Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 19)

— Батько заплатив місту одразу за все. Сказав, що раз уже вклав стільки грошей, то заплатить за повний комплект.

— Тепер у вас є все, що й у інших людей. — Літня жінка усміхнулася до нього. — Я рада за тебе. Тепер ви проги, хоч такого слова і немає. Тепер ви... Як усі.

Наступного дня новинні автомати волали про останні події — стало відомо про нові совєцькі бурові снаряди.

Боб Фостер стояв посеред вітальні з новинною плівкою в руках, його худе обличчя було червоне від люті й розпачу.

— Прокляття, це змова! — кричав він. — Ми щойно купили нове сховище, а тепер подивися. Ти тільки подивись! — він кинув плівку дружині. — Бачиш? А я казав тобі!

— Я вже бачила, — відрізала Рут. — Гадаєш, що весь світ тільки й чекав, доки ти визначишся? Та озброєння завжди удосконалювалося, Бобе. Минулого тижня це була та пробивна луска. Цього тижня — бурові снаряди. Ти ж не думаєш, що поступ прогресу зупиниться, бо ти нарешті здався і купив укриття?

Чоловік з жінкою перезирнулися.

— Що, в біса, нам робити? — запитав тихо Боб.

Рут пішла назад на кухню.

— Я чула, що незабаром випустять адаптери.

— Адаптери?! Які ще адаптери?!

— Щоб людям не треба було купувати нові укриття. Про це казали в рекламі по відеоекрану. На ринок збираються викинути якісь металеві ґрати, щойно їх схвалить уряд. Ґрати встановлюються над поверхнею як захисний екран, що перехоплює бурові кулі. Заряди вибухають на поверхні, не встигаючи заритися й дістатися до укриття.

— Скільки це коштуватиме?

— Ще не казали.

Майк сидів, згорбившись на дивані, і дослухався до розмови. Він почув ці новини ще у школі. Вони саме складали іспит на розпізнавання диких ягід, намагаючись відрізнити їстівні зразки у футлярах від токсичних, коли дзвінок оголосив загальні збори. Директор розповів їм новини про бурові снаряди і прочитав лекцію — цього разу про невідкладну допомогу у разі зараження новим штамом тифу, який нещодавно з’явився.

Його батьки досі сварилися.

— Нам треба їх купити, — сказала спокійно Рут. — Інакше буде байдуже, маємо ми укриття чи ні. Бурові снаряди були спеціально розроблені, щоб проникати крізь поверхню і реагувати на тепло. Щойно росіяни запустять їх у масове виробництво...

— Я куплю, — сказав Боб. — Я куплю ці броньовані ґрати і що там у них ще є. Я купуватиму все, що вони викидатимуть на ринок. Я ніколи не перестану купувати.

— Усе ж не так погано...

— Ти знаєш, у цієї гри є одна реальна перевага порівняно з торгівлею машинами чи телевізорами. Такі штуки ти просто мусиш купувати. Це не розкіш, не щось велике і блискуче, аби вразити сусідів, щось, без чого можна обійтися. Якщо ми не купуємо — ми вмираємо. Недарма кажуть: аби щось продати, треба вселити в людину невпевненість і незахищеність, сказавши, що вона погано пахне чи дивно виглядає. Але порівняно з цим дезодорант чи олія для волосся — дрібнички. Від цього не втечеш. Якщо ти не купиш того, що вони пропонують, тебе вб’ють. Ідеальна комерційна пропозиція. «Купуй або помри» — новий слоган. Купи блискуче нове укриття від «Дженерал електронікз» і встанови його на задньому дворі — або тебе вб’ють.

— Припини так говорити! — відрізала Рут.

Боб знесилено опустився на стілець.

— Гаразд, здаюся. Я на все згоден.

— То ти його купиш? Гадаю, вони з’являться на ринку ще до Різдва.

— О так, — сказав Боб. — Звичайно, вони випустять їх до Різдва. — На його обличчі з’явився дивний вираз. — Я куплю одну таку штуку на Різдво, всі куплять.

Захисні ґрати-адаптери від ДЕ стали сенсацією.

Майк повільно йшов людною грудневою вулицею крізь сутінки пізнього полудня. Адаптери виблискували у вітрині кожної крамниці. Усіх форм і розмірів, для будь-якого укриття, дорогі й дешеві. Натовп покупців був радісний і збуджений — типовий різдвяний натовп, що доброзичливо штовхався. Усі були вдягнені у теплі пальта і навантажені пакунками. У повітрі кружляли сніжинки. Машини обережно повзли вулицями, долаючи затори. Зусібіч виблискували ліхтарі, неонові вивіски і величезні яскраві вітрини крамниць.

Майкова оселя натомість була темною і тихою, батьки ще не повернулися. Обоє досі працювали у крамниці. Справи йшли кепсько, тож мати замінила одного з продавців. Майк підніс руку до кодового замка, і вхідні двері відчинилися перед ним. Автоматичний котел утримував будинок теплим і комфортним. Хлопчик поклав на стіл підручники і зняв пальто.

Він не став затримуватися в будинку, а пішов до задніх дверей і ступив на ґанок. Його серце калатало у передчутті.

Майк змусив себе зупинитися і повернутися в будинок.

Краще було не поспішати. Він випрацьовував кожну деталь ритуалу, від першої ж миті, коли побачив низький навіс піддашку укриття проти вечірнього неба, і тепер відтворював ритуал майстерно, не роблячи жодного зайвого руху. Майк повторював і шліфував процедуру, аж доки вона не стала досконалою. Спочатку — приголомшливе відчуття присутності, коли горловина укриття сходилася довкола нього. Тоді — запаморочливий вихор повітря в падінні ліфтом аж до самого низу.

І розкіш самого укриття.

Повернувшись додому, він щополудня одразу опускався туди, під поверхню, захований і захищений у сталевій тиші — з першого ж дня. Тепер комори були повні, забиті нескінченними банками їжі, подушками, книжками, відео- та аудіозаписами, плакатами на стінах, яскравими тканинами і фарбами, навіть вазони з квітами. Укриття було його притулком, де він скручувався клубком, оточений усім, що йому було потрібно.

Намагаючись змусити себе затриматися в будинку якнайдовше, він поквапився назад і почав порпатися в аудіозаписах. Він сидітиме у сховищі аж до вечері, слухаючи «Вітер у вербах[6]». Батьки знали, де його шукати, він завжди був там. Дві години безперервного щастя, один в укритті. А після вечері Майк поспішав туди знову й залишився аж до сну. Іноді пізно вночі, коли батьки міцно спали, він тихо вставав, прокрадався до входу в укриття й опускався у його тихі глибини, щоб сховатися до ранку.

Він знайшов плівку і швидко пройшов через будинок на задній двір. Небо було похмурим і сірим, вкритим плямами огидних чорних хмар, удалині сяяли вогні міста. Двір здавався холодним і ворожим. Майк обережно спустився сходами й закляк.

Попереду зяяла величезна яма. Розкрита паща, порожня й беззуба, дивилася у нічне небо. Там нічого не було, укриття зникло.

Майк стояв так цілу вічність, стискаючи в одній руці плівку, а другою тримаючись за поручні ґанку. Спадала ніч, мертва діра розчинялася в темряві. Увесь світ поступово занурювався в тишу й бездонність сутінок, з’явилися тьмяні зірки, у вікнах сусідніх будинків загоралося холодне слабке світло. Хлопець нічого цього не бачив. Він стояв нерухомо, застигнувши каменем, вдивляючись у величезне провалля на місці, де раніше було укриття.

Раптом до нього підійшов батько і став поруч.

— Як давно ти тут? — запитав він сина. — Як довго ти тут стоїш, Майку? Відповідай негайно!

З неймовірним зусиллям Майк спромігся поворухнутися.

— Ти сьогодні рано, — пробурмотів він.

— Я навмисно пішов з крамниці раніше. Хотів бути тут, коли ти... Повернешся додому.

— Його немає.

— Так, — голос його батька був холодним і байдужим. — Укриття немає. Вибач, Майку, але я зателефонував до крамниці і сказав їм забрати його назад.

— Чому?

— Я не можу за нього платити. Цього Різдва всі купують лише кляті ґрати. Я не можу з ними конкурувати... — він затнувся, а тоді гірко продовжив: — Вони вчинили шляхетно, віддали половину грошей. — У його голосі бриніла ядуча іронія. — Я знав, що краще повернути все до Різдва, тоді вони зможуть його перепродати комусь іще.

Майк мовчав.

— Спробуй зрозуміти, — різко продовжив батько. — Я мушу всі ресурси, які вдається нашкребти, вкладати у крамницю. Мені потрібно, щоб вона працювала. Треба було віддати або укриття; або крамницю. І якби я віддав крамницю...

— То в нас би нічого не лишилося.

Боб узяв хлопчика за руку.

— І тоді нам би все одно довелося віддати укриття. — Його худі сильні пальці судомно стиснули хлопчикову долоню. — Ти вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Ми купимо інше згодом, можливо, не найбільше і не найдорожче, але неодмінно купимо. Це була помилка, Майку. Я не міг собі його дозволити, не з цими бісовими адаптерами. Я продовжуватиму платити за НАТС і твою шкільну перепустку, як і раніше. Зараз ідеться не про мої принципи, — сказав він у відчаї. — Я не міг інакше. Ти розумієш, Майку? Я був вимушений це зробити.

Майк вирвався від нього.

— Куди ти? Повернися! — гукнув батько й кинувся наздоганяти сина, але у присмерку заточився і впав, ударившись головою об ріг будинку. Перед очима Боба закружляли зірки, він з болем підвівся, шукаючи опертя.

Коли зір повернувся до нього, двір був уже порожній, його син зник.

— Майку! — закричав Боб. — Де ти?

Відповіді не було. Завивала завірюха, повітря було різким і холодним, залишилися лише вітер і темрява.

Біл О’Ніл втомлено поглянув на годинник, що висів на стіні. Було пів на десяту вечора, тож він нарешті міг зачинити двері, замкнути величезну яскраво освітлену крамницю і піти додому, проштовхуючись крізь натовп перехожих, якими досі були вщерть забиті вулиці.

— Дякувати Богові, — видихнув він, притримуючи двері за останнім покупцем, — старенькою, навантаженою пакунками й подарунками. Він вставив на місце кодовий засув і опустив жалюзі. — Скільки людей сьогодні! Ще ніколи стільки не було.