Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 92)

У Всесвіті — ймовірно — чимало засланців, які працюють на полях чужини, послуговуючись примітивними серпами. Закапелки Всесвіту населені переважно землеробами, це ізольовані аграрні анклави, що виживають бартером фруктів, овочів і товарів ручної роботи.

— А ти знав, — запитав Екере, — що в Добу монархій дрібних крадіїв вішали?

— Ганьба! — монотонно пробурмотів Ґерт, знову вмощуючись у своїй будці. Екран ожив, роздавання флаєрів поновилося. А Екере нетерпляче вдивлявся у вечірню вулицю в очікуванні машини швидкої допомоги.

Він знав Гаймі Розенбурґа. На світі не було душевнішого чоловіка... хоч Гаймі й працював в одній з цих чимдалі розгалуженіших рабовласницьких корпорацій, що нелегально перевозили людей на плодючі землі позасистемних планет. Чи не вся система Сиріуса була поділена між двома найбільшими корпораціями. Чотирьох із шести емігрантів переправляли контрабандою на суднах, зареєстрованих як «вантажні». Важко було уявити доброзичливого коротуна Гаймі Розенбурґа бізнес-агентом корпорації «Тіроль», і все ж саме так воно й було.

Поки він стояв і чекав, Екере міркував про вбивство Гаймі. Можливо, це один з епізодів безперервної підпільної війни, що точиться між Полом Тіролем та його головним конкурентом.

Девід Лантано — кмітливий, енергійний новачок у цьому бізнесі... але вбивцею може бути хто завгодно. Усе залежить від того, як його скоїли: можливо все — від звичайного хатнього грабунку до мистецьки витонченої стратегії.

— Он щось їде, — до його внутрішнього вуха із надчутливих трансформаторів будки долинув голос Ґерта. — Схоже на морозильний фургон.

Так і було, під’їхала машина швидкої допомоги. Екере виступив наперед, коли вантажівка загальмувала і відкрилася її задня частина.

— Як швидко ви туди дісталися? — спитав він полісмена, який важко зіскочив на тротуар.

— Одразу, — відповів той, — але за вбивцею і слід захолов. Гаймі навряд чи вдасться оживити... стріляли прицільно, точнісінько в мозок. Чиста робота, це був не дилетант.

Розчарований, Екере поліз у машину оглянути тіло.

Маленький і нерухомий, Гаймі Розенбурґ лежав горілиць із випростаними вздовж тулуба руками і незрячим поглядом, спрямованим у стелю. На його обличчі застиг украй здивований вираз. Хтось — мабуть, один із полісменів — вклав у скрючені пальці вбитого його погнуті окуляри. Під час падіння він поранив щоку. Розтрощена частина черепа була прикрита вологою пластиковою плівкою.

— Хто лишився у квартирі? — поцікавився Екере.

— Решта загону, — доповів полісмен. — І незалежний детектив. Лерой Бім.

— Він... — пробурчав Екере із неприязню. — Звідки він там узявся?

— Він теж почув сигнал, його приймач випадково був налаштований на ту саму частоту. Бідолаха Гаймі змайстрував для своєї сигналізації потужний підсилювач... дивно ще, як його не почули тут, у головному офісі.

— Кажуть, Гаймі чогось остерігався, — похитав головою Екере. — По всій квартирі «жучків» понатикав. Речові докази зібрані?

— Експерти працюють, — запевнив полісмен. — Щонайбільше за півгодини отримаємо перші результати. Зловмисник вивів із ладу відеопристрій у гардеробній. Але... — він усміхнувся — ...порізався розбитим склом. На скалках залишилася краплина крові, це може виявитися гарною зачіпкою.

Тим часом Лерой Бім спостерігав за тим, як працівники Відділу внутрішньої поліції вивчають сліди у квартирі. Вони працювали злагоджено й продумано, та Бім усе одно був незадоволений.

Його початкове враження не зникло: справа була підозріла.

Ніхто б не міг так швидко втекти. Гаймі помер, і його смерть — припинення нервової активності — увімкнула сигналізацію.

Вона не надто захищала власника, але принаймні гарантувала (чи зазвичай гарантувала) затримання вбивці. Тоді чому це не спрацювало з Гаймі?

Замислено тиняючись квартирою, Лерой Бім вдруге зайшов на кухню. Там, на підлозі біля раковини, стояв маленький портативний телевізор, популярний серед багатіїв: новомодний компактний корпус із пластику з кнопками та кольоровими об’єктивами.

— А це тут для чого? — запитав Бім, коли повз нього проходив один із поліцейських. — Цей телевізор чомусь стоїть у кухні на підлозі. Йому тут не місце.

Полісмен пропустив запитання повз вуха. У вітальні складне поліцейське обладнання уже обстежувало кожен дюйм різноманітних поверхонь. За пів години після смерті Гаймі знайшли вже немало речових доказів злочину. По-перше, крапля крові на понівеченій відеокамері. По-друге, розмазаний відбиток взуття там, де ступав убивця. По-третє, обгорілий сірник у попільничці. І скидалося на те, що знайдуть ще більше, оскільки обстеження лише почалося.

Зазвичай потрібно дев’ять доказів для того, щоб встановити конкретну особу, яка залишила сліди на місці злочину.

Лерой Бім обережно роззирнувся навколо себе. Жоден із полісменів не дивився в його бік, тож він нахилився й підхопив телевізор, той здавався цілком звичайним. Лерой натиснув на кнопку ввімкнення і зачекав. Нічого не відбулося; не з’явилося жодного зображення. Дивно.

Він саме перевернув пристрій, щоб дістатися до його внутрішнього механізму, коли це до помешкання ввійшов Едвард Екере із Відділу внутрішньої поліції. Бім хутко заштовхав телевізор у здоровецьку кишеню свого пальта.

— Що ви тут робите? — запитав Екере.

— Розслідую справу, — відповів Бім, переживаючи, чи не помітив Екере випнутої кишені. — Я теж над нею працюю.

— Ви знали Гаймі?

— Із чуток, — розпливчасто відповів Бім. — Наскільки мені відомо, він був пов’язаний з корпорацією Тіроля, вважався кимось на кшталт їхнього маріонеткового голови. Він мав офіс на П’ятій авеню.

— Шикарне місце. На П’ятій авеню повно всіляких нероб, — сказав Екере і попрямував до вітальні поглянути, як детектори збирають речові докази.

Клиноподібний пристрій з короткозорою повільністю плазував килимом. Він отримував дані на мікроскопічному рівні з чітко окресленої ділянки дослідження. Щойно щось знаходив, дані надсилалися до міністерського офісу, у центральну базу даних, що містила інформацію про цивільне населення у вигляді перфокарток із нескінченною множиною міжкарткових відсилань.

Піднявши слухавку, Екере зателефонував дружині.

— Сьогодні я не прийду додому, — повідомив він їй. — Справи.

Коротка пауза, відтак Еллен відповіла:

— Он як? — холодно спитала вона. — Що ж, дякую, що повідомив.

В іншій кімнаті двоє полісменів задоволено розглядали нову знахідку, що могла вивести на слід убивці.

— Я тобі зателефоную, — поспіхом сказав він Еллен, — коли виходитиму з роботи. Бувай.

— Бувай, — коротко сказала Еллен, встигнувши покласти слухавку раніше за нього.

Новою знахідкою був непошкоджений «аудіожучок», встановлений під торшером. Магнітофонна касета — досі не вимкнена — приязно підморгувала їм; на плівці зберігся запис проміжку часу, коли сталося вбивство.

— Тут усе, — радісно усміхаючись, повідомив Екерсу полісмен. — «Жучок» почав вести запис, ще як Гаймі не було вдома.

— Ви його вже прослухали?

— Не повністю. Там є кілька слів, сказаних убивцею. Цього має вистачити.

Екере зв’язався з Міністерством.

— Ви ввели в базу даних речові докази зі справи Розенбурґа?

— Тільки перший, — відповів програміст. — Коло підозрюваних, як завжди, широке: близько шести мільярдів імен.

За десять хвилин база перевірила другий доказ. Людей з першою групою крові та 46-47 розміром ноги було трохи більше мільярда. Третя ознака — курець. Це знизило показник, але не набагато: менше мільярда. Більшість дорослих курила.

— Аудіозапис швидко звузить коло підозрюваних, — зауважив Лерой Бім, який стояв поряд із Екерсом зі схрещеними на грудях руками, щоб приховати випнуту кишеню пальта. — Принаймні дізнаємося вік.

Аналіз аудіоплівки вказав на вік від тридцяти до сорока років. І — з огляду на тембр — на чоловіка вагою близько двохсот фунтів. Дещо пізніше поліція оглянула сталеву віконну раму й виявила прогин. Це підтверджувало вагу підозрюваного. Тепер ознак було шість, включно зі статтю (чоловічою). Кількість людей, які мали б усі ці ознаки, зменшувалася на очах.

— Уже недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав Екере. — У зовнішній стіні стирчить залишений ним шматочок емалі, за яким ми дізнаємося все про фарбу.

Бім озвався:

— Гаразд, я іду. Успіхів вам тут.

— Залишайтеся.

— Вибачте, — Бім рушив до дверей у коридор. — Це ваша справа, не моя. У мене і своїх повно... Я веду розслідування для одного впливового концерну з видобутку кольорових металів.

Екере кинув погляд на його пальто.

— Ви що, вагітний?

— Та ніби ні, — відказав Бім, почервонівши. — Я веду цілком добропорядне життя, — і він незграбно поплескав себе по випнутому на животі пальту. — Ви про це?

Один із полісменів радісним вигуком покликав інших до вікна. Там було знайдено дві дрібки тютюну для люльки: уточнення третьої ознаки.

— Чудово, — похвалив полісмена Екере, відвертаючись від Біма і вмить забуваючи про нього.

Бім пішов.

Невдовзі він уже мчав містом, прямуючи до власної лабораторії. У нього було невеличке й повністю незалежне детективне агентство, яке він очолював, не отримуючи державної фінансової підтримки. Поряд із ним на сидінні лежав портативний телевізор, пристрій усе ще мовчав.

— По-перше, — оголосив одягнений у піжаму технік Біма, — ця штука має десь у сім разів потужніше джерело енергії, аніж портативний телевізор. А ще ми вловили Гамма-випромінювання, — він показав йому дані детектора. — Тож ви праві: це — не телевізор.