Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 15)

Але звідки міг узятися цей необмежений капітал? Точно не з Терри; так йому підказувала інтуїція. Імовірно, тут долучили Палмера Елдрича, який повернувся до Сонячної системи, уклавши фінансову угоду з мешканцями Проксими; вони й стоять за Жуй-Ц. Отже, щоб отримати шанс знищити Лео Булеро, ООН дозволила расі з іншої системи діяти на теренах нашої.

Кепське рішення, можливо, навіть фатальне.

Наступне, що він відчув, це те, як доктор Денкмаль плескав його по щоці, намагаючись привести до тями.

— Як воно? — дивлячись на нього, поцікавився Денкмаль. — Безмежні всеохопні думки?

— Т-так, — відказав Річард Гнатт і спробував сісти; його вже відстібнули.

— Отже, боятися нічого, — сказав доктор Денкмаль і усміхнувся; його сиві вуса настовбурчилися, наче антени. — А тепер поспілкуємося з фрау Гнатт.

Помічниця вже відстібала її; Емілі кволо сіла й позіхнула. Схоже, доктор Денкмаль занепокоївся.

— Як почуваєтесь, фрау? — запитав він.

— Добре,— пробурмотіла Емілі.— В мене з’явилася купа ідей стосовно горщиків. Вони виникали одна за одною.

Вона боязко глянула спершу на доктора, а тоді на Річарда.

— Це щось означає?

— Папір,— сказав доктор Денкмаль, дістаючи планшет. — Ручка.

Він простягнув їх Емілі.

— Запишіть ваші ідеї, фрау.

Тремтячою рукою Емілі зробила кілька ескізів. Здається, їй важко тримати ручку, — зауважив Гнатт. Мабуть, це мине.

— Гаразд, — сказав доктор Денкмаль, коли вона закінчила, і показав ескізи Річарду Гнатту. — Високоорганізована цефалічна активність. Прекрасна винахідливість, чи не так?

Безперечно, ескізи горщиків були хороші, ба більше — чудові. І все ж Гнатт відчував, ніби щось негаразд. Щось із цими ескізами було не так. Лише коли вони вийшли з клініки і стояли під антитермальною завісою надворі, чекаючи на посадку реактивного експрес-таксі, Гнатт зрозумів, у чому річ.

Ідеї були хороші... але до Емілі вони вже приходили. Багато років тому; це були її перші професійні роботи: вона показувала йому ескізи, а потім і самі горщики ще до їхнього одруження. Невже Емілі цього не пам’ятає? Вочевидь, ні.

Цікаво, чому ж вона не пам’ятає і що це означає,— міркував Гнатт; йому стало зовсім не по собі.

Однак після першого сеансу Е-терапії його постійно щось непокоїло: спершу доля людства загалом і Сонячної системи зокрема, а тепер ще й дружина. Можливо, це просто ознака того, що Денкмаль назвав «високоорганізованою цефалічною активністю»,— подумав Гнатт. Стимуляція мозкового метаболізму.

Або... ні.

Прибувши на Луну з посвідченням працівника журналу «Наборів П. П.», Лео Булеро опинився в напхом напханому гомеозетними репортерами тракторі, що прямував попелястою поверхнею супутника до маєтку Палмера Елдрича.

— Ваші документи, сер, — гаркнув озброєний охоронець не у формі ООН, коли Лео приготувався вийти на стоянку маєтку. Відтак він застряг у дверях трактора, поки позаду нього, бажаючи вийти, штовхалися й галасували справжні репортери.

— Містере Булеро, — не поспішаючи проказав охоронець, повертаючи йому посвідчення журналіста,— містер Елдрич на вас чекає. Ходіть за мною.

Його одразу ж замінив інший охоронець, який почав по черзі перевіряти документи репортерів.

У супроводі охоронця Лео, нервуючи, пройшов сповненим повітрям і нагрітим до комфортної температури коридором до самого маєтку.

Попереду з’явився ще один охоронець у формі й заступив прохід; піднявши руку, він навів на Лео Булеро щось маленьке й блискуче.

— Гей,— завмерши на місці, слабо запротестував Лео; він розвернувся, пригнувся і зробив кілька кроків у протилежному напрямку.

Невідомий промінь торкнувся його, і Лео повалився обличчям донизу, спробувавши виставити поперед себе руки.

Прийшовши до тями, він виявив, що — хай як це абсурдно — сидить посеред порожньої кімнати, прив’язаний до стільця. В голові дзвеніло; Лео обвів туманним поглядом приміщення, але не побачив нічого, крім невеличкого столу в центрі кімнати, на якому стояв якийсь електронний пристрій.

— Випустіть мене звідси, — сказав він.

Із пристрою на столі одразу пролунав голос:

— Доброго ранку, містере Булеро. Я Палмер Елдрич. І як я розумію, ви хотіли мене бачити.

— Це жорстоке ставлення, — мовив Булеро. — Спершу приспати, а тепер ще й отак зв’язати.

— Пригощайтесь сигарою.

Із пристрою вилізло щупальце з довгою зеленою сигарою; кінчик спалахнув, і видовжена псевдоподія простягнула її Лео.

— Я віз із Проксими десять коробок, але після аварії вціліла тільки одна. Це не тютюн. Це набагато краще. То що, Лео? Чого ти хотів?

— Елдрич, ти справді там, у цій штуці? Чи десь інде, і просто через неї зі мною говориш? — запитав Лео Булеро.

— Вдовольняйся тим, що маєш,— долинув голос із металевого приладу на столі. Якийсь час він ще простягав йому запалену сигару, але невдовзі забрав її, загасив і сховав рештки всередині. — Хочеш покажу тобі кольорові слайди мого візиту до Проксими?

— Жартуєш?

— Ні, — відказав Палмер Елдрич. — Так ти зможеш отримати бодай якесь уявлення про те, на що я там наштовхнувся. Це покадрові 3-D слайди, дуже якісні.

— Ні, дякую.

— Ми знайшли вшитий у твій язик дротик, — сказав Елдрич, — і видалили його. Але підозрюємо, що ти можеш мати щось іще.

— Ви мене переоцінюєте, — мовив Лео. — Я на таке не заслуговую.

— За чотири роки на Проксимі я багато чого навчився. Шість років перельоту, чотири там. Проксимці збираються захопити Землю.

— Знущаєшся?

— Твоя реакція зрозуміла. ООН, і зокрема Гепберн-Ґілберт, зреагували так само. Але це правда... хоча, звісно, не у звичайному розумінні, а в глибшому, жорсткішому, який мені й самому не вдалося втямити, попри те, що так довго серед них прожив. З того, що я знаю, можливо, це якось стосується земного потепління. А може, станеться щось гірше.

— Поговорімо краще про лишайник, який ти привіз сюди.

— Я заволодів ним незаконно. Проксимці не знали, що я його взяв. Вони використовують його під час релігійних оргій. Як наші індіанці використовували мескалін і пейотль. Ти через це хотів зі мною побачитися?

— Звісно. Ти втручаєшся в мою справу. Я знаю, що ти вже заснував корпорацію, адже так? Хрін з тими проксимцями і завоюванням! Мене бентежить те, що робиш ти. Невже ти не міг підшукати собі іншу галузь, окрім мініатюризованих наборів?

Кімната вибухнула просто в нього на очах. Згори з’явилося біле світло, засліпило його, і Лео заплющив очі. Боже, — подумав він. Хай там як, а щодо проксимців я йому не вірю. Він просто намагається відвернути нашу увагу. Це така стратегія.

Розплющивши очі, він побачив, що сидить на порослому травою березі. Поруч із ним маленька дівчинка гралася з йо-йо.

— Ця іграшка популярна у Проксимі, — сказав Лео Булеро; виявивши, що його руки й ноги розв’язані, він підвівся й поворушив кінцівками.

— Як тебе звати?

— Моніка,— відповіла дівчинка.

— Так чи так, проксимці — гуманоїди. Вони носять перуки і вставні щелепи, — сказав Лео і смикнув дитину за блискуче біляве волосся.

— Ой, — скрикнула дівчинка. — Ви поганий.

Щойно Лео її відпустив, вона відбігла подалі, досі граючись зі своїм йо-йо та зухвало позираючи на нього.

— Вибач,— пробурмотів він.

Її волосся було справжнім; можливо, він був не в Проксимі. Та хай де він був, Палмер Елдрич намагався щось йому сказати.

— Ви плануєте захопити Землю? — запитав Лео в дитини. — Просто якось не схоже.

Може, Елдрич зрозумів їх хибно, — міркував він. Не зрозумів проксимців? Зрештою, наскільки йому відомо, Палмер не еволюціонував і не володів потужним удосконаленим сприйняттям, яким забезпечувала Е-терапія.

— Моє йо-йо — чарівне, — сказала дитина. — З ним я можу зробити все, що захочу. То що ж мені зробити? Скажіть. Ви, наче, добра людина.

— Відведи мене до вашого вождя[11], — мовив Лео. — Це старий жарт. Тобі не зрозуміти. Вже сто років як вийшов з моди.

Роззирнувшись довкола, він не помітив жодних ознак життя; сама лише трав’яниста рівнина. Надто прохолодно для Землі. Вгорі блакитне небо. Хороше повітря. Щільне.