Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 89)

— Що таке? — Гамфріз підхопився і притримав пацієнта за руку. Шарп різко відстрибнув, похитнувся і знеможено впав у крісло. — Що сталося?

Попри сильне тремтіння, Шарп здобувся на відповідь:

— Я не можу встати.

— Прошу?

— Не можу встати, — він благально подивився на аналі тика, вражений і нажаханий. — Я... я боюся впасти. Лікарю, я більше навіть на ногах стояти не можу!

Якусь хвилю вони мовчали. Врешті, втупившись очима в підлогу, Шарп пошепки зізнався:

— Містере Гамфріз, я ж і прийшов до вас саме тому, що ваш кабінет на першому поверсі. Кумедно, чи не так? Все решта для мене тепер зависоко.

— Нам доведеться знову застосувати лампу, — сказав Гамфріз.

— Я розумію. Але мені страшно, — вчепившись у бильця крісла, він продовжив: — Добре, давайте. Якщо іншої ради немає. Адже я не можу зрушити з місця. Гамфрізе, цей спогад мене доб’є.

— Ні, нічого такого не трапиться, — Гамфріз знову встановив свою лампу. — Я допоможу вам позбутися цієї фобії. Спробуйте розслабитися, не думати ні про що конкретне, — клацнувши вимикачем, він тихо додав: — Цього разу ми не повертатимемося до самої травматичної події. Я хочу з’ясувати, що їй передувало. Хочу побачити повнішу картину, частиною якої вона є.

Пол Шарп обережно ступав по снігу. З кожним подихом з його рота виривалася блискуча біла хмаринка. Ліворуч від нього лежали руїни колишніх будинків. На них, притрушених снігом, було майже приємно дивитися. На мить він зупинився, зачарований краєвидом.

— Цікаво, — сказав один із науковців, підійшовши до Шарпа. — Під цим снігом може лежати що завгодно — справді що завгодно.

— Це навіть красиво — по-своєму, — зауважив Шарп.

— Бачите той шпиль? — чоловік показав пальцем у важкій рукавиці, на ньому був захисний свинцевий костюм. Вони з групою дослідників працювали у ще зараженій вирві. Поряд лежали рівні ряди свердлових штанг. — Це була церква, — повідомив він Шарпові. — І, схоже, гарна. А он там... — він вказав на якесь безформне звалище, — там був муніципальний центр.

— Хіба місто потрапляло під прямий обстріл? — спитав Шарп.

— Бомба відхилилася від цілі. Спускайтеся з нами, побачите, що ми знайшли. Вирва праворуч від нас...

— Ні, дякую, — Шарп перелякано відсахнувся. — Повзайте там без мене.

Молодий експерт глянув на Шарпа з німим запитанням, але так його і не поставив.

— Якщо ми не знайдемо чогось незвичайного, то десь за тиждень зможемо розпочати меліорацію. Першим кроком буде, звісно, розчищення ґрунту від шлакового шару. Він уже весь у тріщинах — чимало рослин проросло крізь нього, та й природний розпад перетворив майже всю поверхню на напіворганічний попіл.

— Це добре, — сказав Шарп, задоволений почутим. — Буде чудово побачити тут життя після всіх цих довгих років.

Експерт поцікавився:

— А як тут було до війни? Я цього не бачив, бо народився вже після того, як почалися руйнівні обстріли.

— Ну, — сказав Шарп, оглядаючи засніжені поля, — це був розвинений сільськогосподарський центр. Тут вирощували грейпфрути. Аризонські грейпфрути. Отам тяглася Рузвельтівська гребля.

— Так, — кивнув експерт. — Ми натрапили на її рештки.

— Тут росла бавовна. А ще качанний салат, виноград, оливки, абрикоси — і те, що мені найбільше запам’яталося, коли ми з родиною подорожували Феніксом: евкаліптові дерева.

— Нам не вдасться усе це відновити, — розчаровано заявив експерт. — А що це за дивовижа — евкаліпт? Ніколи про таке не чув.

— Його вже не лишилося у Сполучених Штатах, — знизав плечима Шарп. — Хіба що в Австралії.

Гамфріз слухав, щось занотовуючи.

— Гаразд, — голосно сказав він, вимикаючи лампу. — Шарп, прокидайтеся.

Пол Шарп щось невдоволено забурчав і розплющив очі.

— Що... — насилу випроставшись, він позіхнув, потягнувся і сонно роззирнувся кабінетом. — Там було щось про меліорацію. Я контролював роботу команди реконструкторів. Розмовляв з якимось хлопцем.

— Коли ви почали відновлювати Фенікс? — запитав Гамфріз. — Схоже, ця інофрмація є важливою для того часопросторового сегменту.

Шарп нахмурився.

— Фенікс? Ми взагалі ще не починали там відновних робіт. Вони лише в проекті. Сподіваємося перейти до нього аж наступного року.

— Ви певні цього?

— Авжеж. Це моя робота.

— Мені доведеться знову відіслати вас назад, — похитав головою Гамфріз, потягнувшись до лампи.

— Щось не так?

Лампа увімкнулася.

— Розслабтеся, — різко звелів Гамфріз, аж надто різко як для професіонала. Похопившись, він заспокійливо додав: — Я хочу розширити перспективу. Мені потрібно побачити, що передувало меліорації Фенікса.

У недорогій кав’ярні бізнес-кварталу, розділені стільницею, один навпроти одного сиділи двоє чоловіків.

— Вибач, — нетерпляче кинув Пол Шарп. — Мушу повертатися на роботу, — із цими словами він узяв зі столу чашку й одним ковтком допив свою ерзац-каву.

Високий худорлявий чоловік спокійно відсунув порожню тарілку і запалив сигару, відхилившись на спинку стільця.

— Уже два роки, — роздратовано сказав Джіллер, — ти водиш нас за носа. Правду кажучи, мені це набридло.

— Воджу за носа? — Шарп підвівся зі свого стільця. — Не розумію, про що йдеться.

— Ти вирішив відродити сільськогосподарські землі — і обрав для цього Фенікс. Тож не кажи, що вас цікавить лише промисловість. І як довго людям чекати, як їм виживати? Якщо ти не повернеш їм ферми та землі...

— Яким іще людям?

Джіллер вибухнув:

— Людям Пенталуми. Людям, які оселилися навколо вирв.

Шарп із подивом пробурмотів:

— Я й не знав, що там іще хтось залишився. Всі мали б переселитися до найближчих відбудованих регіонів — до Сан-Франциско чи Сакраменто.

— То ти не читав жодної з наших петицій, — тихо сказав Джіллер.

Шарп почервонів.

— Скажу чесно — ні. Та й навіщо? Навіть якщо серед шлаку оселилися люди, це не змінює суті, цей район приречений. Ви мусите піти звідти, покинути це місце, — і додав: — Як покинув його я.

Джіллер на це тихо відповів:

— Ти б не пішов, якби у тебе там була ферма. Якби твоя родина століттями обробляла цю землю. Це не те саме, що тримати аптеку. Аптеки однакові в усьому світі.

— Так само, як ферми.

— Ні, — сухо заперечив Джіллер. — Рідна земля, земля твоїх предків, має особливе значення. Ми житимемо там, поки не помремо чи поки ти не зміниш свого рішення, — машинально взявши зі столу рахунок, він додав: — Мені жаль тебе, Поле. У тебе ніколи не було коріння, яке маємо ми. Шкода, тобі цього ніколи не збагнути, — засунувши руку в кишеню плаща, щоб дістати гаманець, він спитав: — Коли ти зможеш вилетіти туди?

— Вилетіти?! — перепитав Шарп, здригнувшись. — Та нікуди я не полечу.

— Тобі треба повернутися і поглянути на місто. Ти не можеш нічого вирішувати, не подивившись на тих людей, не побачивши, як вони живуть.

— Ні, — твердо відповів Шарп. — Це виключено. Я ухвалю своє рішення на підставі звітів.

Джіллер спохмурнів.

— Ти полетиш, — стояв на своєму він.

— Я швидше помру!

Джіллер кивнув.