Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 47)
— Де ця планета? — запитав Кьорт.
— Вона... — забелькотів Дурник, замахавши м’ясистими руками. — Це десь біля... — він здався, пирхнув у бік Саллі, а тоді матеріалізував у дівчинки над головою посудину з брудною водою. Щойно рідина полилася, Саллі зробила кілька швидких рухів руками.
Дурник заверещав від жаху, і вода зникла: Саллі оживила пальці на його лівій руці. Він лежав, задихаючись від страху, його тіло тремтіло. Дівчинка витирала мокру пляму на своєму халаті.
— Не роби так більше, будь ласка, — попросив її Кьорт. — Його серце може не витримати.
— Жирна свиня, — Саллі почала ритися у шафі. — Добре, якщо ви вже справді вирішили йти, то можемо вирушати. Тільки давайте не залишатися там надто довго, бо ви завжди спочатку говорите з Пат, а потім зникаєте з нею на години. Там вночі холодно, а в них немає опалення. — Вона витягла з шафи пальто. — Я візьму це з собою.
— Ми нікуди не йдемо, — сказав їй Кьорт. — Цього разу все буде інакше.
Саллі кліпнула.
— Інакше? В якому сенсі?
Дурник теж був здивований.
— Я вже збирався вас туди перемістити, — поскаржився він.
— Я знаю, — рішуче сказав Кьорт. — Але цього разу я хочу, щоб ти перемістив Пат сюди. Перемістив її до цієї кімнати, розумієш? Настав час, про який ми говорили. Переламний момент.
Коли Кьорт увійшов до кабінету Фейрчайлда, з ним була лише одна людина. Саллі знову спала в ліжку. Дурник, як завжди, не вилазив зі своєї зали. Тім досі був у Школі, під наглядом начальства із псі, але не телепатів.
Натомість з ним ішла розгублена, перелякана і знервована Пат. Чоловіки, що сиділи в офісі, дивилися на них роздратовано.
Їй було десь дев’ятнадцять. Дівчина була струнка, з мідною шкірою і великими чорними очима, вдягнена у полотняну робочу сорочку і джинси. На її важкі черевики налипла багнюка.
Грива волосся була зав’язана у хвіст і стягнута червоною хусткою. З-під закочених рукавів виднілися вправні засмаглі руки.
На шкіряному поясі висіли ніж, польова рація і екстрений запас їжі та води.
— Це та сама дівчина, — сказав Кьорт. — Уважно її роздивіться.
— Звідки ви? — звернувся Фейрчайлд до Пат. Він відсунув убік стос наказів і доповідних, шукаючи свою люльку.
Пат завагалася.
— Я... — почала було вона і невпевнено глянула на Кьорта. — Ти казав нікому не розповідати, навіть тобі.
— Усе гаразд, тепер можна, — лагідно сказав Кьорт і повернувся до Фейрчайлда. — Я вже знаю, що вона скаже, бо передбачив це, але до сьогодні я теж не знав. Не хотів, щоб тепи з мене все витягли.
— Я народилася на Проксимі VI, — тихо сказала Пат. — Я там виросла і сьогодні вперше опинилася за межами своєї планети.
Очі Фейрчайлда розширилися.
— Це дике місце. Насправді, це один з наших найпримітивніших регіонів.
Група консультантів з нормів і псі, що сиділи в офісі, підійшли ближче, щоб подивитися. Один широкоплечий старий з обвітреним, як камінь, обличчям і проникливими сторожкими очима підняв руку.
— Чи правильно ми розуміємо, що тебе сюди перемістив Дурник?
Пат кивнула.
— Я не одразу це зрозуміла, тобто це було зовсім неочікувано. — Вона поплескала по своєму поясу. — Я саме працювала, розчищала зарості... Ми намагаємось розширюватися, звільнити більше землі під поля.
— Як тебе звати? — запитав її Фейрчайлд.
— Патриція Енн Коннелі.
— З якого класу?
Дівочі потріскані від сонця губи ворухнулися.
— Мутів.
Службовці захвилювалися.
— То ти мутант? — запитав її старий. — Без псі-здібностей? Тоді чим ти відрізняєшся від нормів?
Пат глянула на Кьорта, і він вийшов наперед, щоб відповісти замість неї.
— Через два роки цій дівчині буде двадцять один, і ви знаєте, що це означає: якщо вона й досі буде у класі мутів, її стерилізують і відправлять у табір. Це політика Колоній. Якщо ж Терра нас переможе, її стерилізують у будь-якому разі, разом з усіма іншими мутантами і псі.
— Ви хочете сказати, що в неї є талант? — запитав Фейрчайлд. — Ви хочете, щоб ми перекваліфікували її з мутів у псі? — він поплескав руками по стосу паперів на столі. — Ми щодня отримуємо тисячі таких звернень, а ви заради цього прийшли сюди о четвертій ранку? Є стандартна форма, яку треба заповнити, це звичайна канцелярська процедура.
Старий прочистив горло.
— Ця дівчина вам близька? — запитав він.
— Так, я справді маю в ній особисту зацікавленість, — відповів Кьорт.
— Де ви зустрілися? — запитав старий. — Якщо вона ніколи не була за межами Проксими VI...
— Мене переміщав туди й назад Дурник, — відповів Кьорт. — Я побував там близько двадцяти разів. Звісно, я не знав, що це Прокс VI, а знав лише, що це одна з планет Колоній, примітивна й досі дика. Спочатку я натрапив на аналіз особистості та неврологічних характеристик Пат у наших файлах на мутантів. Коли я зрозумів, що знайшов, то показав Дурнику ідентифікаційний мозковий знімок, і він відіслав мене туди.
— І що це за знімок? — запитав Фейрчайлд. — У чому її особливість?
— Талант Пат не є визнаним паракінетичним талантом, — сказав Кьорт. — У певному сенсі він ним і не є, але стане одним із найкорисніших талантів, які ми відкрили. Ми мали б очікувати на його появу. Щоразу, коли в природі з’являється новий організм, з’являється й інший, який на нього полює.
— Ближче до діла, — сказав Фейрчайлд і потер синювату щетину на підборідді. — Коли ви звернулися до мене, то сказали, що це...
— Погляньмо на псі-таланти як на інструмент виживання, — сказав Кьорт. — Телепатичні здібності, наприклад, це розвинена захисна система організму. Вона поставила телепатів на голову вище від їхніх ворогів. Але чи назавжди? Хіба система зазвичай не приходить у рівновагу?
Першим відповів старий.
— Розумію, — захоплено сказав він і криво посміхнувся. — Ця дівчина має імунітет до телепатичних проб.
— Саме так, — відповів Кьорт. — Поки що вона перша, але дуже ймовірно, що згодом з’являться й інші. І не лише імунні до телепатії. З’являться організми, резистентні до різних паракінетиків: до провидців, як я, до воскресителів, до аніматорів — до кожної псі-сили. У нас постане четвертий клас, анти-псі. Він просто мусив з’явитися.
III
Кава була штучною, але гарячою і смачною. Як і яйця з беконом, її синтезували з вирощених в агроцистернах харчових компонентів та протеїнів, із суворо дозованим додаванням місцевих рослинних волокон. Вони снідали, надворі сходило сонце. Пустельний сірий ландшафт Проксими III злегка відсвічував червоним.
— Красиво, — сором’язливо сказала Пат, дивлячись у кухонне вікно. — Я б хотіла оглянути ваш сільськогосподарський інвентар. У вас є чимало з того, чого немає у нас.
— У нас було більше часу, — нагадав їй Кьорт. — Цю планету заселили на століття раніше за твою, тож ви нас ще наздоженете. На Прокс VI більше природних ресурсів, та й земля плодючіша.
Джулі не сіла за стіл разом з ними, а склавши руки продовжувала з незворушним обличчям стояти, спершись на холодильник.
— Вона справді залишиться тут? — запитала вона тонким надривним голосом. — У цьому будинку, з нами?
— Саме так, — відповів Кьорт.
— Як надовго?
— Кілька днів, може, тиждень. Доки мені вдасться розворушити Фейрчайлда.
Знадвору долинали невиразні звуки. Люди в житловому районі навколо прокидалися й готувалися до нового дня. Кухня була теплою і світлою, вікна з прозорого пластику відділяли її від ландшафту з розкиданого каміння, хирлявих дерев і рослин, що простягався аж до хребта обвітрених гір за кількасот миль. Холодний ранковий вітер ганяв сміття, яким був завалений закинутий міжсистемний злітний майданчик на околиці району.
— Цей майданчик поєднував нас із Сонячною системою, він був нашою пуповиною, — пояснив Кьорт. — Тепер зв’язок урвався, принаймні на зараз.
— Він чудовий, — сказала Пат.
— Майданчик?
Дівчина показала на башти високотехнологічного гірничодобувного плавильного комбінату, який височів за рядами будинків.
— Я маю на увазі комбінат. Ландшафт тут такий самий голий і жахливий, як і в нас, але всі ці споруди, те, що вам вдалося відвоювати... — вона схвильовано замовкла. — Скільки я себе пам’ятаю, ми боремося з деревами і камінням, намагаємося розчистити землю, намагаємося створити собі місце для життя. На Прокс VI взагалі немає важкого обладнання, лише ручні інструменти і наші спини. Та ти й сам знаєш, ти ж бачив наші села.