Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 45)

Кьорт вороже подивився на чоловіка. Рейнольдз, командувач телепатичних військ, знову напився. Напився й бризкав своєю дошкульною ненавистю до нормів.

— Можливо, — погодився Кьорт, — але нам би було непереливки.

— Ми обоє знаємо, що не дає Колоніям впасти, — відповів Рейнольдз, його розпалене обличчя було набундюченим і єхидним. — Як довго ці бюрократи протрималися б без Дурника і Саллі? Без вас, двох провидців? Без телепатів і решти наших? Визнай: нам не потрібні ці правові евфемізми. Ми не зможемо перемогти побожними апеляціями до свободи і рівності, ми переможемо, бо на Террі немає псі.

Атмосфера в кімнаті вже не була радісною. Норми почали гнівно шепотітися.

— Послухай, — сказав Фейрчайлд до Рейнольдза, — ти все ж людська істота, хоч і можеш читати думки. Твій талант не означає...

— Не треба мені нотацій, — урвав його Рейнольдз. — Жоден телепень не вказуватиме мені, що робити.

— Ти забагато собі дозволяєш, — сказав Кьорт до Рейнольдза. — Хтось одного дня поставить тебе на місце. Якщо цього не зробить Фейрчайлд, то, можливо, це буду я.

— Ти і твої надокучливі тепи, — псі-воскреситель рушив на Рейнольдза і вхопив його за комір. — Думаєш, ти вищий за нас, бо можеш залазити в наші голови? Думаєш...

— Забери руки, — сказав Рейнольдз задерикуватим голосом. Двоє чоловіків зчепилися, до них приєднався третій. На підлогу полетіла склянка, якась жінка істерично закричала, посеред кімнати миттю зчинився страшенний гармидер.

Фейрчайлд гучно закликав усіх заспокоїтися.

— Заради Бога, якщо ми почнемо боротися одне з одним, нам кінець. Хіба ви не розумієте? Ми маємо працювати разом!

Галас стих не одразу. Блідий Рейнольдз проштовхався повз Кьорта, бурмочучи щось собі під ніс.

— Я йду звідси геть.

Інші телепати войовничо повиходили за ним услід.

Доки вони з Джулі повільно їхали додому крізь синювату темряву, Кьортові не йшов з голови уривок Фейрчайлдової промови:

«Вам кажуть, що перемога колоністів означатиме перемогу псі над нормальними людьми. Це неправда! Відокремлення не планували і не очолювали ні псі, ні мутанти. Повстання було стихійною реакцією колоністів усіх класів».

— Я от думаю, — заговорив Кьорт. — Можливо, Фейрчайлд помиляється. Може, насправді ним керують псі, хоч він цього і не знає. Особисто мені він подобається, хоч він і телепень.

— Так, він телепень, — погодилася Джулі. У темряві салону її сигарета палала яскравим вогником гніву. Зігрітий теплом двигуна, Тім скрутився калачиком на задньому сидінні і спав. Перед маленьким наземним авто простягнувся порожній кам’янистий ландшафт Проксими III — ворожі, чужі й примарні простори. Серед агроцистерн з урожаєм і полів подекуди виднілися прокладені людьми дороги і якісь споруди.

— Я не довіряю Рейнольдзу, — вів далі Кьорт, знаючи, що починає передбачену сварку між ними, та все ж не бажаючи її уникати. — Рейнольдз розумний, безпринципний і амбітний, він домагається престижу і статусу. Фейрчайлд, натомість, дбає лише про благо Колонії і справді вірить у все, що надиктував на тих камінцях.

— Та це ж якісь шмарклі, — презирливо сказала Джулі, — террани обрегочуться. Навіть я не могла слухати їх всерйоз, а, бачить Бог, від них залежать наші життя.

— Що ж, — сказав обережно Кьорт, знаючи, на що наривається, — може, є террани, у яких почуття справедливості більше, ніж у вас з Рейнольдзом. — Він поглянув на неї. — Я бачу, що ти збираєшся зробити, і ти це так само бачиш. Може, ти справді права і нам треба нарешті розійтися. Десять років — це довго, коли більше немає почуттів. Але ж це від початку була не наша ідея.

— Так, — погодилася Джулі. Вона роздушила сигарету й нервово закурила наступну. — Якби ж крім тебе був ще хоча б один інший провидець, хоча б один. Це те, чого я не можу пробачити Рейнольдзу. Знаєш, це ж була його ідея. Мені не треба було погоджуватися. Заради величі раси! Вперед і вгору під прапором псі! Містичне парування перших справжніх провидців в історії! І тепер подивись, що з того вийшло!

— Стули рота, — сказав Кьорт. — Він не спить і чує тебе.

У голосі Джулі була гіркота.

— Чує мене? Так. Розуміє мене? Ні. Ми хотіли знати, як виглядатиме друге покоління. Що ж, тепер ми знаємо. Провидець плюс провидиця дорівнює виродок. Непотрібний мутант, монстр. Давай визнаємо: «м» на його картці означає «монстр».

Пальці Кьорта міцніше стиснули кермо.

— Ні ти, ні будь-хто інший не називатиме його так.

— Монстр! — вона перехилилася до Кьорта, білі зуби поблискували у світлі приладової дошки, очі палахкотіли. — Може, террани праві, може, нас, провидців, слід стерилізувати або й взагалі знищити. Стерти. Думаю... — вона раптом затнулася, втративши бажання продовжувати.

— Давай, — сказав Кьорт. — Ти думаєш, що коли повстання переможе і ми будемо контролювати Колонії, нам слід провести «реорганізацію». Під керівництвом телепатів, звісно.

— Треба відділити зерно від полови, — сказала Джулі. — Спочатку Колонії від Терри, потім нас від них. І коли він виросте, хоч він і мій син...

— Ти оцінюєш людей за їхньою корисністю, — урвав її Кьорт. — Тім не корисний, тож немає сенсу дозволяти йому жити, так? — його тиск стрімко підвищувався, але йому вже було байдуже. — Ви хочете розводити людей як худобу. Людина не має права на життя, це привілей, який ми надаємо за своєю примхою.

Кьорт розігнав автівку по порожній трасі.

— Ти чула белькотіння Фейрчайлда про свободу і рівність.

Він у це вірить, і я вірю. А ще я вірю, що Тім, як і будь-хто інший, має право на життя. Неважливо, настільки корисний його талант і чи взагалі він його має.

— Він має право на життя, — сказала Джулі, — але він не один з нас. Він неповноцінний, у нього немає нашої здібності, нашої... Нашої вищої здібності, — сказала вона переможно.

Кьорт пригальмував на узбіччі, зупинив машину й відчинив двері. Салон заповнило важке їдке повітря.

— Їдь додому, — він схилився над заднім сидінням і розштовхав Тіма. — Давай, малий, ми виходимо.

Джулі потягнулася до керма.

— Коли ти повернешся? Чи ти вже вирішив остаточно? Краще перестрахуйся, бо може до неї стоїть черга.

Кьорт вийшов з автівки, двері позаду грюкнули. Він узяв сина за руку й повів дорогою до чорного прямокутника сходів, що темно вивищувалися у нічному мороці. Доки вони підіймалися, Кьорт почув, як по трасі зашуміло авто, прямуючи крізь темряву додому.

— Де ми? — запитав Тім.

— Ти знаєш це місце, я приводжу тебе сюди щотижня. Це школа, де навчають таких, як ми, школа, де псі здобувають свою освіту.

II

Навколо загорілися лампи. Від входу, як металеві лози, тягнулися коридори.

— Ти можеш ненадовго залишитися тут, — сказав Кьорт синові. — Витримаєш кілька днів без мами?

Тім не відповів. Він поринув у свою звичну мовчанку і йшов поруч з батьком. Кьорт дивувався, як хлопчик може водночас бути таким відстороненим, — а він, очевидно, був відстороненим, — і таким вкрай сторожким. Відповідь легко зчитувалася з кожного дюйма напруженого юного тіла. Тім був відсторонений лише від контакту з людськими істотами, але підтримував майже маніакально тісний зв’язок із зовнішнім світом. Чи, радше, з якимось із зовнішніх світів. Хай би яким був його світ, він не охоплював людей, хоча й складався з реальних зовнішніх об’єктів.

Як він і передбачив, син раптом побіг геть. Кьорт дозволив хлопчикові втекти у бічний коридор. Він дивився, як Тім стоїть там, стривожено смикаючи за ручку технічної шафи, намагаючись її відчинити.

— Добре, — покірно сказав Кьорт. Він підійшов до сина й відчинив шафу своїм ключем. — Бачиш? Там нічого немає.

Полегшення, яке раптом з’явилося на обличчі хлопчика, наочно демонструвало, наскільки цілковито він був позбавлений дару передбачення. У Кьорта від цього стислося серце. Дорогоцінний талант, яким вони з Джулією володіли, вочевидь, не передався їхньому сину. Хоч би який талант мав хлопець, але це явно не передбачення.

Було вже по другій ночі, але в будинку Школи досі кипіло життя. Кьорт похмуро привітався з кількома тепами, що розсілися за барною стійкою в оточенні пляшок з пивом і попільничок.

— Де Саллі? — запитав він. — Я хочу зустрітися з Дурником.

Один з телепатів ліниво показав кудись великим пальцем.

— Була десь тут, тобі в той бік, до дитячих кімнат. Вона, мабуть, спить, вже пізня година. — Він розглядав Кьорта, який саме думав про Джулі. — Такої дружини краще позбутися. Хай там як, а вона вже надто стара і худа. Тобі мала б сподобатися якась пухкенька молода красуня...

Кьорт подумки огризнувся хвилею люті й із задоволенням побачив, як усміхнене молоде обличчя вороже скривилося. Телепат підвівся й закричав услід Кьортові:

— Як розберешся зі своєю дружиною, пришли її до нас.

— Я б сказав, що тобі сподобається дівчина років двадцяти, — сказав інший телепат, пропускаючи Кьорта у спальні дитячого крила. — Темноока брюнетка. Виправ мене, якщо помиляюся. Ти маєш чітко окреслений образ, може, навіть є конкретна дівчина. Дай-но подивлюся: вона невисока, досить гарненька, і звати її...

Кьорт кляв безвихідне становище Колоній, через яке всім доводилося терпіти постійне втручання тепів у приватне життя. Телепати були розставлені всюди, зокрема й по Школі та офісах Уряду Колоній. Він стиснув долоню Тіма й провів його крізь двері.