Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 46)

— Твій малий дуже дивний, — сказав телепат, коли Тім проходив поруч. — Не проти, якщо я копну трохи глибше?

— Тримайся від нього подалі! — гаркнув Кьорт і гучно грюкнув дверима. Він хоч і знав, що телепату не завадять стіни, але відчув задоволення від гуркоту важкої металевої плити.

Він підштовхнув Тіма у вузький коридор до маленької кімнати. Хлопчик потягнувся вбік, націлившись на бічні двері, але Кьорт його розлючено відсмикнув. — Там нічого немає! — нагримав він на сина. — Це всього лише вбиральня.

Тіма це не переконало, і він не полишав спроб туди прослизнути, аж доки не з’явилася Саллі. Вона зав’язувала пояс свого халата, її обличчя було припухлим від сну.

— Здрастуйте, містере Пьорсел, — привіталася вона до Кьорта. — Привіт, Тіме. — Позіхаючи, дівчинка увімкнула торшер і гепнулася в крісло. — Чим можу допомогти о цій пізній порі?

Їй було тринадцять, вона була висока й довготелеса, з жовтавим тонким волоссям і вкритою ластовинням шкірою. Саллі сонно гризла ніготь великого пальця і позіхала. Хлопчик всівся навпроти неї. Щоб розважити його, вона оживила пару рукавиць, що лежали на столику біля стіни. Тім захоплено засміявся, коли рукавиці переповзли до краю кришки, сліпо помахали йому пальцями і почали обережно спускатися на підлогу.

— Краса, — сказав Кьорт. — Ти стаєш все вправнішою, явно не прогулюєш уроків.

Саллі знизала плечима.

— Містере Пьорсел, Школа не може мене нічому навчити.

Ви ж знаєте, що я найсильніша з псі-аніматорів. Вони просто дозволяють мені працювати самостійно. Ще я навчаю групу маленьких дітей, досі непроявлених, але в яких, можливо, є здібності. Думаю, кілька з них справді зможуть чогось досягти, якщо старанно працюватимуть над собою. Мене ж Школа може хіба заохочувати. Всі ці психологічні штучки, знаєте, купа вітамінів, свіже повітря. Але мене ніхто нічому не може навчити.

— Вони можуть показати тобі, наскільки ти важлива, — сказав Кьорт. Він усе це вже передбачив, звичайно. Останні пів години він перебирав усі можливі варіанти розмови, відкидаючи їх один за одним, і нарешті зупинився на цьому. — Я прийшов побачити Дурника, тому й довелося тебе розбудити. Розумієш чому?

— Це очевидно, — відповіла Саллі. — Ви його боїтеся, а оскільки Дурник боїться мене, вам потрібно, щоб я теж прийшла. — Дівчинка дозволила рукавицям знову впасти і підвелася з крісла. — Отож, ходімо.

Він вже багато разів бачив Дурника, але так і не звик до його вигляду. Попри те, що вже передбачив цю сцену, Кьорт побожно стояв на відкритому майданчику перед платформою, як завжди, мовчазний і вражений.

— Він дуже товстий, — діловито сказала Саллі. — Якщо не схудне, то довго не протягне.

Схожий на хворобливо-сірий пиріг, Дурник незграбно сидів у велетенському кріслі, яке виготовили спеціально для нього у Технічному відділі. Його очі були напівзаплющені, м’ясисті руки лежали обабіч, мляво й нерухомо. Тістоподібні шари жиру звисали складками на бильцях і по боках крісла. Яйцеподібний череп Дурника облямовувало вологе в’язке волосся, сплутане, як викинуті на берег водорості. За сосисками пальців майже не було видно нігтів. Зуби прогнили й почорніли. Крихітні темно-сині очі Дурника зблиснули, коли він помітив Кьорта і Саллі, але жирне тіло навіть не ворухнулося.

— Він відпочиває, — пояснила Саллі. — Щойно поїв.

— Привіт, — сказав Кьорт.

Одутлий рот між складками рожевої плоті губ буркнув щось нерозбірливе.

— Йому не подобається, коли його турбують так пізно, — сказала Саллі, позіхаючи. — І я його розумію.

Вона походжала кімнатою і розважала себе, оживляючи легкі кронштейни на стінах. Кронштейни намагалися вирватися з пластику гарячої заливки, в якому були закріплені.

— Вибачте за відвертість, містере Пьорсел, але це здається великою дурістю. Саме завдяки телепатам Терра не може заслати сюди своїх шпигунів, а вся ця ваша справа — не в їхніх інтересах. Це означає, що ви допомагаєте Террі, чи не так? Якби у нас не було тепів, які за всім наглядають...

— Це я стримую терранів, — промимрив Дурник. — Це моя стіна, і це я все відбиваю.

— Ти відбиваєш ракети, — сказала Саллі, — але ти не можеш протидіяти шпигунам. Терранські агенти могли б увійти сюди будь-якої миті, а ти про це навіть не здогадався б. Ти просто здоровенний тупий шматок сала.

Вона сказала чистісіньку правду, але саме ця гігантська гора жиру була ядром системи оборони Колоній, найталановитішим псі. Дурник був осердям руху за Відокремлення і живим уособленням його проблем.

Дурник мав майже необмежену паракінетичну силу, але його розумовий розвиток був на рівні трирічного недоумка. Якщо точніше, він був савантом[16]. Його легендарна сила поглинула всю його особистість і радше висушила й здеградувала її, ніж розвинула. Він ще роки тому міг би перемістити Колонії геть із Сонячної системи, якби крім тілесних потягів і страхів у ньому було бодай трохи хитрості. Але Дурник був безпорадним і неповоротким, цілком залежним від наказів Уряду Колоній і загнаним у пригнічену покору своїм жахом перед Саллі.

— Я з’їв цілу свиню. — Дурник незграбно спробував підвестися, відригнув і кволо витер підборіддя. — Насправді, дві свині. Просто тут, у цій кімнаті, і то зовсім нещодавно. Я міг би з’їсти ще, якби захотів.

Раціон колоністів складався переважно з вирощеного в агроцистернах штучного протеїну. Дурник з них дражнився.

— Свиня, — поважно вів він далі, — потрапила сюди з Терри. А минулого вечора я з’їв зграю диких качок. А ще до того переніс сюди якусь тварину з Бетельґейзе IV. У неї немає назви, вона просто всюди бігає і їсть.

— Як і ти, — сказала Саллі. — Тільки ти не бігаєш.

Дурник захихотів. Пиха ненадовго переважила його страх перед дівчинкою.

— Візьміть трохи цукерок, — запропонував він. Дощ із шоколаду градом загуркотів по підлозі. Кьорт і Саллі відступили від цього цукеркового потопу. Разом із солодощами падали уламки якихось механізмів, картонні коробки, частини приладової панелі й зазубрений шматок бетонної підлоги. — Кондитерська фабрика з Терри, — радісно пояснив Дурник. — Я дуже точно визначив її координати.

Навіть Тім вийшов зі своєї задуми, нахилився й підібрав жменю цукерок.

— Не соромся, — сказав до нього Кьорт. — Можеш спокійно брати.

— Цукерки — то тільки для мене, — прогримів розгніваний Дурник, і солодощі зникли. — Я відіслав їх назад, — пояснив він сердито. — Вони мої.

У діях Дурника не було злості, а лише безмежне дитяче себелюбство. Завдяки його таланту всі предмети у Всесвіті стали його власністю, його жирні руки могли дотягнутися до будь-чого. Він міг, наприклад, потягнутися за Місяцем і дістати його. На щастя, більшість речей залишалися поза межами його розуміння і не становили цікавості.

— Давай припинимо ці ігри, — сказав Кьорт. — Ти можеш сказати, чи хтось із телепатів зараз достатньо близько, щоб зчитувати нас?

Дурник невдоволено взявся шукати. Він міг відчувати предмети, хоч би де вони були. Завдяки своєму таланту він був на зв’язку з кожним фізичним об’єктом у Всесвіті.

— Поблизу — жодного, — оголосив він нарешті. — Є один десь за сто футів, але я переміщу його подалі. Терпіти не можу, коли тепи порушують мою приватність.

— Ніхто не любить тепів, — сказала Саллі. — Це мерзенний, гидкий талант. Зазирати людям у голови — це як підглядати за ними, коли вони миються, переодягаються чи їдять. Це неприродно.

Кьорт усміхнувся.

— А хіба це якось відрізняється від таланту провидців?

Моє вміння теж не назвеш природним.

— Провидці мають справу з подіями, а не з людьми, — відповіла Саллі. — Передбачати майбутні події — це ніяк не гірше, ніж знати про минулі.

— Або навіть краще, — зауважив Кьорт.

— Ні, — категорично заперечила Саллі. — Іноді через це можна втрапити в халепу. Через вас я постійно маю стежити, щоб не думати зайвого. Щоразу, коли я бачу тепа, у мене від нього холодні мурахи по спині, і хай би як старалася, я не можу не думати про неї, хоча чудово знаю, що не повинна цього робити.

— Здатність передбачення не має жодного стосунку до Пат, — сказав Кьорт. — Провидці не роблять нічого невідворотним. Знайти Пат було складним завданням, і це був мій свідомий вибір.

— Ви не шкодуєте? — запитала Саллі.

— Ні.

— Якби не я, — урвав їх Дурник, — ти б ніколи не дістався до Пат.

— А я б хотіла, щоб нічого цього взагалі не було, — із запалом сказала Саллі. — Якби не Пат, ми б ніколи не вляпалися у всю цю історію. — Вона вороже зиркнула на Кьорта. — І мені вона не здається красивою.

— На що ти натякаєш? — спокійно запитав Кьорт. Йому вдалося не виказати своїх емоцій. Він уже передбачив беззмістовність спроб пояснити дитині й ідіоту, чому Пат така важлива. — Ти ж знаєш, що ми не можемо вдавати, наче не знайшли її.

— Я знаю, — визнала Саллі. — І тепи вже з нас щось зчитали. Тому їх тут так багато й ошивається. Добре, що ми хоч не знаємо, де вона.

— Я знаю, де вона, — сказав Дурник. — Я точно знаю, де вона.

— Аж ніяк, — заперечила Саллі. — Ти лише знаєш, як її звідти дістати, а це не те ж саме. Ти не можеш пояснити, ти просто переміщуєш нас туди-сюди.

— Це планета, — відповів розлючено Дурник, — з дивними рослинами і купою зелених штук. Там розріджене повітря. Вона живе в таборі, звідки люди на весь день ідуть у поля. Там дуже мало людей, але вистачає слабосилих тварин. Там холодно.