Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 18)

Майк сів біля нього.

— Розкажи ще раз, як ти давав пораду Президентові.

Батько підвівся.

— Я не давав жодних порад Президентові, я лише говорив з ним.

— Розкажи про це.

— Я вже мільйон разів розповідав тобі цю історію. Ще звідтоді, коли ти був зовсім малим. — Від спогадів голос батька пом’якшав. — Ти тоді був ще немовлям — ми носили тебе на руках.

— Як він виглядав?

— Він... — почав був батько, повертаючись до звичної історії, яку він шліфував роками. — Він виглядав точнісінько як на відеоекрані. Хіба трохи нижчим.

— Чому він був тут? — запитав жадібно Майк, хоча вже давно знав кожну подробицю. Президент був його героєм, найулюбленішою у світі людиною. — Чому він приїхав аж сюди, щоб відвідати саме наше місто?

— Це був його регіональний тур, — у батьковому голосі вчувалася гіркота. — Він просто тут проїжджав.

— Що то був за тур?

— Президент відвідував містечка по всій країні, — голос Боба став різкішим. — Перевіряв, як у нас справи. Дивився, чи достатньо ми купили НАТСів і укриттів, вакцин проти чуми, протигазів і радарних установок, щоб відбити напад. Корпорація «Дженерал електронікз» лише починала облаштовувати свої великі демонстраційні зали і виставки. Усе було таке яскраве, блискуче і дороге. Перше захисне обладнання, доступне для домашнього вжитку. — Його губи скривилися. — Усе зі зручними варіантами виплат. Реклами, плакати, прожектори, для жінок — безкоштовні посуд і гарденії.

Майку аж перехопило подих.

— Це був той день, коли ми отримали наш Прапор Готовності, — сказав він із захватом. — Це був день, коли він приїхав вручити прапор. І його підняли на флагштоку в центрі міста під вигуки й оплески всіх присутніх.

— Ти це пам’ятаєш?

— Я... Гадаю, що так. Я пам’ятаю людей і звуки. І що було спекотно. Це ж був червень?

— Десяте червня 1965 року, велика подія. Небагато містечок мали тоді цей великий зелений прапор. Люди досі купували машини й телевізори, вони ще не знали, що ці дні минають. Телевізори й машини — це чудово, але їх можна виготовити і продати обмежену кількість.

— Він віддав прапор саме тобі, правда ж?

— Він віддав його всім нам, торговцям. Подію організувала Торгова палата. Містечка змагалися в тому, хто зможе купити найбільше і найшвидше, стимулювати бізнес. Звичайно, все подавалося так, буцімто ми будемо краще дбати про свої протигази і укриття, якщо будемо їх купувати — наче ми колись навмисно пошкоджували телефони, тротуари чи дороги, за утримання яких платив бюджет штату. Чи зброю. Хіба тоді не було зброї? Хіба уряд не завжди організовував людей у територіальну оборону? Мабуть, оборонний бюджет був для них заважким тягарем, тож таким чином вдалося зекономити купу грошей і цим зменшити національний борг.

— Нагадай, що він сказав, — прошепотів Майк.

Батько потягнувся по люльку і запалив її тремтячими руками.

— «Ось ваш прапор, хлопці, ви добре попрацювали», — Боб закашлявся від їдкого диму люльки. — Обличчя Президента було червоним — не від сорому, а від сонця. Спітніле й усміхнене. Він знав, як себе подати, знав багатьох з нас по імені. Розказав смішний жарт.

Очі хлопця розширилися від захвату.

— Він приїхав аж сюди, і ти говорив з ним.

— Так, — сказав батько. — Я говорив з ним. Усі щось вигукували і плескали в долоні. Тоді підняли прапор, великий зелений Прапор Готовності.

— Іти сказав...

— «І це все, що ви нам привезли? Шматок зеленої тканини?» — Боб глибоко затягнувся. — Тоді я й став протигом, хоча тоді ще цього не зрозумів. Я втямив лише, що нам дали клапоть зеленої тканини і кинули напризволяще. Ми мали бути країною, єдиним народом, ста сімдесятьма мільйонами людей, що працювали разом, аби захистити себе. Натомість ми перетворилися на купу окремих розрізнених містечок, маленьких оточених мурами фортів, які сповзають назад у середньовіччя, створюють місцеві армії...

— А Президент колись повернеться? — запитав Майк.

— Сумніваюся. Він... Він просто проїжджав повз.

— Якщо він повернеться, — прошепотів Майк, напружено і з примарною надією в голосі, — можна я піду подивитися на нього? Можна мені буде на нього глянути?

Боб всівся. Його кістляві передпліччя були голими й білими, а худе сумирне обличчя — змарнілим від втоми.

— Скільки коштує та клята штука, яку ти бачив? — запитав він хрипко. — Те укриття?

Серце Майка зупинилося.

— Двадцять тисяч доларів.

— Сьогодні четвер. Ми з тобою і мамою підемо туди наступної суботи, — Боб вибив свою тліючу напівзгаслу люльку. — Я оплачу його частинами. Скоро почнеться купівельний сезон, коли справи в мене зазвичай ідуть добре, бо люди перед Різдвом купують дерев’яні меблі на подарунки. — Він різко підвівся з дивана. — Домовилися?

Майк не міг вимовити й слова, тож лише кивнув.

— Чудово, — сказав батько з відчайдушною веселістю. — Тепер тобі не доведеться ходити туди й дивитися на нього крізь вікно.

Укриття встановила команда жвавих робітників у коричневих куртках з вишитим на спині написом «ДЖЕНЕРАЛ ЕЛЕКТРОНІКЗ» — за додаткові двісті доларів. Задній двір швидко відновили, засипали ґрунт назад і все розрівняли. Чек чемно просунули під вхідні двері. Незграбна вантажівка доставки, тепер порожня, потарабанила вулицею геть, і околиця знов затихла.

Майк стояв із матір’ю і невеликою групою вражених сусідів на задньому ґанку будинку.

— Отож, — сказала нарешті місіс Карлайл, — тепер у вас є власне укриття. Найкраще на сьогодні.

— Саме так, — підтвердила Рут Фостер. Вона гостро відчувала присутність людей поруч, вони давно вже не збиралися такою великою групою. Її сухорлявим тілом прокотилася хвиля похмурого задоволення, майже як від помсти. — Це справді важлива подія, — сказала вона стримано.

— Авжеж, — погодився містер Даґлас, що жив нижче по вулиці. — Тепер вам буде куди піти. — Він узяв грубу книжку з інструкціями, яку залишили робітники. — Пишуть, що тут вистачить місця під запаси на цілий рік. Можна жити внизу дванадцять місяців, жодного дня не піднімаючись на поверхню. — Він захоплено похитав головою. — У мене стара модель 69-го, в якій можна протриматися лише шість місяців. Гадаю, що треба...

— Нам цього вистачить, — урвала його дружина, але в її голосі відчувалася заздрість. — Ми можемо спуститися й поглянути на нього, Рут? Ним уже можна користуватися?

Майк придушено зойкнув і судомно рушив уперед. Рут співчутливо усміхнулася.

— Він має зайти туди першим, він має побачити його першим. Це ж насправді для нього, розумієте.

Склавши руки, гурт чоловіків і жінок вичікувально стояв під холодним вересневим вітром і спостерігав, як хлопець підійшов до входу в укриття, зупинившись за кілька кроків від нього.

Майк зайшов дуже обережно, боячись навіть до чогось торкатися. Прохід, сконструйований під дорослих, був для нього завеликим. Спусковий ліфт шугонув униз, щойно хлопець ступив у нього. З тихим «ууух» він стрімко падав чорною трубою в головну залу укриття. Ліфт із силою гупнувся на гальмівні амортизатори, і хлопець, заточуючись, вийшов назовні. Ліфт миттю чкурнув назад на поверхню, і вузький прохід внутрішнього приміщення запечатався непроникним корком зі сталі і пластику.

Світло увімкнулося автоматично. Укриття було голим і порожнім, припасів ще не занесли. Пахло лаком і машинним мастилом, під ним тихо вібрували генератори. Його присутність активувала системи очищення і знезараження, на порожніх бетонних стінах раптом зарухалися стрілки датчиків і циферблатів.

Хлопчик сів на підлогу, вперши коліна в підборіддя. Його обличчя було серйозним, а очі — широко розплющеними. Не було чути жодних звуків, крім гудіння генераторів. Зовнішній світ був цілком від нього відрізаним. Майк опинився у маленькому ізольованому космосі, де було все, чого він міг потребувати, — чи принаймні скоро буде все: їжа, вода, повітря, розваги. Тут нічого не бракувало, він міг потягнутися і взяти, що забажає. Він міг би залишитися тут назавжди і нічим не перейматися. Цілий і неушкоджений. Жодних незадоволених потреб, жодного страху, і лише звуки генераторів, що муркотіли під ним, голі аскетичні стіни зусібіч, теплі й дружні, наче живий контейнер.

Раптом він закричав. Це був гучний, переможний крик, що відбивався від стіни до стіни. Майка аж оглушило відлунням. Він міцно заплющив очі й стиснув кулаки, його переповнювала радість. Він знову закричав і дозволив цьому крику, підсиленому стінами — такими близькими, міцними і надійними, — накотитися на нього хвилею відзвуків.

Діти у школі дізналися про все ще до того, як він прийшов наступного ранку. Коли Майк проходив повз, усі його вітали, усміхалися й штурхали одне одного.

— Це правда, що твої старі купили нову модель «Дженерал електронікз» С-72ф? — запитав Ерл Пітерз.

— Так і є, — відповів Майк. Його серце переповнювала умиротворена впевненість, якої він раніше не знав. — Заходьте якось, — з удаваною недбалістю сказав він, — я вам його покажу.

Він пішов далі, свідомий заздрості на їхніх обличчях.

— Що ж, Майку, — сказала місіс Каммінґз, коли він виходив з класу в кінці дня. — Як справи?

Фостер зупинився біля її столу, сором’язливий і сповнений мовчазної гордості.

— Добре, — відповів він.

— Твій батько почав платити за НАТС?

— Так.

— І ти отримав перепустку до шкільного укриття?

Майк, щасливий, показав їй маленьку блакитну печатку, закріплену на його зап’ястку.