і ми не будемо в змозі повернутися додому, якщо, звісно, цей дім у нас є.
Вона сіла біля портфеля й відкрила його... чи принаймні спробувала. Замок не піддався.
— Дідько! — вилаялася вона.— Це не той. Це доктор Смайл.
— Психіатр? — пожвавився Лео. — З одного з великих конаптів? Він працює? Увімкни його.
Дівчинка слухняно ввімкнула психіатра.
— Привіт, Моніко! — пропищав портфель.— І вас вітаю, містере Булеро!
Він неправильно вимовив його прізвище, з наголосом на останньому складі.
— Що ви тут робите, сер? Для цього місця ви занадто старий. Хі-хі. Чи, може, ви регресували через невдачу так званої Е-терапії? Р-г-г-г-г-г клац! — схвильовано прострекотів він і додав: — Терапії в Мюнхені?
— Зі мною все гаразд, — запевнив його Лео. — Послухай, Смайл, чи знаєш ти когось із тих, кого знаю я і хто може мене звідси витягнути? Назви когось, будь-кого. Я більше не можу тут залишатися, ясно?
— Я знайомий з містером Беєрсоном, — відповів доктор Смайл. — Насправді, я навіть зараз поруч із ним. Через портативне розширення, звісно. Просто в його офісі.
— Не знаю я ніякого Беєрсона,— сказав Лео.— Що це за місце? Схоже на якийсь табір відпочинку для хворих або малозабезпечених дітей чи якусь таку хрінь. Спершу я взагалі подумав, що це на Проксимі, але якщо ти тут, то, вочевидь, це не так. Беєрсон? — раптом здогадався він. — Чорт, та ти про Меєрсона? Барні? З «Наборів П. П.»?
— Саме так, — відказав доктор Смайл.
— Зв’яжись із ним, — наказав Лео. — Скажи, хай негайно повідомить Фелікса Блау з Трипланетарної служби правопорядку, чи як вони там називаються. Хай змусить Блау розшукати мене і надіслати сюди корабель. Зрозуміло?
— Добре, — мовив доктор Смайл. — Я негайно зв’яжуся з містером Меєрсоном. Наразі він розмовляє з міс Фуґате, його асистенткою, а також коханкою. Сьогодні вона одягнута в... гм... Зараз вони говорять про вас. Але, звісно, я не можу розповісти, що саме. Медична таємниця, ви ж розумієте. Отже, вона одягнута в...
— Та яка різниця? — роздратовано буркнув Лео.
— Перепрошую, я на хвилинку відключусь, — ображено сказав портфель. Запала тиша.
— У мене для вас погані новини,— сказала дитина.
— Що таке?
— Я пожартувала. Насправді це не доктор Смайл. Він лише вдавав, щоб нам не було так самотньо. Він живий, але ні з чим ззовні не з’єднаний. Це називається інтринсивність.
Він знав, що це означає; прилад був самодостатнім. Але як у такому разі він міг знати про Барні, міс Фуґате та їхнє особисте життя? І навіть про те, у що вона була одягнута? Очевидно, дитина бреше.
— Хто ти? — запитав Лео. — Яка ще Моніка? Скажи мені своє прізвище.
У ній було щось знайоме.
— Я повернувся, — зненацька проказав портфель. — Що ж, містере Булеро...— Він знову вимовив його прізвище неправильно.— Я обговорив вашу дилему з містером Меєрсоном, і, як ви й попросили, він зв’яжеться з Феліксом Блау. Містеру Меєрсону здається, що колись він читав у гомеозеті про табір ООН для розумово відсталих дітей десь поблизу Сатурна. Дуже схоже на те місце, де зараз перебуваєте ви. Можливо...
— Чорт! — урвав його Лео. — Ця дівчинка не відстала.
Радше передчасно розвинута. Нісенітниця. Втім, Палмер Елдрич точно чогось від нього хотів; він не просто повчав його: він його залякував.
На горизонті з’явилося щось сіре й величезне; із неймовірною швидкістю помчавши до них, воно почало збільшуватися в розмірах. У нього були потворні нашорошені вуса.
— Це щур, — спокійно мовила Моніка.
— Такий величезний? — спитав Лео. На жодній планеті чи супутнику Сонячної системи не існувало таких гігантських диких створінь. — Що він з нами зробить?
Він не міг зрозуміти, чому дитина не боїться.
— О, — відказала Моніка, — гадаю, він нас уб’є.
— І ти не боїшся? — Лео почув, що його голос зірвався на крик. — Невже ти хочеш отак померти? Просто зараз! Невже ти хочеш, щоб тебе з’їв щур завбільшки з...
Він схопив дівчинку однією рукою, другою взяв портфель із доктором Смайлом і почав тікати від щура.
Наздогнавши їх, щур промчав повз і зник; його силует поступово зменшувався, доки врешті не розчинився вдалині.
Дівчинка захихотіла.
— Ви злякались. Я знала, що він нас не побачить. Вони не можуть. Тут вони нас не бачать.
— Вони?
Нарешті Лео зрозумів, де він. Фелікс Блау не зміг би його знайти. Та ніхто не зміг би, навіть якби шукали цілу вічність.
Елдрич увів йому внутрішньовенну ін’єкцію трансляційного препарату; безперечно, Жуй-Ц. То був несправжній світ, аналог ірреальної «Землі», на яку транслювалися колоністи, коли вживали його власний продукт — Цукер-К.
Натомість щур, на відміну від усього решти, був справжнім. На відміну від них самих; він і ця дівчинка також не були реальними. Принаймні не тут. Десь-інде їхні порожні мовчазні тіла лежали, як мішки, тимчасово позбавлені церебрального вмісту. Поза сумнівом, їхні тіла перебували на Луні, в маєтку Палмера Елдрича.
— Ти Зої, — сказав Лео. — Адже так? Такою ти хочеш бути. Знову стати маленьким восьмирічним дівчам. Так? З довгим білявим волоссям.
І навіть з іншим ім’ям, — подумки зауважив він.
— Ніякої Зої тут нема, — натягнуто відказала дитина.
— Ніякої, крім тебе. Твого батька звати Палмер Елдрич, правда ж?
Дівчинка дуже неохоче кивнула.
— Це місце для тебе особливе? — запитав він. — Ти часто сюди приходиш?
— Це
— То чому ж ти пустила сюди мене? — Лео розумів, що він їй не подобається. Вона незлюбила його від початку.
— Бо ми думаємо, — мовила дитина, — що, можливо, вам вдасться зупинити проксимців.
— І знову те саме, — не повірив їй Лео. — Твій батько...
— Мій батько намагається врятувати нас. Він не хотів привозити сюди Жуй-Ц. Вони його змусили. Жуй-Ц — засіб, який перенесе нас до них. Розумієте?
— У який спосіб?
— Вони контролюють ці місця. Такі, як це. Куди потрапляєш під дією Жуй-Ц.
— Не схоже, що тебе контролюють чужинці. Сама послухай, що ти мені розповідаєш.
— Це поки що, — розсудливо кивнула дівчинка. — Але невдовзі контролюватимуть. Як і мого батька. Йому дали цей препарат на Проксимі. Він вживав його роками. Тепер для нього вже запізно, і він це знає.
— Доведи, — сказав Лео. — Бодай щось. Будь-що. Дай мені які-небудь факти.