Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 48)

Кьорт відсьорбнув кави.

— На Прокс VI багато псі?

— Лише декілька, і переважно вони слабкі. Двоє воскресителів, купка аніматорів, яким дуже далеко до Саллі. — Вона розсміялася, блиснувши рівними білими зубами. — Ми селюки порівняно з цим метрополісом. Ти бачив, як ми живемо. Поодинокі села, ферми, кілька ізольованих центрів постачання, один нікудишній посадковий майданчик. Ти бачив мою сім’ю, моїх братів і батька, наше домашнє життя, якщо цю дерев’яну халупу можна назвати домом. Ми на три століття відстаємо від Терри.

— Ви вчили і про Терру?

— О, так. Плівки приходили безпосередньо із Сонячної системи аж до Відокремлення. Не те щоб я шкодую, ми взагалі-то мали працювати, а не переглядати плівки, але було цікаво побачити материнський світ, великі міста, усі ці мільярди людей. Особливо мене вразили ранні колонії Венери і Марса. — Її голос тремтів від захвату. — Колись вони були такими ж, як наша. Їм довелося розчищати Марс так само, як ми розчищаємо Прокс VI. Ми розчистимо її, збудуємо міста і злітні майданчики. Ми працюємо над цим, не покладаючи рук.

Джулі відійшла від холодильника і, не дивлячись на Пат, заходилася збирати зі столу посуд.

— Я, мабуть, здаюся наївною, але де вона спатиме? — запитала Джулі Кьорта.

— Ти знаєш відповідь, — терпляче сказав він. — Ти все це вже передбачила. Тім у Школі, тож вона може пожити в його кімнаті.

— А я що маю робити? Годувати її, чекати на неї, обслуговувати її? Що я маю казати людям, коли вони її побачать? — обурювалася Джулі. — Що вона моя сестра?

Пат усміхнулася до Кьорта, граючись ґудзиком на своїй сорочці. Грубощі Джулі, здавалося, зовсім її не зачіпали, вона залишалася спокійною. Може, саме тому тепи й не могли її зчитати. Дівчина виглядала відстороненою і байдужою, неначе злість і лють були спрямовані не на неї.

— За нею не треба доглядати, — відповів дружині Кьорт. — Дай їй спокій.

Джулі поспіхом, нервово закурила сигарету.

— Я з радістю дам їй спокій, але вона не може ходити тут у цьому робочому одязі, наче якась каторжанка.

— То дай їй щось зі свого, — запропонував Кьорт.

Обличчя Джулі скривилося.

— Вона не влізе у мій одяг, вона надто дебела. Який у тебе розмір талії? — звернулася вона до Пат, намагаючись допекти дівчині. — Тридцятий? Боже, чим ти займалася? Тягала плуг? Подивись на цю шию, на ці плечі... Вона виглядає, як тяглова коняка.

Кьорт раптом підвівся, відштовхнувши свій стілець від столу.

— Ходімо, — сказав він до Пат. Її конче треба було забрати подалі з цієї ворожої, токсичної атмосфери. — Я покажу тобі околиці.

Пат скочила на ноги, її щоки почервоніли.

— Я хочу побачити все, тут стільки нового для мене. — Вона поквапилася за ним слідом. Кьорт схопив куртку й рушив до вхідних дверей. — А ми можемо подивитися на Школу, де ви навчаєте паракінетиків? Хотілося б подивитися, як ви з ними працюєте. І ще цікаво, як влаштований Уряд Колоній, як Фейрчайлд працює із псі.

Джулі вийшла за ними на ґанок. Їх обдувало морозне ранкове повітря, змішане з гуркотом машин, що прямували з житлового району в бік міста.

— У моїй кімнаті є блузки й спідниці, — сказала вона до Пат. — Вибери собі щось легке, тут тепліше, ніж на Прокс VI.

— Дякую, — відповіла дівчина й поквапилася назад у будинок.

— Вона гарненька, — сказала Джулі до Кьорта. — Якщо її відмити й переодягти, вона, мабуть, виглядатиме цілком нормально. Та й фігура у неї гарна — немов налита. Але чи є щось у ній самій? Як щодо її особистості?

— Є, звичайно, — відповів Кьорт.

Джулі знизала плечима.

— Що ж, вона молода, значно молодша за мене. — Жінка кволо всміхнулася. — Пам’ятаєш, як ми з тобою вперше зустрілися? Десять років тому... Мені було цікаво побачити тебе, поговорити з єдиним іншим провидцем. У мене було так багато мрій і сподівань щодо нас двох. Я була її віку, може трохи молодшою.

— Було складно передбачити, як усе обернеться, — сказав Кьорт. — Навіть нам. Бачити майбутнє на півгодини наперед — для таких речей це дуже мало.

— Як довго це триває? — запитала Джулі.

— Недовго.

— Були й інші дівчата?

— Ні, лише Пат.

— Коли я зрозуміла, що в тебе хтось є, то сподівалася, що вона виявиться гідною тебе. Не можу сказати, чи є щось у цій дівчині. Вона справляє враження порожньої, але це, мабуть, через її відстороненість. Ти з нею краще порозумівся, ніж я, тож, мабуть, ти не відчуваєш цієї порожнечі, якщо їй і справді чогось бракує. А може, це пов’язано з її талантом, її непрозорістю.

Кьорт застібнув манжети куртки.

— Мені здається, що це свого роду невинність. Чимало речей з нашого урбанізованого індустріального суспільства її не зачепили. Коли ти намагалася її скривдити, вона, здається, геть не переймалася.

Джулі легенько торкнулася його руки.

— Подбай про неї, тут їй потрібна твоя допомога. Цікаво, що на все це скаже Рейнольдз.

— Ти щось бачиш?

— Про неї — нічого. Ти їдеш геть, я залишаюся сама в наступному інтервалі. Наскільки сягає передбачення, я займаюся хатніми справами. Зараз поїду в місто і щось там куплю, підберу якийсь новий одяг. Може, візьму щось і для неї.

— Ми все й так знайдемо, — сказав Кьорт. — Краще, щоб вона сама вибирала.

Пат вийшла у кремовій блузці й жовтій спідниці до колін. Її чорні очі блищали, волосся було вологим від ранкового туману.

— Я готова! Ми можемо йти?

Осяяні сонячним світлом, вони швиденько спустилися з ґанку.

— Спочатку ми заїдемо до Школи забрати мого сина.

Вони втрьох повільно прогулювалися гравієвою стежкою, що тягнулася навколо білої бетонної будівлі Школи. Поруч виблискував мокрий газон, за яким хтось турботливо доглядав у цьому ворожому кліматі. Тім помчав уперед, геть від Пат і Кьорта, вслухаючись і пильно розглядаючи все довкола. Його тіло було похиленим, гнучким і напруженим.

— Він не дуже говіркий, — зауважила Пат.

— Тім надто заклопотаний, щоб звертати на нас увагу.

Хлопчик зупинився зазирнути за чагарник. Зацікавившись, Пат пройшла трохи за ним.

— Що він шукає? Таке гарне дитя... У нього волосся, як у Джулі, у неї красиве волосся.

— Краще пошукай он там, — сказав Кьорт синові. — Там купа дітей, є з кого вибрати. Піди пограйся з ними.

Біля входу до головної будівлі Школи батьки й діти роїлися невгамовними стривоженими купками. Поміж них в одностроях ходили представники Школи, відсортовували, перевіряли, розділяли дітей на підгрупи. Час від часу маленьку підгрупу пропускали всередину через кордон до будівлі Школи. Нервові й зворушливо сповнені надії матері залишалися чекати надворі.

— Усе, як на Прокс VI, коли шкільні команди приходять на перепис і перевірку, — сказала Пат. — Усі хочуть, щоб їхні ще не класифіковані діти потрапили у псі. Мій батько роками намагався витягнути мене з мутів, але зрештою здався. Той звіт, що ти бачив, підготували за результатом одного з батькових періодичних запитів. Його поклали припадати пилом десь у шафі, правда ж?

— Якщо це спрацює, — сказав Кьорт, — чимало дітей отримають додатковий шанс вибратися з мутів, ти будеш не одна. Ми дуже сподіваємося, що ти лише перша з багатьох.

Пат копнула камінець.

— Я не почуваюся якоюсь новою чи вражаюче інакшою, я взагалі нічого не відчуваю. Ти кажеш, що я непрозора для телепатичного зчитування, але мене сканували лише раз чи двічі в житті. — Вона торкнулася голови своїми мідного кольору пальцями й усміхнулася. — Доки жоден теп мене не сканує, я точнісінько така ж, як усі.

— Твоя здібність — це контрталант, — сказав Кьорт. — Потрібен інший талант, щоб його пробудити. Природно, що, займаючись буденними справами, ти його не усвідомлюєш.

— Контрталант. Це звучить так... Так негативно. Я нічого особливого не роблю, на відміну від вас. Не рухаю предмети й не перетворюю каміння на хліб, не здатна до непорочного зачаття і не повертаю людей до життя. Я лише блокую чиюсь здібність. Це здається якоюсь недоброю, обмежувальною здібністю — просто зводити нанівець телепатичну силу.

— Вона може бути настільки ж корисною, як і сама телепатія. Особливо для тих із нас, хто не є тепами.

— А якщо з’явиться хтось, хто блокуватиме твою здібність, Кьорте? — вона розвернулася до нього з вкрай серйозним і нещасним виразом, її голос звучав збентежено. — Що як з’являться люди, які блокуватимуть усі псі-таланти? Ми повернемося туди, звідки почали, наче псі ніколи й не було.

— Я так не думаю, — відповів Кьорт. — Анти-псі — це природне відновлення балансу. Одна комаха навчилася літати, тож інша вчиться плести павутину, щоб її зловити. Чи означає це, що ніхто більше не літає? У молюсків з’явилися тверді захисні мушлі, тож птахи навчилися піднімати молюсків високо в повітря і кидати їх на каміння. В якомусь сенсі твоя життєва форма полює на псі, як псі — це життєва форма, що полює на нормів. Це робить вас союзниками нормів. Баланс, замкнене коло, хижак і здобич.

Це одвічна система, і я справді не бачу, як її можна покращити.

— Тебе вважатимуть зрадником.

— Так, — погодився Кьорт. — Мабуть, так.

— Тебе це не хвилює?

— Мене не тішить, що люди ставитимуться до мене вороже, але в житті цього не уникнути. Джулі вороже ставиться до тебе, Рейнольдз налаштований проти мене. Неможливо задовольнити всіх, бо люди хочуть різного. Задовольни когось одного, і цим ти розсердиш когось іншого. Особисто я збираюся порадувати Фейрчайлда.