Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 90)

— Може, так воно і буде. Але ти полетиш. І подивишся на тих, кого прирікаєш на смерть. Май мужність подивитися на наслідки своїх дій, — він вийняв кишеньковий календарик і нашкрябав там позначку поряд з якоюсь датою. Підштовхнувши календарик через стіл до Шарпа, він сказав: — Ми зайдемо у твій кабінет і прихопимо тебе з собою. У нас є літак, яким ми дістаємося сюди. Він належить мені. Це чудове судно.

Затремтівши, Шарп подивився на календарик. Гамфріз з-за плеча свого наляканого, скоцюрбленого пацієнта теж кинув погляд на дату.

Він був правий. Травматичний випадок — витіснений спогад Шарпа — стосувався не минулого.

Шарп страждав від фобії, спричиненої подією, що станеться за шість місяців у майбутньому.

— Зможете підвестися на ноги? — запитав Гамфріз.

Пол Шарп слабко заворушився.

— Я... — почав було він і замовк.

— Лампи більше не буде, — запевнив його Гамфріз. — На сьогодні досить. Я хотів пробудити у вас спогади про події, що відбулися задовго до самої травми.

— Тепер я почуваюся ліпше.

— Спробуйте підвестися, — Гамфріз підійшов до Шарпа і постояв, чекаючи, поки той зведеться на неслухняні ноги.

— Так, — видихнув Шарп. — Страх відступив. А що там було — останнього разу? Я сидів у якійсь кав’ярні. З Джіллером.

Гамфріз дістав свій блокнот для рецептів.

— Я вам випишу легке заспокійливе. Кілька кругленьких білих піґулок, які потрібно приймати що чотири години, — він швиденько щось написав, тоді простягнув рецепт пацієнтові. — Це допоможе вам розслабитися. Зніме зайву напругу.

— Дякую, — сказав Шарп слабким, ледь чутним голосом. А тоді раптом запитав:

— Багато спогадів вилізло на світло, так?

— Чимало, — стисло відповів Гамфріз.

Він нічим не міг зарадити Полу Шарпу. Цей чоловік стояв на порозі смерті — за шість місяців Джіллер прийде по нього.

І це дуже шкода, оскільки Шарп — приємна людина, чесний, сумлінний, працьовитий службовець, який виконує свою роботу так, як він вважає за правильне.

— Як ви думаєте, — стривожено поцікавився Шарп, — мене можна вилікувати?

— Я спробую, — відповів Гамфріз, не в змозі дивитися йому у вічі. — Проте це сидить глибоко у вас.

— Так, проблема зростала в мені довгий час, — покірно зітхнув Шарп. Стоячи біля крісла, він здавався маленьким і безпомічним, не важливим чиновником, а самотньою, беззахисною істотою. — Я був би дуже вдячний вам за допомогу. Якщо ця фобія мене не відпустить, я не знаю, чим це закінчиться.

Раптом Гамфріз спитав:

— А ви не розглядали можливості змінити своє рішення і піти назустріч Джіллеру?

— Я не можу, — відповів Шарп. — Це буде неправильно. Я проти кумівства, а йдеться саме про таку послугу.

— Навіть якщо ви звідти родом? Навіть попри те, що ті люди — ваші друзі й колишні сусіди?

— Це моя робота, — похитав головою Шарп. — Я мушу її виконувати, не зважаючи на чужі й навіть на власні почуття.

— Ви хороша людина, — сказав Гамфріз. — Мені дуже шкода... — тут він спохопився і замовк.

— Шкода чого? — Шарп уже йшов до дверей. — Я забрав у вас багато часу. Ви, аналітики, зайняті люди, я це розумію. Але коли мені прийти наступного разу? Можна мені прийти ще раз?

— Завтра, — Гамфріз провів його до дверей коридору. — Приблизно в цей самий час, якщо вам зручно.

— Дуже дякую, — Шарпові помітно полегшало. — Ви мій рятівник.

Щойно пацієнт пішов, Гамфріз причинив двері кабінету й повернувся за стіл. Знявши телефонну слухавку, він тремтливими пальцями набрав номер.

— Покличте когось із медичного персоналу, — коротко наказав він, коли його з’єднали з Агентством особливих талантів.

— Алло, це медичний центр, — пролунав професійно-впевнений голос. — Моє прізвище Кірбі, чим можу допомогти?

Гамфріз коротко відрекомендувався.

— У мене тут пацієнт, — почав він, — імовірно, латентний передког.

Кірбі зацікавився.

— Звідки він?

— Із Петалуми. Це в Сономі, на північ від Сан-Франциської затоки. На схід від...

— Нам відома ця місцевість. Там з’явилося чимало передкогів. Для нас це справжнє золоте дно.

— Отже, я не помилився, — з полегшенням зітхнув Гамфріз.

— Дата народження вашого пацієнта?

— Йому було шість, коли почалася війна.

— Он як, — розчаровано протягнув Кірбі, — тоді він, мабуть, не отримав достатньої дози. І ніколи не розвине свій передкогнітивний талант на повну силу, як ті, хто нас цікавить.

— Інакше кажучи, ви не допоможете?

— Латентних — людей із зародковими здібностями — чимало, а справжніх носіїв таланту — одиниці. Ми не маємо часу на такі забавки. Ви й самі, якщо почнете шукати, натрапите на десятки осіб, схожих на вашого пацієнта. Нерозвинений талант нічого не вартий, до того ж він завдає чимало клопоту й самій людині.

— Так, клопоту моєму пацієнтові вистачає, — гірко погодився Гамфріз. — Цього чоловіка відділяє шість місяців від жорстокої смерті. Ще з дитинства його діймають фобії-попередження. І з наближенням події ці реакції лише посилюються.

— Він знає про своє майбутнє?

— Усе відбувається на суто підсвідомому рівні.

— За таких обставин, — замислено промовив Кірбі, — може, це й на краще. Схоже, ця подія невідворотна. Навіть якби він про неї знав, усе одно нічого не зміг би змінити.

Доктор Чарльз Бемберґ, психіатр-консультант, уже збирався залишити свій кабінет, коли це зауважив чоловіка, що сидів у приймальні.

Дивно, подумав Бемберґ, адже я прийняв усіх, хто на сьогодні записувався.

Відчинивши навстіж двері, він вийшов у приймальню.

— Ви до мене?

Чоловік у кріслі був високий і худий, одягнений у потріпаний коричневий дощовик. Побачивши Бемберґа, він нервовим рухом загасив свою сигару.

— Так, — підтвердив він і незграбно підвівся з місця.

— Ви записувалися на прийом?

— Ні, не записувався, — чоловік благально подивився на психіатра. — Я вибрав вас... — він знічено усміхнувся, — ...тому, що ваш кабінет на найвищому поверсі.

— На найвищому поверсі? — Бемберґ був заінтригований. — А яке це має значення?

— Я... розумієте, докторе, я спокійніше почуваюся на висоті.

— Розумію, — сказав Бемберґ. А сам подумав: «Манія. Як захопливо!» — Отже, — промовив він уголос, — як ви почуваєте себе, коли підніметеся на висоту? Краще?

— Не краще, — заперечливо похитав чоловік. — Можна мені увійти? У вас є для мене хвилинка?

Бемберґ поглянув на годинник.

— Гаразд, — погодився він, пропускаючи пацієнта в кабінет. — Сідайте і розкажіть, що вас непокоїть.

Джіллер із вдячністю всівся у крісло.

— Це заважає мені жити, — затинаючись, квапливо заговорив він. — Щоразу, коли я бачу сходи, я відчуваю нездоланне бажання ними піднятися. І літаки — я весь час літаю. У мене є власний літак, він для мене задорогий, та я мусив його придбати.