Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 22)

— Вони там уже тижнями. — Шарлотта нетерпляче махнула Ферґессону, що стояв позаду. — Ходімо. — Вона обережно ступила на поріг і дісталася до відчинених парадних дверей з хрому і сталі.

Раптом двері зірвалися із завіс і розбилися, розлетівшись навсібіч хмарою смертоносних скалок. Шарлотта скрикнула й відсахнулася. Бетон під її підборами затріщав, і весь ґанок з гуркотом осів купою білого пилу, безформною масою невагомих порошинок.

Ферґессон з будівельником підхопили дівчину, що безпорадно борсалася. Антермеєр відчайдушно намагався знайти сталеву коробку у вихорі цементного пилу, що здійнявся хмарою. Зрештою його пальці її намацали, і він виволочив оригінали на тротуар.

Ферґессон з будівельником пробиралися через руїни ґанку, підтримуючи Шарлотту попід руки. Вона намагалася щось сказати, але не могла. Її обличчя судомно сіпалося.

— Мої речі! — спромоглася прошепотіти дівчина.

Ферґессон обережно її обтрусив.

— Ти не поранилася? З тобою все добре?

— Я ціла, — Шарлотта витерла цівку крові та білий порох з обличчя. На щоці виднівся поріз, біляве волосся скуйовдилося й збилося в грудку. Рожевий вовняний светр був порваний і брудний, та й весь інший одяг перетворився на лахміття. — Де коробка, ви її знайшли?

— З нею все гаразд, — сказав незворушно Доуз, який навіть на дюйм не відійшов від машини.

Шарлотта стояла, міцно притиснувшись до Ферґессона, її трусило від страху й розпачу.

— Подивись, — прошепотіла вона. — Подивися на це. — Вона простягла свої вкриті білим попелом руки. — Він уже починає чорніти.

Товстий білий шар на її руках і передпліччях справді почав темніти. Просто на очах він став сірим, а тоді чорним, як вугільний пил. Пошматований одяг дівчини тьмянів і зсихався. Він тріскався, як зморщена шкаралупа, осипаючись клаптиками на тротуар.

— Знайдіть у машині ковдру з мого поселення, — наказав Ферґессон.

Удвох з Антермеєром вони закутали тремтячу дівчину у теплу бавовняну ковдру. Шарлотта зіщулилася на сидінні, її очі були широко розплющеними від жаху, краплі яскраво-червоної крові стікали щокою на блакитні й жовті смужки ковдри. Ферґессон розкурив сигарету і вставив її між тремтячих губ дівчини.

— Спасибі, — вдячно проскиглила вона й нервово закурила. — Аллене, що, в біса, нам тепер робити?

Ферґессон обережно обтрусив почорнілий порох з білявого волосся дівчини.

— Ми поїдемо туди й покажемо йому оригінали, які я привіз. Може, він щось зможе зробити, їх завжди надихають нові речі, з яких можна друкувати. Сподіваюся, це пробудить його до життя.

— Він не просто заснув, — сказала Шарлотта вбитим голосом. — Він мертвий, Аллене. Я знаю!

— Ще ні, — слабко запротестував Антермеєр. Втім, усі розуміли, що ситуація безвихідна.

— Він дав потомство? — запитав Доуз.

Навіть з виразу обличчя Шарлотти відповідь була очевидною.

— Він намагався. Кілька навіть вилупилися, але жоден не вижив. Я бачила ці яйця, але...

Вона замовкла. Про це знали всі: білтонґи ставали безплідними, намагаючись підтримувати існування людської раси. Мертві яйця, мертвонароджене потомство.

Ферґессон прослизнув за кермо й різко грюкнув дверима. Зачинилися вони погано. Можливо, погнувся метал, може, двері були браковані, але це лише додало йому тривоги. Навіть його копія була недосконалою: малесенька, мікроскопічна помилка закралася в друк, і блискучий розкішний «б’юїк» трохи оплавився. Білтонґ у його поселенні теж старів.

Рано чи пізно те, що сталося з Чиказьким поселенням, трапиться з ними всіма...

Довкола парку тягнулися рівні ряди автомобілів, мовчазних і нерухомих. У парку було повно людей, тут зібралася більшість мешканців поселення. Усі щось принесли, усім щось конче потрібно було надрукувати. Ферґессон вимкнув двигун і сховав ключі в кишеню.

— Ти витримаєш? — запитав він Шарлотту. — Тобі, мабуть, краще лишитися тут.

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла Шарлотта і спробувала усміхнутися.

Вона натягла футболку і широкі штани, які Ферґессон підібрав для неї в руїнах занепалої крамниці одягу. Він не вбачав у цьому проблеми: в розкиданому товарі, що валявся на узбіччі, апатично порпалися чимало чоловіків і жінок. Одяг витримає, може, кілька днів.

Знайти вбрання для Шарлотти було не так просто, але Ферґессону пощастило натрапити на стос футболок і штанів з міцної тканини на складі позаду. Речі були ще далекі від жахливої чорної пульверизації. Новенькі копії? Чи, може, — це було малоймовірно, але можливо, — оригінали, які власники крамниці використовували для друку? У взуттєвій крамниці, яка ще працювала, він знайшов для неї туфлі на низьких підборах. Пояс довелося віддати свій, бо той, що був у крамниці одягу, розсипався просто в нього в руках, коли він намагався її підперезати.

Вони вчотирьох підходили до центру парку, Антермеєр обома руками тримав металеву коробку. Люди довкола були мовчазними і похмурими. У всіх в руках були якісь речі, оригінали, ретельно пронесені через віки, і хороші копії з лише невеличкими вадами. На їхніх обличчях напруженою маскою застигли водночас відчайдушна надія і страх.

— Ось вони, — сказав Доуз, що тягнувся позаду. — Мертві яйця.

Під деревами скраю парку лежала купа сіро-коричневих кульок розміром з баскетбольний м’яч. Вони були тверді й закальційовані. Кілька були розбиті, всюди валялися шматки шкаралупи.

Антермеєр копнув одне з яєць, і воно розпалося, крихке і порожнє.

— Висмоктала якась тварина, — заявив він. — Це кінець, Ферґессоне. Думаю, собаки прокрадаються сюди вночі й пожирають яйця. Білтонґ уже заслабкий, щоб їх захистити.

У чоловіках і жінках, що мовчки чекали, закипала придушена злість. Вони стояли з очима, червоними від гніву, стискаючи в руках свої речі. Нетерпляча розгнівана щільна маса людей, що взяли в кільце центр парку. Вони чекали вже довго, і вони втомилися чекати.

— Що це, в біса, таке? — Антермеєр присів біля недооформленого предмета, який валявся під деревом. Він провів пальцями по невиразній металевій формі. Це була сплавлена однорідна речовина, подібна на віск. Не можна було вирізнити жодної деталі. — Не можу зрозуміти, що це.

— Це електрична газонокосарка, — сказав похмуро чоловік поруч.

— Як давно він це надрукував? — запитав Ферґессон.

— Чотири дні тому, — чоловік вороже копнув ногою зліпок. — Ви навіть не можете сказати, чим це мало бути. Це могло бути чим завгодно. Моя стара зносилася, тож я викотив зі сховища оригінал, що належав селищу, простояв у черзі цілий день, і подивіться, що я отримав. — Він зневажливо сплюнув. — Казна-що. Залишу тут, немає сенсу забирати додому цей кавалок.

— Що нам робити? — пронизливо й різко вигукнула його дружина. — Ми не можемо користуватися старою. Вона вже кришиться, як і все тут. Якщо нові зліпки теж будуть поганими...

— Стули рота, — урвав її чоловік. Його обличчя було спотвореним від гніву і напруженим, у довгих пальцях він стискав люльку. — Ми ще трохи почекаємо. Може, він...

Люди довкола почали з надією перешіптуватися. Шарлотта здригнулася і рушила вперед.

— Я не звинувачую його, — сказала вона до Ферґессона і втомлено похитала головою. — Але хіба з того вийде щось путнє? Якщо він не друкуватиме для нас якісних копій...

— Він не зможе, — сказав Джон Доуз. — Тільки погляньте на нього! — чоловік зупинився і притримав інших. — Подивіться на нього і скажіть, як він може працювати краще.

Білтонґ помирав, розпластавшись на землі у центрі парку. Величезний старий шматок давньої напівпрозорої жовтої протоплазми, густої і пружної. Псевдоподії прибульця всохли, зів’янули чорними зміями, що нерухомо лежали на брунатній траві. На його тілі утворилася дивна западина. Від слабкого сонця вгорі, що випікало вологу з його судин, білтонґ поступово осідав.

— Оце так! — прошепотіла Шарлотта. — Він виглядає просто жахливо!

Тіло білтонґа злегка пульсувало. По хворобливих, знесилених і судомних рухах було зрозуміло, що він уже ледь тримався за життя. Його обліпили хмари чорних мух із синім металевим полиском. Від білтонґа відгонило густим смородом, сірководневим запахом гниття органічної матерії. Внизу натекла калюжа огиднгої рідини.

Крізь жовту протоплазму істоти було видно, як її центральний нервовий вузол пульсує в агонії швидкими судомними рухами, що розходилися хвилями по його млявій плоті. Окремі волокна майже видимо виродилися у закальційовані гранули.

Старість, гниття і страждання.

На бетонній платформі перед помираючим білтонґом купою лежали оригінали, які треба було надрукувати. Поруч валялося кілька копій і безформні кулі з чорного попелу, змішані з рідиною тіла білтонґа, соком, з якого він працьовито майстрував предмети. Він зупинив роботу і з болем втягнув свої вцілілі псевдоподії. Він перепочивав, намагаючись не померти.

— Бідолашний! — почув Ферґессон власний голос. — Він більше не може.

— Він сидить так уже цілих шість годин, — різко сказала жінка просто над вухом Ферґессона. — Просто сидить там!

Чого він чекає? Що ми станемо навколішки і благатимемо його?

Доуз розлючено обернувся до неї.

— Хіба ви не бачите, що він помирає? Заради Бога, дайте йому спокій!

Натовпом прокотився зловісний гомін. Люди, що зібралися в парку, сердито розвернулися до Доуза, але він холодно їх ігнорував. Поруч із ним нажаханою очеретиною заклякла Шарлотта. В її очах був страх.