Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 16)

— Усе доробив, місіс Каммінґз. І ніж, він теж готовий. — Він показав їй блискуче гостре металеве лезо свого ножа, який він змайстрував з бензинової каністри. Вчителька із сумнівом взяла ніж і майстерно провела пальцем вздовж леза.

— Недостатньо міцний, — заявила вона. — Ти його перегострив, і він затупиться після першого ж використання. Сходи до головної збройної лабораторії і подивись, які в них там є ножі, а тоді дістань товще лезо й нагостри наново.

— Місіс Каммінґз, — заблагав Майк, — чи можу я зробити це завтра? Дозвольте мені піти зараз, будь ласка.

Весь клас дивився на нього з цікавістю. Майк почервонів, він ненавидів, коли на нього звертали увагу, але йому дуже треба було звідси забратися. Він не міг лишатися в школі більше ні хвилини.

— Завтра ми копаємо, — твердо заперечила місіс Каммінґз. — У тебе не буде часу працювати над ножем.

— Я зроблю, — випалив він. — Одразу після того!

— Ні, ти недостатньо вправно копаєш. — Літня жінка оглянула його тоненькі ручки й ніжки. — Гадаю, тобі все ж варто закінчити з ножем сьогодні, а завтра весь день пропрацювати в полі.

— Але яка користь від копання? — розпачливо запитав Майк.

— Це вміння потрібне всім, — терпляче відповіла місіс Каммінґз. Діти довкола душилися сміхом, вона поглянула на них з докором і цикнула. — І ви знаєте, що теж маєте навчитися. Коли почнеться війна, поверхня буде вкрита уламками і камінням. Якщо ми сподіваємося вижити, то маємо закопуватися, хіба ні? Чи з вас хтось бачив, як ховрах риє землю довкола коренів рослини? Ховрах знає, що знайде під поверхнею щось цінне. Усі ми перетворимося на маленьких коричневих ховрашків, усі ми маємо навчитися закопуватися в уламки й знаходити там корисні речі, бо саме там вони й будуть.

Бідолашний Майк тримав свій ніж у руках. Місіс Каммінґз рушила від його парти далі проходом. Кілька дітей зневажливо посміхалися до нього, але він заледве на це зважав, прибитий горем. Йому не допоможе лопата. Коли прилетять бомби, він умить загине. Ті вакцини, якими йому обкололи всі руки, стегна і сідниці, не зарадять. Він витратив усі свої кишенькові гроші, і Майк не доживе, щоб підхопити якусь бактеріальну чуму. Якщо тільки...

Він підскочив і пішов слідом за місіс Каммінґз до її столу.

— Будь ласка, дозвольте мені піти, — випалив він у відчаї, — я маю дещо зробити.

Зів’ялі губи місіс Каммінґз сердито вигнулися, але налякані очі хлопчика її зупинили.

— Що трапилося? — запитала вона суворо. — Ти погано почуваєшся?

Хлопчик стояв, задерев’янілий і неспроможний відповісти. Задоволені цією сценою, діти шепотілися й хихотіли, аж доки місіс Каммінґз не грюкнула по столу записником.

— Тихо! — гаркнула вона. Її голос трохи пом’якшав. — Майку, якщо в тебе проблеми з функціональністю, спустись до душевної клініки. Немає сенсу намагатися працювати, коли твої реакції конфліктують. Міс Ґроувз залюбки тебе оптимізує.

— Ні, зі мною все гаразд, — відповів Фостер.

— Що тоді?

Діти завовтузилися і зрештою почали відповідати за Майка, який від смутку і приниження не міг вимовити й слова.

— Його батько — протиг, — пояснили голоси. — Вони не мають укриття, він не зареєстрований у Цивільній Обороні, його батько навіть не заплатив за НАТС. Вони нічого не зробили.

Місіс Каммінґз з подивом подивилися на мовчазного хлопчика.

— У вас немає укриття?

Він похитав головою. Жінку охопило дивне відчуття.

— Але ж... — вона мало не сказала «але ж ви всі помрете». — Але куди ж ти підеш? — виправилася вона.

— Нікуди, — відповіли за нього тихі голоси. — У кожного в нашому місті є куди піти, а він залишиться тут. У нього навіть немає перепустки до шкільного укриття.

Місіс Каммінґз була вражена. У своєму нудному педантизмі вона вважала, що всі діти у школі мають перепустку до укріплених підземних приміщень під будівлею. Але, звичайно, їх мали не всі. Лише діти, чиї батьки були частиною ЦО й заплатили за озброєння громади. І якщо батько Фостера був протигом...

— Йому страшно тут сидіти, — спокійно дзвеніли дитячі голоси. — Йому страшно, що це станеться, коли він сидітиме тут, а всі інші будуть у безпеці внизу, в укритті.

Майк повільно йшов дорогою, сховавши руки глибоко в кишені й футболячи темне каміння на узбіччі. Сідало сонце.

З тупоносих маршрутних ракет вивантажувалися стомлені люди, радіючи поверненню додому з фабричної лінії за сто кілометрів на захід. На далеких схилах щось виблискувало — це була радарна вежа, що повільно оберталася у вечірніх сутінках.

У повітрі кружляло все більше НАТСів. Присмеркові години були найнебезпечнішими, спостерігачі могли не встигнути помітити швидкісну ракету, що летіла низько над землею. Це якщо ракети справді прилетять.

До Майка невпинно й істерично кричали механічні новинні автомати. Війна, смерть, вражаюча нова зброя, розроблена вдома і за кордоном. Він зсутулився й поквапився далі повз маленькі будинки, схожі чи то на цементні пеньки, чи на міцні броньовані коробки з-під піґулок. Кожен був подібний на сусідній. Попереду в присмерку горіли яскраві неонові вивіски торгового району з його жвавими потоками транспорту і натовпом людей.

За пів кварталу до яскравого скупчення неонових вивісок Майк зупинився. Праворуч було громадське укриття. На темному вході до його тунелю тьмяно поблискував автоматичний турнікет. Вхід — п’ятдесят центів. Якби він був тут, на вулиці, і мав п’ятдесят центів, усе було б гаразд. Під час навчань він не раз забігав до громадських укриттів. Але не раз бувало й таке, що в нього не було п’ятдесяти центів. Майк досі ніяк не міг забути цього жахіття: він стоїть, онімілий і переляканий, а повз нього проштовхуються схвильовані люди, звідусіль лунає пронизливий вереск сирен.

Хлопчик повільно йшов, аж доки не дістався до найяскравішої плями світла, підсвіченої з усіх боків великої блискучої експозиції «Дженерал електронікз» завдовжки в два квартали. Гігантський квадрат чистого кольору й світла. Він зупинився й у мільйонний раз оглянув захоплюючі виставкові експонати. Вони завжди його вабили, і він щоразу завмирав, мов загіпнотизований, коли проходив тут.

У центрі величезної кімнати стояв один-єдиний експонат.

Складна пульсуюча конструкція з допоміжними опорами, перекриттями й опечатаними шлюзами. Усі прожектори були спрямовані на неї, величезні вивіски рекламували сто одну її перевагу — якщо в когось ще були сумніви.

НОВЕ БОМБОСТІЙКЕ АНТИРАДІАЦІЙНЕ

ПІДЗЕМНЕ УКРИТТЯ-1972!

ОЦІНІТЬ ЙОГО ВРАЖАЮЧІ ХАРАКТЕРИСТИКИ:

* автоматичний спусковий ліфт — не застрягає, з автономним живленням, легко замикається

* потрійний корпус, що гарантовано витримує тиск до 5g без втрати стійкості

* система обігріву й охолодження на ядерному живленні, автономна мережа очищення повітря

* потрійне очищення їжі і води

* чотири санітарні стадії після контакту з радіоактивною поверхнею

* повний цикл виробництва антибіотиків

* вигідний кредитний план

Він довго роздивлявся укриття. Загалом це був просто здоровенний бак із входом з одного боку, що був шахтою спуску, і люком аварійного виходу з другого. Укриття було цілком самодостатнім, світом у мініатюрі, що продукував власне освітлення, опалення, повітря, воду і медикаменти, а також мав майже невичерпні запаси їжі. За повної комплектації там були також відео- та аудіоплівки — все як удома на поверхні. Власне, це і був підземний будинок, що мав усе необхідне для життя та розваг. Родина могла залишатися там у безпеці й навіть комфорті, незважаючи на вибухи найпотужніших водневих бомб чи атаки бактеріальними розпилювачами.

Укриття коштувало двадцять тисяч доларів.

Поки Майк мовчки роздивлявся масивний виставковий експонат, один з продавців вийшов на темний тротуар, прямуючи до кафетерію.

— Привіт, хлопче, — сказав він, минаючи Фостера. — Гарне, правда?

— Можна мені зайти? — миттю попросив Майк. — Я можу туди спуститися?

Продавець зупинився, впізнавши хлопчика.

— Та ти ж той малий, — відповів він повільно, — той клятий малий, що нам постійно надокучає.

— Я хотів би спуститися вниз, бодай на кілька хвилин. Я нічого там не поламаю, обіцяю, навіть ні до чого не торкатимуся.

Продавець був молодим вродливим блондином трохи за двадцять. Він вагався. Малий був ще тим паразитом, але він мав родину, а отже, вони могли щось купити. Справи йшли кепсько, був кінець вересня, і сезонний спад досі тривав. Від того, щоб послати малого подалі продавати новинні плівки, грошей більше не стане, а з другого боку, пускати всяку дрібноту тинятися біля товару — теж не діло. Діти марнували час персоналу, ламали речі й могли поцупити якусь дрібничку, коли ніхто не бачив.

— Навіть не думай, — сказав продавець. — Слухай, пришли краще сюди свого старого. Він бачив, що в нас тут є?

— Так, — напружено відповів Майк.

— То що його стримує? — продавець обвів руками сяючу вітрину. — Ми дамо добру ціну за його вживане укриття, враховуючи амортизацію й застарілість. Яка у вас зараз модель?

— У нас немає укриття, — відповів хлопчик.

Продавець кліпнув.

— Тобто?

— Мій батько каже, що це марнування грошей. Він каже, що вони намагаються залякати людей, аби ті купували непотрібні речі. Він каже...

— Твій батько протиг?

— Так, — сумно відповів Майк.

Продавець охнув.

— Гаразд, малий. Шкода, що ми не можемо тобі нічого продати, це не твоя провина. А чого це він так? Він хоч платить за НАТС?