Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 88)

Спітнілий, нажаханий, він осів у кріслі й довгий час просидів там, скоцюрбившись, міркуючи над тим, як йому втриматися на посаді, як не втратити роботи.

І як лишитися живим.

Гамфріз ще трохи зачекав, проте, схоже, пацієнт закінчив свою розповідь.

— Чи поможе вам, — почав Гамфріз, — якщо я скажу, що страх падіння — доволі поширена фобія?

— Ні, — відповів Шарп.

— Зрештою, це й справді навряд чи вам зарадить. Ви казали, що таке вже траплялося з вами раніше. Коли ви вперше відчули цей страх?

— Тоді мені було вісім. Війна тривала вже два роки. Я був на поверхні, оглядав свій город, — Шарп слабко всміхнувся. — Навіть дитиною я захоплювався городництвом. Сан-франциська система зафіксувала викидний слід радянської ракети, і всі сигнальні вежі враз заблимали, як «римські свічки». Я був неподалік від укриття. Кинувся туди, підняв люк і почав спускатися вниз. Внизу на мене чекали мама з татом. Вони гукнули, щоб я поквапився. Тож я побіг сходинками.

— І впали? — із розумінням запитав Гамфріз.

— Ні, не впав, мені раптом стало страшно. Я завмер і не міг рушити з місця. Батьки кричали, щоб я швидко спускався. Хотіли закрити нижній люк, але не могли цього зробити, поки я не спущуся.

Гамфріз поморщився і докинув:

— Так, пригадую ці старі дворівневі укриття. Цікаво, чи багато людей потрапили у пастку між верхнім і нижнім люком? — Він уважним поглядом подивився на пацієнта. — Ви чули про подібні випадки, коли були дитиною? Про людей, які лишилися на сходах, не в змозі ані вибігти назовні, ані спуститися донизу...

— Та не боявся я ніяких пасток! Мене лякало тільки падіння — я боявся, що полечу зі сходів униз головою, — Шарп облизав пересохлі губи. — Тож я розвернувся... — він здригнувся, — ... і вибрався надвір.

— Під час нападу?

— Ракету збили. Та, поки її не знешкодили, я доглядав за своїми овочами. Батьки мені потім дали добрячого прочухана.

Подумки Гамфріз зафіксував: витоки почуття провини.

— Наступного разу, — вів далі Шарп, — це сталося, коли мені виповнилося чотирнадцять. Вже минуло кілька місяців після закінчення війни. Ми поїхали подивитися, що залишилося від нашого міста. Але нічого не залишилося, тільки кратер із радіоактивним шлаком завглибшки кілька сотень футів. Групи спеціально навчених робітників спускалися на його дно. А я стояв на краю, спостерігаючи за ними. І раптом мене охопив страх, — він загасив цигарку й почекав, поки аналітик не дістане для нього ще одну. — Потім я поїхав звідти. Щоночі уві сні я бачив той кратер, його величезну мертву пащеку. Тож я сів у військову вантажівку й дістався нею до Сан-Франциско.

— Коли стався новий напад? — запитав Гамфріз.

Шарп роздратовано відповів:

— Відтоді це ставалося постійно: щоразу, коли я опинявся на висоті, щоразу, коли я підіймався чи спускався сходами, — у будь-якій ситуації, в якій я ризикував звідкись упасти. Проте боятися сходів власного дому... — він ненадовго замовк. — Я не можу здолати і трьох сходинок, — жалісливо промовив він. — Трьох бетонних сходинок.

— Пригадуєте якісь особливо кепські моменти поза тими, про які щойно розповіли?

— Я був закоханий у вродливу дівчину з каштановим волоссям, яка жила на верхньому поверсі хмарочоса «Етчесон». Може, і зараз там живе. Не знаю. Я піднявся з нею до п’ятого чи шостого поверху і... побажав їй солодких снів та спустився вниз, — Шарп іронічно додав: — Мабуть, вона подумала, що я з глузду з’їхав.

— А ще? — заохотив Гамфріз, подумки відзначивши появу сексуальної складової.

— Одного разу я відмовився від роботи, тому що вона передбачала подорожі літаком. Це стосувалося вивчення сільськогосподарських проектів.

Гамфріз заспокійливо сказав:

— Раніше аналітики дошукувалися джерел походження фобії. Сучасні ж запитують: на що вона впливає? Зазвичай фобія допомагає пацієнтові вийти з підсвідомо незручної для нього ситуації.

На обличчі Шарпа з’явився розчарований вираз.

— А чогось кращого ви не можете вигадати?

Гамфріз розгублено промимрив:

— Ну, я не стверджую, що згоден із цією теорією чи що вона обов’язково дієва у вашому випадку. Але я вам так скажу: ви боїтеся не падіння. Є щось таке, про що воно вам нагадує. Якщо нам пощастить, ми докопаємося до прототипного досвіду — того, що раніше називали первісною травмою, — підвівшись з крісла, аналітик підтяг трохи ближче якийсь апарат, що скидався на башту з електронних дзеркал. — Це моя лампа, — пояснив він. — Вона дозволить зняти бар’єри, які блокують спогади.

Шарп перелякано подивився на лампу.

— Слухайте, — знервовано сказав він. — Я не хочу, щоб мені змінювали свідомість. Може, я і невротик, проте я ціную свою особистість.

— Це ніяк не вплине на особистість, — нахилившись, Гамфріз під’єднав лампу до джерела живлення. — Цей пристрій лише відкриє доступ до спогадів, які блокує ваш раціональний центр. Я збираюся «відмотати» ваше життя до того моменту, коли вам було завдано травми, — і дізнатися про справжні причини ваших страхів.

Навколо нього сновигали чорні тіні. Шарп кричав і борюкався, намагаючись випручатися з пальців, що тримали його за руки і ноги. Щось ударило його в обличчя. Він закашлявся і сплюнув, відхаркнувши разом зі слиною кров і уламки розкришених зубів. На мить загорілося сліпуче світло, його розглядали.

— Мертвий? — поцікавився чийсь голос.

— Ще ні, — чиясь нога, мовби для перевірки, копнула Шарпа в бік. В очах потемніло, у напівсвідомості він почув, як тріснули ребра. — Але майже.

— Шарпе, чуєш мене? — прохрипів хтось над його вухом.

Він не відповів. Лежав, намагаючись не померти, намагаючись не пов’язувати себе з тією понівеченою, сплюндрованою плоттю, що колись була його тілом.

— Ти, може, вирішив, — вів далі голос, знайомий, вкрадливий, — що я захотів дати тобі останній шанс. Але ні, Шарпе. Твої шанси вичерпані. Я лише хочу розповісти тобі, що ми з тобою зробимо.

Важко дихаючи, він намагався не слухати. А також — хоч і марно — не відчувати, що вони раз за разом із ним робили.

— Ну гаразд, — врешті сказав знайомий голос, коли вони закінчили. — Тепер викиньте його.

Те, що лишилося від Пола Шарпа, підтягли до круглого люка. Навколо, в лячній пітьмі, клубочився туман, а наступної — моторошної — миті його виштовхнули просто в цю темінь. Він падав униз, але не кричав.

Бо не мав чим кричати. Фізично не міг.

Відключивши лампу, Гамфріз нахилився над зіщуленим чоловіком і почав його будити.

— Шарпе! — голосно скомандував він. — Прокидайтеся!

Виходьте зі сну!

Чоловік застогнав, кліпнув очима, заворушився. На його обличчі застиг вираз неприкритої, нестерпної муки.

— Господи, — прошепотів він, його погляд був ще порожній, а тіло знесилене тортурами. — Вони...

— Ви повернулися, — сказав Гамфріз, і сам вражений тим, що витяг на поверхню. — Нема про що хвилюватися, ви у цілковитій безпеці. Усе вже позаду... це сталося багато років тому.

— Позаду, — жалібно пробурмотів Шарп.

— Ви знову тут, у сучасності. Розумієте?

— Так, — проказав Шарп. — Але... що це було? Вони виштовхнули мене... кудись. І я полетів, — його затрусило. — Я впав.

— Ви випали з люка, — спокійно пояснив йому Гамфріз. — Вас побили і тяжко поранили — смертельно, як вони думали. Але ви вижили. Ви живі. Ви звідти вибралися.

— Чому вони так вчинили зі мною? — надломленим голосом запитав Шарп. Спотворене відчаєм, його змарніле й посіріле обличчя смикалося. — Гамфрізе, допоможіть мені...

— Отже, у свідомому стані ви не пам’ятаєте, коли це сталося?

— Ні.

— А пригадуєте, де саме все відбувалося?

— Ні, — Шарпове обличчя судомно скривилося. — Вони намагалися мене вбити... вони мене вбили! — насилу випроставшись, він вигукнув: — Нічого подібного зі мною не траплялося! Інакше я б пам’ятав. Це фальшивий спогад — моя підсвідомість його вигадала!

— Радше витіснила, — твердо сказав Гамфріз, — і глибоко поховала разом із болем та тривогою. Це така форма амнезії — спогад нагадував про себе у вигляді вашої фобії. Але зараз, коли ви звернетеся до нього свідомо...

— Мені доведеться в нього повернутися? — у голосі Шарп зазвучали істеричні нотки: — Знову сідати під цю бісову лампу?

— Цей спогад досягне рівня вашої свідомості, — заспокоїв його Гамфріз, — але не одразу. Сьогодні з вас годі.

Дещо заспокоївшись, Шарп розслаблено відхилився у кріслі.

— Дякую, — промовив він слабким голосом. Обмацавши лице, а потім і все тіло, він прошепотів: — Усі ці роки я носив цей спогад у собі. І він отруював, пожирав мене зсередини...

— Фобія має ослабнути, — запевнив його аналітик, — адже ми докопалися до самої події. Це був крок уперед, тепер ми маємо приблизне уявлення про справжню природу вашого страху. Тут ідеться про тілесні ушкодження, які наносили професійні злочинці. Колишні солдати у перші повоєнні роки... бандитські угруповання — я пригадую, скільки їх тоді розплодилося.

До Шарпа повернулося трохи певності.

— Тепер неважко зрозуміти, з чим пов’язаний мій страх падіння. Беручи до уваги ті обставини, з огляду на те, що зі мною зробили... — хитаючись, він звівся на ноги. І раптом пронизливо скрикнув.