Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 17)
— Ні.
Продавець тихо вилаявся. Чергове ледащо, що присмокталося до інших і перебуває в безпеці, бо решта спільноти віддає тридцять відсотків своїх прибутків на підтримку системи постійного захисту. Такі завжди є, у кожному місті.
— А як з цього приводу почувається твоя мати? — напосів на нього продавець. — Вона з ним погоджується?
— Вона каже... — Фостер замовк. — Можна мені ненадовго спуститися? Я нічого не поламаю. Будь ласка, лише раз.
— Як же ми його продамо, якщо будемо дозволяти дітям просто так кататися? Це ж не пробний зразок, ми вже на такому обпікалися. — У продавцеві прокинулася цікавість. — Як можна бути протигом? Він завжди такий був, чи його щось вкусило?
— Він каже, що вони продали людям усі машини, пральні машини і телевізори, які ті ще могли використати. Він каже, що НАТС і бомбосховища нікудишні, тож люди ніколи не зможуть купити їх у достатній кількості. Він каже, що заводи можуть виробляти зброю і протигази вічно, і доки люди бояться, вони будуть платити за них, бо думатимуть, що без цього їх уб’ють, і що людина втомлюється платити щороку за новий автомобіль, але ніколи не відмовиться купити нове укриття, щоб захистити своїх дітей.
— Ти в це віриш? — запитав продавець.
— Я б хотів, щоб у нас було укриття, — відповів Майк. — Якби воно в нас було, я б щоночі спускався туди і спав там, а коли воно б знадобилося, нам би було куди піти.
— Може, війни й не буде, — сказав продавець. Він по-доброму усміхнувся до хлопця, відчуваючи, що той сумний і наляканий. — Не треба так цим перейматися. Може, ти подивився забагато відеоплівок? Піди пограйся, постарайся розвіятися.
— Усі, хто на поверхні, перебувають у небезпеці, — сказав Майк. — Ми маємо бути під землею, а я не маю куди піти.
— Приведи сюди свого старого, — запропонував продавець. — Може, нам вдасться його переконати, запропонуємо купити укриття, оплативши частинами. Скажи йому запитати Біла О’Ніла. Домовилися?
Майк поплентався геть темною вечірньою вулицею. Він знав, що мав би вже бути вдома, але ноги заледве його несли, тіло було важким і задерев’янілим. Втома нагадала йому слова його тренера з атлетики, сказані на уроці день тому. Діти практикували затримку дихання: набирали повні легені повітря і бігали. Майк погано впорався. Доки інші ще бігали з червоними обличчями, він уже зупинився, видихнув і стояв, відчайдушно хапаючи повітря ротом.
— Фостере, ти мертвий, — розлючено сказав тренер. — Розумієш? Якби це була газова атака... — він втомлено похитав головою. — Відійди вбік і попрактикуйся самостійно. Ти маєш працювати краще, якщо сподіваєшся вижити.
Але Майк не сподівався вижити.
Коли він піднявся на ґанок будинку, у вітальні ще горіло світло. Він чув батьків голос і менш розбірливо — голос матері з кухні. Він зачинив двері й почав знімати куртку.
— Це ти? — гукнув до нього батько. Боб Фостер незграбно сидів у своєму кріслі, розклавши на колінах купу плівок і звітів зі своєї меблевої крамниці. — Де ти був? Вже пів години як готова вечеря. — Він скинув піджак і підвернув рукави сорочки.
Його руки були бліді й тонкі, але сильні, а очі — великі й темні.
Волосся вже починало рідшати. Чоловік був утомлений і тривожно перекладав плівки з однієї купки на іншу.
— Вибач, — сказав Майк.
Батько глянув на годинник. Він був, мабуть, останньою людиною, яка його досі носила.
— Сходи помий руки. Чим ти займався? — він уважно подивився на сина. — Ти маєш якийсь дивний вигляд. Ти добре почуваєшся?
— Я був у центрі, — відповів хлопчик.
— Що ти там робив?
— Дивився на укриття.
Батько мовчки схопив жменю звітів і спробував запхати їх у теку. Його тонкі губи стиснулися, на чолі залягли глибокі зморшки. Раптом плівки розлетілися по підлозі. Боб розлючено пирхнув і важко зігнувся їх позбирати. Майк навіть не спробував йому допомогти, а натомість підійшов до шафи й віддав свою куртку автоматичному вішаку. Доки він повернувся, мати вже встигла вкотити до їдальні столик з їжею.
Вони вечеряли зосереджено, мовчки, не дивлячись одне на одного.
— І на що ти там витріщався? Мабуть, на якийсь мотлох? — запитав нарешті батько.
— Є нові моделі 72-го, — відповів Майк.
— Вони такі ж, як і 71-ші, — батько розгнівано кинув виделку, стіл впіймав її і поглинув. — Кілька нових технологічних дрібничок, ще більше хрому, та й усе. — Він з викликом подивився на сина. — Правда ж?
Майк сумно колупав свою перетерту курку.
— Там є ліфт, який не застрягає. Він не зупиниться на півдорозі в укриття. Просто заходиш всередину, а далі працює автоматика.
— Наступного року вийде такий, що сам забиратиме тебе й доставлятиме вниз, а ці стануть застарілими, щойно люди їх куплять. Це те, чого вони хочуть, — хочуть, щоб ти купував. Вони продукують нові моделі настільки швидко, наскільки можуть. Зараз тільки 1971 рік, а вони вже випустили модель 1972-го. Не могли почекати?
Майк не відповів. Він чув це вже багато разів. Ніколи нічого нового, лише хром і непотрібні цяцьки, але старі моделі якимось чином все одно були застарілими. Батько сперечався голосно, пристрасно, майже істерично, але його аргументи були геть непереконливими.
— Тоді давай купимо старе укриття, — вихопилося в хлопчика. — Мені байдуже, згодиться будь-яке, навіть вживане.
— О ні, ти хочеш це
— Двадцять тисяч доларів.
— Нічого собі! — вражено охнув батько.
— Вони пропонують вигідні варіанти виплат частинами.
— Ну звичайно. А потім ти виплачуєш за нього решту життя. Відсотки, за доставку. А яка при цьому в них гарантія?
— Три місяці.
— А якщо укриття зламається? Якщо воно перестане очищувати і знезаражувати, розвалиться, щойно минуть три місяці?
Майк похитав головою.
— Ні. Воно велике й міцне.
Батько вибухнув гнівом. Він був невисокий, стрункий, світлий і тонкокостий. Боб раптом пригадав усе своє життя: програні битви, складний шлях нагору, вимушену ощадливість і наполегливість, роботу, гроші, свою роздрібну крамницю, де він починав бухгалтером, дослужився до завідувача і яку зрештою придбав.
— Вони залякують нас, щоб коліщатка й далі крутилися! — розпачливо вигукнув він дружині й сину. — Вони бояться нової економічної депресії.
— Бобе, — повільно і тихо відповіла дружина, — годі тобі, зупинися. Я вже не витримую.
Боб Фостер кліпнув.
— Про що ти говориш? — пробурмотів він. — Я просто втомився. Ці кляті податки, неможливо тримати маленьку крамничку, коли існують великі мережі. Закон мав би про це подбати. — Його голос затих. — Дякую, я наївся. — Він відсунувся від столу й звівся на ноги. — Я збираюся лягти на диван і подрімати.
Худорляве обличчя його дружини спалахнуло.
— Ти повинен купити укриття! Мене діймає те, що про нас говорять. Усі сусіди й продавці, усі, хто знають. Я не можу нікуди піти чи зробити щось без того, щоб не почути їхніх розмов. З першого ж дня, відколи підняли прапор. Протиги! Останні у цілому місті. За ці штуки, що кружляють у небі, платять усі, крім нас.
— Ні, — відповів Боб, — я не можу купити укриття.
— Але чому?
— Тому що не можу собі його дозволити, — відповів він просто.
Запала тиша.
— Ти вклав усе в ту крамницю, — сказала нарешті Рут, — і вона все одно занепадає. Ти як той щур, що тягне все до своєї щурячої нори у стіні. Ніхто більше не купує дерев’яних меблів.
Ти сьогодні — мов та старожитність, рідкісний антикваріат. — Вона грюкнула по столу, і той дико, як перелякана тварина, підстрибнув, щоб зловити порожній посуд. Стіл шалено кинувся геть з кімнати в бік кухні, торохкотячи посудом у мийці.
Боб втомлено зітхнув.
— Давай не будемо сваритися. Дай мені поспати годину у вітальні, ми пізніше про це поговоримо.
— Ти завжди кажеш «пізніше», — гірко відповіла Рут.
Її чоловік, невисока зіщулена постать з рідким сивим волоссям і лопатками, подібними на зламані крила, вийшов з кімнати.
Майк звівся на ноги.
— Піду вчити уроки, — сказав він і з дивним виразом на обличчі рушив за батьком.
У вітальні було тихо, відеосет був вимкнений, лампа пригашена. Рут на кухні обирала на консолі страви на наступний місяць. Боб Фостер спав, витягнувшись на дивані й знявши черевики. Його голова лежала на подушці, обличчя було сірим від утоми.
— Можна я дещо спитаю? — сказав, повагавшись, Майк. Його батько щось пробурмотів, заворушився й розплющив очі.
— Чого тобі?