Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 21)

Нутрощі маленького швейцарського годинника виявилися оплавленою неоформленою масою блискучої сталі. Не було ні коліщаток, ні діамантів, ні пружин. Лише блискучий сплав.

— А з чого він його робив? — запитав чоловік позаду. — З оригіналу?

— З копії, але з хорошої копії. Він сам зробив її тридцять п’ять років тому для моєї матері. Як, гадаєте, я почувалася, коли це побачила? Ним неможливо користуватися. — Шарлотта забрала поплавлений годинник і запхала назад до кишені светра. — Я була така розлючена... — вона замовкла і випросталася. — О, ми вже близько. Бачите червону неонову вивіску? Це початок поселення.

Великий щит із написом «Стендарт стейшнз інкорпорейтед» світився блакитним, червоним і білим — бездоганна, охайна конструкція край дороги. Але чи справді вона була бездоганною? Порівнявшись із заправкою, Ферґессон пригальмував.

Вони втрьох пильно її роздивлялися, намагаючись підготуватися до того, що чекало на них попереду.

— Ви це бачите? — сказала Шарлотта тонким кволим голосом.

Заправка розвалювалася. Маленька біла споруда була старою — старою, поіржавілою і зношеною. Похилена коробка, що просіла й погнулася, як стародавній експонат. Яскрава червона неонова вивіска уривчасто потріскувала. Помпи були поіржавілими і кривими. Заправка починала знову перетворюватися на попіл, на чорні невагомі часточки, на порох, з якого постала.

Дивлячись на руїну заправки, Ферґессон відчув подих смерті. Його поселення не занепадало, принаймні поки що. Коли зношувалися оригінали, Піттсбурзький білтонґ їх замінював.

Нові копії робилися з оригіналів, які залишися після Війни.

Але тут копії, яких потребувало поселення, не замінювалися.

Винних було годі шукати. Білтонґи, як і будь-який інший вид, не були всесильними. Вони робили все, що могли, і їм доводилося працювати в чужому для них середовищі.

Прибульці походили, ймовірно, із системи Центавра. Вони з’явилися в останні дні Війни, коли їхню увагу привернули спалахи водневих бомб, і знайшли купку вцілілих людей, що розгублено снували серед чорного радіоактивного попелу, намагаючись врятувати бодай щось зі своєї зруйнованої цивілізації.

Проаналізувавши ситуацію, білтонґи розділилися й почали процес відтворення предметів, які люди їм приносили. Це був їхній природний спосіб виживання: на рідній планеті вони створювали собі захисні мембрани, щоб підтримувати придатне для життя середовище у загалом ворожому світі.

Біля однієї з бензоколонок якийсь чоловік намагався наповнити бак свого «форда» 66-го року. Безпорадно лаючись, він смикнув прогнилий шланг. Темно-бурштинова рідина полилася на землю, на просочений мастилом гравій. Сама колонка теж протікала в дюжині місць. Раптом сусідня колонка захиталася й впала на землю.

Шарлотта опустила вікно.

— Заправка «Шел» у кращому стані, Бене! — гукнула вона. — На тому боці поселення.

Спітнілий кремезний чоловік з червоним обличчям прошкандибав до них.

— Чорт, я цю кляту штуку вже не зрушу з місця, — поскаржився він. — Підкиньте мене туди, щоб я набрав собі відро бензину.

Приголомшений Ферґессон відчинив двері.

— Тут усе так?

— Навіть гірше, — Бен Антермеєр з вдячністю сів на заднє сидіння біля іншого пасажира, і «б’юїк» помчав далі. — Гляньте туди.

Продуктова крамниця завалилася купою бетону і покручених сталевих опор, вікна розлетілися на скалки. Товар був розкиданий довкола, люди рилися в уламках, визбируючи його, їхні обличчя були похмурими і злими.

Та й сама вулиця була в жахливому стані: тріщини, глибокі ями, пощерблені бордюри. З дірявої труби водогону натекла мулиста калюжа. Крамниці й машини обабіч були брудними й занехаяними, усе виглядало дуже старим. Двері майстерні з ремонту взуття забили дошками, розбиті вікна завісили ганчір’ям, вивіска була пошарпана й полущена. У брудній кав’ярні поруч сиділо лише кілька кепського вигляду відвідувачів у ділових костюмах. Чоловіки намагалися читати газети й пили багноподібну каву з потрісканих чашок, щоразу накапуючи коричневою рідиною на поїдений червами прилавок.

— Так довго не може тривати, — сказав, витираючи чоло, Антермеєр, — не з таким стрімким занепадом. Люди навіть у кіно бояться ходити. Втім, там уже давно плівка обривається посеред фільму, а зображення часто перевернуте догори ногами. — Він з цікавістю глянув на чоловіка з тонким підборіддям, що мовчки сидів поруч. — Я Антермеєр, — відрекомендувався він.

— Джон Доуз[10], — відповів одягнений у сіре чоловік. Вони потиснули один одному руки.

Більше про себе він нічого не розповів. Відколи Ферґессон і Шарлотта підібрали його на дорозі, він сказав не більш як пів сотню слів.

Антермеєр дістав з кишені пальта скручену газету й кинув її на переднє сидіння поруч із Ферґессоном.

— Ось що я знайшов цього ранку на ґанку.

У газеті була суцільна тарабарщина. Нечитабельний, розмитий і покручений шрифт, водяниста фарба, що досі не висохла і стікала патьоками, тьмяна й неоднорідна. Ферґессон побіжно глянув на текст, але навіть не спробував читати. Плутані безглузді словосполучення, позбавлені сенсу великі заголовки.

— У Аллена є для нас кілька оригіналів, — сказала Шарлотта. — У цій коробці.

— Вони не допоможуть, — сумно відповів Антермеєр. — Він весь ранок навіть не ворушиться. Я стояв у черзі з тостером, який хотів надрукувати, проте жодних шансів. Коли машина почала барахлити, я вже їхав додому. Заглянув під капот, але хіба хтось зараз щось тямить у двигунах? Це не наша справа. Я подивився, що там до чого, і заледве дотягнув до заправки «Стендард»... Бісова залізяка настільки вутла, що я можу проштрикнути її пальцем.

Ферґессон запаркував «б’юїк» навпроти великої білої багатоповерхівки, де жила Шарлотта. Він не одразу впізнав будинок: відтоді, коли він востаннє бачив його місяць тому, сталося чимало змін. З’явилися дерев’яні риштовання, незграбні й дилетантські. Кілька робітників розгублено оглядали фундамент.

Весь будинок потроху завалювався на один бік, по стінах подекуди тяглися велетенські тріщини, всюди валялися уламки тинькування. Засмічений тротуар перед будинком відгородили мотузкою.

— Ми самі з цим не впораємося, — сердито поскаржився Антермеєр. — Усе, що ми можемо, це сидіти і спостерігати, як усе розвалюється. Якщо він найближчим часом не оживе...

— Усе, що він нам раніше надрукував, починає зношуватися, — підхопила Шарлотта, відчиняючи двері й виходячи на тротуар. — А все, що друкує зараз, — це оплавлена маса. Що ж нам робити? — вона здригнулася від вогкої полудневої прохолоди. — Ми, мабуть, вивітримося, як поселення Чикаго.

Від цих слів усі четверо завмерли. Чикаго, поселення, якого не стало! Їхній білтонґ постарів і помер. Виснажившись, він перетворився на тиху нерухому купу, інертну масу матерії. Будинки й вулиці довкола нього, усі речі, які він надрукував, поступово зносилися й знову стали чорним попелом.

— Він не дав потомства, — перелякано прошепотіла Шарлотта. — Він занадто виснажив себе друком, а тоді просто помер.

— Але інші це помітили, — зрештою хрипко сказав Ферґессон. — Вони, щойно змогли, послали заміну.

— Але було вже запізно! — обурився Антермеєр. — Поселення вже зникло. Тепер там лише кілька вцілілих мешканців, що блукають околицями. Без речей, у холоді й голоді. І на них полюють собаки, кляті пси, що позбігалися звідусіль на поживу!

Збившись докупи, вони стояли на пощербленому тротуарі, перелякані й стривожені. Страх був навіть на худому обличчі Джона Доуза. Ферґессон з тугою згадав своє поселення за дюжину миль на схід. Воно жило й процвітало, Піттсбурзький білтонґ був у розквіті сил, досі молодий і сповнений творчої сили своєї раси. Там усе виглядало зовсім по-інакшому!

Будівлі у Піттсбурзькому поселенні були міцними й бездоганними, тротуари — чистими, рівними і міцними. У вітринах крамниць стояли телевізори, міксери, тостери, машини, роялі, одяг, віскі, заморожені персики — досконалі копії з оригіналів, автентичні, точні репродукції, які неможливо було відрізнити від справжніх предметів, що зберігалися в опечатаних вакуумних сховищах під землею.

— Якщо це поселення зникне, — ніяково сказав Ферґессон, — може, когось із вас можна буде забрати до нашого.

— Ваш білтонґ спроможний друкувати більше, ніж на сотню людей? — тихо запитав Доуз.

— Зараз так, — відповів Ферґессон і гордо показав на свій «б’юїк». — Ви їхали зі мною і бачили, наскільки якісна ця машина. Майже як оригінал, з якого його надрукували. Вам доведеться поставити їх поруч, щоб помітити різницю, можливо, мені навіть дістався оригінал, — повторив він, усміхаючись, старий жарт.

— Ми не мусимо вирішувати це зараз, — різко відказала Шарлотта. — Принаймні щось у нас ще лишається. — Вона підхопила із сидіння «б’юїка» сталеву коробку і рушила сходами до будинку. — Пішли з нами, Бене. І ви теж, — вона кивнула Доузу. — Сьорбнете трохи віскі, воно не таке вже й погане. На смак трохи як антифриз і неможливо прочитати етикетку, але загалом не настільки вже й поплавлене.

Щойно вона ступила на сходи, як її зупинив будівельник.

— Туди не можна, міс.

Дівчина розлючено відступила, її обличчя побіліло від гніву.

— Там моя квартира й усі мої речі! Я тут живу!

— Цей будинок аварійний, — повторив чоловік. Насправді він був не будівельником, а звичайним мешканцем поселення, що зголосився охороняти будинки, які розвалювалися. — Подивіться на ці тріщини, міс.