Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 93)
Бім обережно взяв маленький пристрій з лабораторного стола. Спливло вже п’ять годин, а він і досі нічого про нього не дізнався. Взявшись за задню панель, він щосили смикнув за неї. Але пристрій не хотів відчинятися. І не тому, що панель застрягла: на цій штуковині взагалі не було жодних швів. Це не була задня панель, вона лише так виглядала.
— Що ж це тоді? — запитав він.
— Є багато варіантів, — неохоче визнав технік, його витягли із затишного дому, і зараз було о пів на третю ночі. — Це може бути чимось на кшталт сканера. Бомбою. Зброєю. Та будь-яким приладом.
Бім обмацав корпус з усіх боків, шукаючи якоїсь зачіпки.
— Це монолітна форма, — пробурмотів він. — Поверхня абсолютно гладенька.
— Отож-бо і воно. Усі шви несправжні, а корпус суцільний. До того ж надміцний, — додав технік. — Я пробував відколупати шматочок для аналізу, проте... — він зробив безпомічний жест руками, — марно.
— Гарантовано не розіб’ється у разі падіння, — відсторонено міркував Бім. — Новий надміцний пластик, — він енергійно потрусив прилад, і його вухо вловило глухе бряжчання металевих деталей. — Там усередині щось є.
— Ми відкриємо цю штуку, — пообіцяв технік, — але не сьогодні.
Бім поставив пристрій на місце. Якщо не пощастить, доведеться мордуватися над ним багато днів — і врешті дізнатися, що він не має жодного стосунку до вбивства Гаймі Розенбурґа. З іншого боку...
— Просвердліть в ньому дірку, — наказав він. — Побачимо, що там.
Технік запротестував:
— Я намагався, але свердло зламалося. Я вже послав запит на потужнішу модель. Цей матеріал позаземного походження, хтось доправив його із системи білих карликів. Він утворився під дією дуже сильного тиску.
— Досить ходити довкола, — роздратовано урвав його Бім. — Розводитеся, мов той рекламний агент.
Технік знизав плечима.
— Хай там як, але матеріал надзвичайно міцний. Це або природний елемент, або його штучно створили в якійсь лабораторії. У кого є можливість працювати з таким металом?
— В одного з найбільших рабовласників, — відповів Бім. — Ось куди течуть шалені гроші. До того ж вони літають від системи до системи... у них цілком міг бути доступ до сировини. Рідкісного виду залізної руди.
— Можна мені піти додому? — запитав технік. — Невже це настільки важливо?
— Цей пристрій убив або допоміг убити Гаймі Розенбурґа.
І ми, ви і я, просидимо тут, доки його не відкриємо, — Бім сів і заходився проглядати результати зроблених тестів. — Рано чи пізно він розкриється, як мушля молюска, — якщо ви ще пам’ятаєте, що це таке.
За їхніми спинами дзенькнув дзвінок.
— Хтось зайшов до приймальні, — здивувався Бім і насторожено додав: — О пів на третю ночі? — Він підвівся і попростував темним коридором до входу в будівлю. Це міг бути навіть Екере. Бім відчув докори сумління: мабуть, хтось помітив зникнення телевізора з місця злочину.
Та це був не Екере.
У холодному, безлюдному вестибюлі смиренно стояв Пол Тіроль, з ним була приваблива молода жінка, з якою Бім не був знайомий. Зморшкувате обличчя Тіроля розтяглося в дружній посмішці, коли він простягнув Бімові руку.
— Вітаю, — сказав він. Чоловіки потисли один одному руки. — Парадні двері повідомили, що ви тут, у приміщенні. Затримався на роботі?
Розмірковуючи над тим, хто ця жінка і чого від нього хоче Тіроль, Бім обережно відповів:
— Виправляю чужі помилки. Інакше вся фірма збанкрутує.
Тіроль поблажливо засміявся:
— Завжди ви жартуєте, — його темні очі бігали приміщенням. Тіроль був немолодим чоловіком могутньої статури із похмурим, поораним зморшками лицем. — Маєте час для ще кількох справ? Я надумав підкинути вам роботи... якщо ви не заперечуєте.
— Я завжди готовий працювати, — відказав Бім, загородивши собою вхід до лабораторії. Втім, її двері вже автоматично зачинилися. Гаймі працював на Тіроля... і той, поза сумнівом, вважав, що має право отримати всю відому наразі інформацію про вбивство. Хто це зробив? Коли? Як? Чому? Проте це не пояснювало того, з якого доброго дива Тіроль прийшов
— Жахлива історія, — навпростець сказав Тіроль. Він, вочевидь, не збирався відрекомендовувати жінку, вона сіла на диван і запалила цигарку. Незнайомка була струнка, з волоссям кольору червоного дерева, одягнена у синє пальто і з хустиною на голові.
— Так, — погодився Бім. — Жахлива.
— Наскільки я знаю, ви були там.
Це дещо прояснювало.
— Ну, — зізнався Бім, — заходив ненадовго.
— Але самого вбивства не бачили?
— Ні, — підтвердив Бім, — і ніхто не бачив. Зараз Міністерство внутрішніх справ опрацьовує особливі прикмети вбивці. Уже до ранку вони матимуть його картку.
Тіроль помітно розслабився.
— Радий це чути. Ненавиджу, коли жорстоким злочинцям вдається утекти. Заслання — надто поблажливе покарання для вбивці. Він заслуговує на газову камеру.
— Це варварство, — сухо пробурмотів Бім. — Часи газових камер давно минули. Середньовіччя якесь.
Тіроль зазирнув за його спину.
— То ви працюєте над... — тепер він уже не приховував цікавого погляду. — Та годі вам, Лерою. Гаймі Розенбурґ — Боже, упокой його душу — помер, а ви за дивним збігом обставин сидите тут уночі й працюєте так, що аж дим іде. Ви можете бути зі мною відвертим: натрапили на щось пов’язане з його смертю, так?
— Краще зверніться до Екерса.
Тіроль вишкірився.
— Можна, я погляну?
— Лише тоді, коли ви почнете мені платити, я поки не отримую від вас грошей.
І тут якимсь здушеним, неприродним голосом Тіроль звелів:
— Віддайте.
Спантеличений, Бім перепитав:
— Що саме віддати?
Несамовито здригнувшись усім тілом, Тіроль кинувся вперед, відштовхнувши Біма вбік, і схопився за ручку дверей. Розчахнувши їх, Тіроль, гучно тупаючи ногами, побіг темним коридором, інстинктивно обравши шлях до лабораторії детективного агентства.
— Гей! — розлючено закричав Бім. Він метнувся за старим і, випередивши його, став у дверях лабораторії, готовий захищати вхід. Його трусило, частково від геть несподіваного розвитку подій, частково від злості. — Якого чорта? — задихано спитав він. — Я не один із ваших рабів!
Раптом позаду нього прочинилися двері. Бім утратив рівновагу, ледве не впавши назад. А потім, розвернувшись, він побачив свого техніка, який стояв біля столу, заціпенілий від жаху. Підлогою лабораторії котилося щось маленьке й металеве. Воно виглядало, як збільшена бляшана коробка з-під печива, і на шаленій швидкості поспішало назустріч Тіролеві. Ця штука — металева й блискуча — вискочила Тіролеві на руки, і старий, не гаючи часу, чкурнув коридором до виходу.
— Що це було? — отямившись, запитав технік.
Проігнорувавши запитання, Бім поквапився слідом за Тіролем.
— Він забрав його! — несамовито вигукнув він.
— Воно... — пробурмотів технік, — воно було телевізором. І воно
II
Міністерстві внутрішніх справ кипіла робота над опрацюванням отриманої інформації.
Процес відбору дедалі чіткіших категорій був кропітким і потребував багато часу. Більшість персоналу пішла додому спати, була майже третя ранку, коридори та офіси спорожніли. У темряві туди-сюди повзали кілька механічних приладів-прибирачів. Єдині ознаки життя можна було побачити лише в кабінеті, де відбувалася обробка даних. Едвард Екере терпляче чекав результатів, нових прикмет, а також їхнього опрацювання системою.
Праворуч від нього кілька полісменів грали в якусь лотерею, терпляче очікуючи, коли їх пошлють на затримання злочинця. Лінії зв’язку з квартирою Гаймі Розенбурґа безперервно гуділи. А внизу на темній вулиці Герві Ґерт усе ще сидів у пропагандистській будці на тротуарі, раз у раз вмикаючи екран зі словом «ГАНЬБА!» й бурмочучи у вуха перехожих свої гасла. Зараз повз нього ніхто не проходив, але Ґерта це не зупиняло. Він був невтомний і ніколи не здавався.
— От психопат, — обурливо мовив Екере. Навіть тут, шістьма поверхами вище, цей деренчливий, надокучливий голос долинав до його середнього вуха.
— То арештуйте його, — запропонував один із гравців. Лотерея, в яку він грав, була заплутаною й підступною версією тієї, яку випускали на Центаврі III. — Можна відібрати в нього ліцензію.
Екерс не знав, чим себе розважити, тож почав вигадувати і редагувати звинувачення для Ґерта, такий собі псевдонауковий аналіз психічних відхилень цього чоловіка. Йому подобалося грати роль психоаналітика, це надавало йому відчуття влади.