Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 14)

— Побачимося за два тижні.

— Два?! Але... — жестом запротестував Денкмаль.

— Наступного тижня я не зможу. Мене знову не буде на Террі.

Булеро ще раз затримав погляд на Річарді та Емілі Гнатт і рушив геть.

Дивлячись йому вслід, доктор Денкмаль проказав:

— Дуже еволюціонований чоловік. Як фізично, так і духовно.

І розвернувшись до Гнаттів, усміхнувся:

— Вітаю вас в Айхенвальдській клініці!

— Дякую,— знервовано відказала Емілі.— А це... боляче?

— Наша терапія? — здивовано захихотів доктор Денкмаль.— Аж ніяк. Хоча спершу... ви можете відчути... образно кажучи... шок. Під час росту кори головного мозку у вас з’являтиметься багато нових захопливих ідей, зокрема стосовно релігії. О, якби Лютер і Еразм жили зараз, їхні суперечки можна було б так легко вирішити завдяки Е-терапії. Вони б обоє побачили істину як, zum Beispiel[6], стосовно переосутнення... ну ви ж розумієте, Blut und... — він кашлянув і урвав сам себе. — Англійською це означає кров і облатку, під час меси. Дуже схоже на тих, хто вживає Цукер-К. Не зауважували? Але ходімо! Ми починаємо.

Він поплескав Річарда Гнатта по спині і провів їх обох у свій кабінет, кинувши на Емілі, як здалося Річарду, доволі бездуховний пожадливий погляд.

Вони опинилися у величезній палаті з; купою приладів і двома франкенштейнськими столами зі скобами для рук і ніг. Побачивши їх, Емілі застогнала й відсахнулася.

— Нічого не бійтеся, фрау Гнатт. Це як електрошок. Спричиняє певні м’язові реакції. Рефлекси. Ви ж розумієте? — захихотів Денкмаль. — А тепер вам треба буде... е-е... роздягнутися. Звісно, кожен окремо. Одягніть халати і auskommen[7]... зрозуміло? Медсестра вам допоможе. Нам уже надіслали ваші медичні картки з Nord Amerika. Нам відомі ваші історії. Ви обоє цілком здорові й сильні, гарні Nord Amerikanische люди.

Денкмаль провів Річарда Гнатта в сусідню палату, відділену ширмою; там він полишив його і повернувся до Емілі. Опинившись у палаті сам, Річард почув, як доктор Денкмаль говорив з Емілі заспокійливим, проте командним тоном; таке поєднання було доволі підступним; він відчув заздрість, підозру і зрештою спохмурнів. Усе було зовсім не так, як він собі уявляв, зовсім не так розкішно.

Але ж із цієї палати вийшов Лео Булеро, що правило за доказ автентичної розкоші; Булеро нізащо не зголосився б на менше.

Збадьорившись, він почав роздягатися.

Десь пискнула Емілі.

Гнатт знову одягнувся і, переймаючись, повернувся до головної палати. Однак побачив Денкмаля за столом, той читав медичну картку Емілі; Гнатт зрозумів, що з нею пішла медсестра, а отже, все було гаразд.

Треба ж таке, — подумав він, — у мене точно розхитані нерви. Річард Гнатт ще раз вийшов до сусідньої палати й продовжив роздягатися; помітив, що в нього тремтіли руки.

Невдовзі його прикріпили скобами до одного зі столів; Емілі лежала поряд. Схоже, вона також боялася; була дуже бліда й мовчазна.

— Ваші залози, — пояснював доктор Денкмаль, весело потираючи руки й грайливо зиркаючи на Емілі, — зазнають стимуляції, зокрема залоза Кресі, яка відповідає за швидкість еволюції, nicht Wahr?[8] Так, але ви це знаєте. Тепер кожен школяр знає те, що ми тут винайшли. Сьогодні ви не помітите ні росту хітинового покриву, ні черепа, ні втрати нігтів на руках і ногах... Б’юсь об заклад, ви цього не знали!.. Однак відбудеться маленька, проте дуже-дуже важлива зміна в лобовій частці мозку... Він порозумнішає. Каламбур такий, розумієте? Розумнішає він — розумнішаєте ви.

Він знову засміявся. Річард Гнатт почувався жалюгідно; мов зв’язана тварина, він чекав на свою долю. Не думав, що бізнес робиться так, — покірно подумав Гнатт і заплющив очі.

З’явився помічник і став біля нього; білявий, нордичної зовнішності, на вигляд абсолютно позбавлений інтелекту.

— Ми включимо заспокійливу Musik[9], — натискаючи кнопку, сказав доктор Денкмаль.

Із усіх кутків приміщення долинули звуки прісної мультифонічної оркестрової версії якоїсь популярної італійської опери, чи то Пуччіні, чи то Верді; чиєї саме Гнатт не знав.

— А тепер höre[10], repp Гнатт,— зненацька із серйозним виглядом схилився над ним Денкмаль. — Я хочу, щоб ви зрозуміли. Час від часу ця терапія... Як ви там кажете?.. Дає помилку.

— Дає збій, — проскрипів Гнатт. Він на це очікував.

— Проте здебільшого все проходить успішно. Але, герр Гнатт, річ у тім, що коли відбувається збій, боюсь, замість того, щоб еволюціонувати, залоза Кресі починає... регресувати. Ви розумієте мою англійську?

— Так,— пробурмотів Гнатт.— Наскільки сильно регресувати?

— Не сильно. Але це може бути неприємно. Звісно, ми можемо вчасно це помітити і припинити терапію. Зазвичай тоді регресія припиняється. Але... не завжди. Іноді після стимуляції залози Кресі... — він махнув рукою, — регресія продовжується. Я мушу повідомити вам про це, якщо ви раптом вагаєтесь. То що?

— Я ризикну, — відказав Річард Гнатт. — Усі ж ризикують, чи не так? Почнімо.

Він розвернув голову й побачив Емілі, яка тепер зблідла навіть більше; вона майже непомітно кивнула, не зводячи з нього скляного погляду.

А трапиться, ймовірно, ось що, — приречено подумав він,— хтось із нас, напевно, Емілі — еволюціонує, а інший, вочевидь, я — регресує до синантропа. Зрослі зуби, крихітний мозок, криві ноги і схильність до канібалізму. Непереливки ж буде мені в галузі продажів.

Доктор Денкмаль клацнув перемикачем, весело насвистуючи під звуки опери.

Е-терапія Гнаттів почалась.

Йому здалося, що він втратив вагу, от і все, принаймні спершу. Аж раптом розболілася голова, наче по ній вгатили молотком. Разом із болем майже одразу прийшло нове чітке усвідомлення; вони з Емілі пішли на страшенний ризик, і з його боку було нечесно наражати її на це лише заради майбутніх продажів. Очевидно ж: вона цього не хотіла; а що, як вона регресує настільки, що втратить хист до гончарства? Тоді їм обом кінець; його кар’єра залежала від того, чи залишиться Емілі однією з найкращих керамісток планети.

— Стоп, — уголос проказав він, але не почулося жодного звуку; він нічого не почув, попри те, що його голосовий апарат, схоже, функціонував цілком добре...

Гнатт відчув, як слова застрягли в горлі. І лише тоді зрозумів. Він еволюціонував; це працювало. Ці думки виникли в нього завдяки змінам метаболізму в мозку. І якщо припустити, що з Емілі також усе гаразд, то все було добре.

Він також зрозумів, що доктор Віллі Денкмаль був дешевим жалюгідним шарлатаном, і все це трималося лише на марнославстві смертних, які прагнули стати чимось більшим, ніж те, на що мали право, і до того ж, суто по-земному, тимчасово. На біса продажі, угоди; хіба вони мали бодай якесь значення порівняно з можливістю еволюції людського мозку до цілком нового порядку мислення? Наприклад...

Унизу простягався світ мерців, незмінний демонічний світ причин і наслідків. Посередині пласт людський, однак людина може будь-якої миті піти на дно... опуститися, так би мовити, потонути... в нижньому пекельному пласті. Або ж піднятися до ефемерного вищого світу, до третього з цієї тріади пластів. На середньому людському пласті завжди існував ризик потонути. І все ж людина повсякчас могла піднестися; кожної миті який завгодно аспект чи перебіг подій у реальності міг привести як до одного, так і до іншого. Пекло і рай, і не після смерті, а просто зараз! Депресія, психічні хвороби — шлях на дно. Але інший пласт... Як досягти його?

Завдяки емпатії. Розумінню іншого не ззовні, а зсередини. От, наприклад, чи бодай колись вбачав він у горщиках Емілі щось більше, ніж товар для наявного ринку? Ні. А варто було побачити в них намір мисткині, душу, яку вона в них вкладає, внутрішню цінність.

А ще ця угода з Бостонською фабрикою «Жуй-Ц», — подумав він, — я підписав її, не порадившись із нею... так неетично вчинити! Я пов’язав її з цією фірмою, хоча вона, може, й не хоче, аби вони займалися мініатюризацією її продукції... Нам нічого не відомо про якість їхніх наборів. Вони можуть виявитися неякісними. Другосортними. Однак тепер уже запізно; дорога в пекло вимощена здогадками. А що, як вони мають стосунок до незаконного виробництва трансляційного препарату? Тоді назва «Жуй-Ц» стає цілком зрозуміла... Схоже на «Цукер-К». Але... такий вибір назви відверто натякає на те, що вони не мають жодних протизаконних намірів.

Інтуїція пронизала його, мов блискавка: хтось винайшов трансляційний препарат, що задовольнив вимоги Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН. Отримавши дозвіл Бюро, Жуй-Ц з’явиться на відкритому ринку. У такий спосіб трансляційний препарат уперше стане доступним на ретельно контрольованій поліцією Террі, а не лише у віддалених непідвладних колоніях.

А це означало, що набори «Жуй-Ц», на відміну від наборів Прудкої Пет, будуть продавати на Террі, як і сам препарат. А коли з роками погода псуватиметься і середовище рідної планети ставатиме дедалі ворожішим, набори продаватимуться швидше. Ринок, підконтрольний Лео Булеро, був жалюгідно нікчемним, порівняно з тим, що врешті-решт — хоч і не зараз — відкриється перед фабрикою «Жуй-Ц».

Отже, він таки підписав хорошу угоду. І... не дивно, що фабрика «Жуй-Ц» заплатила йому так багато. Вони були великою компанією з великими планами і, вочевидь, із необмеженим фінансовим капіталом.