Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 91)

— Розумію, — повторив Бемберґ. — Знаєте, — приязно продовжив він, — усе не так і погано. Врешті-решт, це не становить загрози для вашого життя.

Джіллер безпомічно пояснив:

— Але коли я опиняюся нагорі... — він судомно сковтнув, і в його темних очах загорівся дивний вогник. — Докторе, коли я опиняюся нагорі, чи то в офісній будівлі, чи то в літаку... мене охоплює інше настирливе бажання.

— І яке ж?

— Я... — Джіллер здригнувся, — ... я відчуваю непереборне бажання штовхати людей.

— Штовхати?

— Так, за вікно. Вниз. — Джіллер проілюстрував свої слова жестами. — Докторе, що мені робити? Я боюсь, що можу когось убити. Одного разу я штовхнув плечем якогось коротуна, а нещодавно переді мною на ескалаторі стояла дівчина, і я шарпнув її за одяг. Вона впала і травмувалася.

— Розумію, — кивнув доктор. Витіснена ворожість, подумав він. Пов’язана із сексом. Нічого незвичайного.

Він потягнувся до своєї лампи.

Невиправна М

I

Машина була один фут завширшки і два фути завдовжки, своїм виглядом вона нагадувала збільшену бляшану коробку з-під печива. Тихо й дуже обережно машина повзла по стіні бетонного будинку, потім випустила два прогумовані колеса і перейшла до першої фази свого завдання.

З її задньої частини з’явився уламок блакитної емалі. Машина встромила його у шерехатий бетон і продовжила свій рух. Вертикальною бетонною стіною видерлася до вертикальної сталевої рами: машина дісталася вікна. Тут вона зупинилася, і з неї випав мікроскопічний клаптик тканини. Цю тканину вона акуратно заштовхала в щілину сталевої рами.

У холодній чорноті за вікном машина була практично невидима. Світло далеких авто побіжно торкнулося її, відбившись на гладенькому корпусі, і згасло за рогом. Машина поновила свою роботу.

Вона сконструювала пластикову підставку й розплавила віконну шибку. Із тьмяно освітленої квартири не долинало ані звуку: нікого не було вдома. Вкрита рештками скла, машина перелізла через віконну раму й зацікавлено підняла рецептор.

Отак вслухаючись, вона прицільно натиснула на сталеву раму з чітко відміряною силою у двісті фунтів, рама покірно прогнулася. Задоволена, машина сповзла внутрішньою стіною на пухнастий килим. Тут вона почала другу фазу своєї роботи.

Одна-однісінька людська волосина — фолікул і шматочок лупи з голови — випала з неї на дерев’яну підлогу біля торшера. Неподалік від фортепіано вона церемонно розклала дві дрібки сушеного тютюну. Машина вичекала десять секунд, тоді у неї всередині клацнула касета звукозапису, і вона раптом лайнулася: «Чорт!..»

Дивно, проте її голос виявився грубим, чоловічим.

Машина підкотилася до замкнених дверей гардеробної кімнати. Дерев’яною поверхнею вона видерлася до замкового механізму, засунула в нього тоненький штир і провернула, немов ключ. За вішаками з верхнім одягом причаїлося маленьке гніздо з батарейок та дротів: відеомагнітофон на автономному живленні. Машина знищила плівку — це мало вирішальне значення, — а потім, виїхавши з гардеробної, виплюнула краплину крові на скалки й дроти, які колись були об’єктивом. Крапля крові мала навіть іще більше значення.

Коли машина заходилася формувати відбиток каблука на брудному килимовому покритті, яким було встелено підлогу гардеробної, з коридора почувся різкий звук. Машина перервала свою роботу й принишкла. За мить до помешкання зайшов невисокий чоловік середнього віку, тримаючи в одній руці плащ, а в другій — портфель.

— Господи Боже! — вигукнув він, помітивши машину, й завмер на місці. — Що ти таке?

Машина підняла сопло в передній частині й вистрілила вибуховою кулею в лису голову чоловіка. Куля потрапила в череп і розірвалася всередині нього. Усе ще стискаючи в руках плащ і портфель, із подивом на обличчі, чоловік упав на килим. Його окуляри, зламані під час падіння, повисли на одному вусі. Тіло судомно здригнулося, а потім нерухомо затихло. Чудово!

Щоб завершити завдання, потрібно було здійснити ще два кроки, проте основну частину роботи було виконано. Машина поклала обгорілий сірник у чисту попільничку, що стояла на каміні, і в’їхала на кухню в пошуках склянки для води. Вона саме повзла по раковині, коли її заскочив шум людських голосів.

— Ось ця квартира, — дуже чітко прозвучав поблизу чийсь голос.

— Пильнуй — він може бути ще тут, — застеріг інший голос, чоловічий, як і перший. Вхідні двері грюкнули, вибиті поштовхом плеча, і двоє людей у пальтах увірвалися до помешкання. Зачувши їх, машина звалилася на кухонну підлогу, забувши про склянку. Сталася якась помилка. Її прямокутні контури заколивалися, ставши вертикально, машина змінила форму, замаскувавшись під звичайний телевізор.

Вона прибрала цього вимушеного вигляду якраз перед тим, як один із чоловіків — високий, рудоволосий — зазирнув до кухні.

— Тут нікого, — швидко доповів він і пішов далі.

— Вікно! — гукнув його засапаний напарник. До квартири ввійшли ще двоє, тепер уся група була на місці. — Скла немає, мов і не було. Саме так він сюди й потрапив.

— Але ж його тут немає, — рудий знову з’явився на порозі кухні, він увімкнув світло і зайшов, тримаючи в руці пістолет. — Дивно... ми ввірвалися одразу, щойно почули сигнал, — він недовірливо глянув на наручний годинник. — Розенбурґ помер лише кілька секунд тому... Як він зміг так швидко втекти?

Стоячи на ґанку, Едвард Екере весь час чув цей голос.

Останні пів години його звучання перетворилося на деренчливе, пронизливе квиління. Стишений, майже беззвучний, він продовжував механічно вигукувати свій заклик.

— Ти втомився, — зауважив Екерc. — Іди додому. Набери гарячу ванну...

— Ні, — відповів голос, перервавши свою тираду. Голос долинав справа, з великої підсвіченої будки, встановленої noceред темного тротуару за кілька метрів від Екерса. На неоновому екрані знов і знов спалахував напис:

ГАНЬБА!

Тридцять разів — він порахував — за останні кілька хвилин екран привертав увагу перехожих, і чоловік у будці виголошував свою промову. За будкою було кілька театрів та ресторанів: вдале розташування.

Проте будку поставили тут не заради натовпу. Тиради мали на меті дошкулити Екерсові та працівникам суміжних із ним офісів, вони призначалися для Міністерства внутрішніх справ.

Екере чув це набридливе бурчання стільки місяців, що заледве його помічав. Як шурхіт крапель дощу по даху. Як гудіння машин. Він позіхнув, схрестив на грудях руки і почав чекати.

— Ганьба! — ледь прохрипів голос. — Ну ж бо, Екерсе! Скажи бодай щось — а ні, то зроби бодай щось.

— Я зачекаю, — байдуже відповів Екере.

Групі містян середнього на вигляд статку роздали флаєри, коли вони проходили повз будку. Ті байдуже рушили далі й одразу викинули листівки позад себе на тротуар, Екере зареготав.

— І чого б то я сміявся? — пробурчав голос. — Це геть не смішно, ми друкуємо їх за немалі гроші.

— За свої гроші? — поцікавився Екере.

— Частково, — сьогодні Ґерт почувався самотнім. — А чого ти чекаєш? Що сталося? Я бачив, як кілька хвилин тому з даху піднімалися поліцейські.

— Може, затримаємо злочинця, — відповів Екере, — сталося вбивство.

Праворуч у темряві чоловік засовався у своїй похмурій пропагандистській будці.

— Он як? — почувся голос Герві Ґерта. Він висунувся з будки, і ці двоє втупилися один в одного: акуратно підстрижений, вгодований, вдягнений у солідне пальто Екере і худий, набагато молодший Ґерт із видовженим голодним обличчям, що складалося, здавалось, лише з носа і чола.

— Тож, як бачиш, — сказав Екере, — нам таки потрібна система. Не будь утопістом.

— Чоловіка вбили, а ти відновлюєш моральну рівновагу, вбиваючи вбивцю? — Ґерт судомно підвищив голос: — Ганьба! Ганьба системі, що прирікає людей на неминучу смерть!

— Візьміть наш флаєр! — Екере почав знущально мавпувати Ґерта. — І наші слогани! А краще і те, й інше. То що ви пропонуєте замість системи?

Голос Ґерта зробився переконано-гордим.

— Освіту.

Розвеселившись, Екере допитувався:

— Оце й усе? Думаєте, що тільки освіта зупинить протиправні дії? Що злочинці просто... погано освічені?

— Ще, звісно, психотерапія, — Ґерт витягнув із будки шию з кістлявим напруженим обличчям, мов зацікавлена черепаха. — Вони — хворі... тому й чинять злочини, здорова людина на злочин не піде. А ви робите тільки гірше, ви підтримуєте недосконале суспільство і караєте за насильство, — і зі звинувачувальними нотками в голосі він тицьнув пальцем в Екерса: — Ти — ось хто справжній правопорушник, ти і все ваше Міністерство внутрішніх справ. Ти і вся ганебна Система вигнання.

Знову і знову на неоновому екрані спалахувало: «ГАНЬБА!» Це був заклик проти системи примусового заслання для порушників порядку, проти системи, що запроторювала засуджену людську істоту до якоїсь випадково вибраної глушини зоряного Всесвіту, витісняла її в той далекий і всіма забутий закуток, де вона не зможе завдати ніякої шкоди.

— Принаймні ніякої шкоди для нас, — подумав уголос Екере.

Ґерт не забарився із звичним аргументом:

— Атож, а як щодо тамтешніх жителів?

Тамтешнім не позаздриш. Утім, вигнанець витрачав усі свої сили і час на пошук дороги назад до Сонячної системи. Якщо він повертався, перш ніж померти від старості, суспільство приймало його назад. Неабияке випробування... особливо для когось, хто ніколи не покидав меж нью-йоркського мегаполіса.