Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 23)
— Обережніше, — тихо попередив Доуза Антермеєр. — Багатьом із них дуже потрібні нові речі, хтось чекає на їжу.
Час спливав. Ферґессон вихопив у Антермеєра сталеву коробку й розкрив її. Він нахилився, дістав звідти оригінали й виклав їх перед собою на траву.
Побачивши це, натовп довкола зашепотів з трепетом і зачудуванням. Ферґессон відчув похмуре задоволення. Це були оригінали, які в цьому селищі були лише в недосконалих копіях, тож їх друкували з дефектних зразків. Один за одним він позбирав усі дорогоцінні оригінали й переніс до бетонної платформи перед білтонґом. Люди розлючено заступали йому шлях, але потім, побачивши оригінали, як він ніс, розступалися.
Ферґессон поклав на платформу срібну запальничку «Ронсон», бінокулярний мікроскоп «Бауш енд Ломб», досі чорний і з оригінальною обшивкою із шагреневої шкіри, високоточний картридж до фонографа Пікерінґа і, насамкінець, блискучу кришталеву чашу «Стюбен».
— Чудові оригінали, — сказав із заздрістю чоловік поруч. — Де ти їх дістав?
Ферґессон не відповів, він дивився на помираючого білтонґа. Той не рухався, але було видно, що він помітив нові оригінали, які додалися до інших. Усередині жовтої маси тверді волокна потягнулися й сплелися разом. Вхідний отвір задрижав, а тоді розкрився. Судомна хвиля прокотилася по всій протоплазмі. Тоді з отвору потекли бульбашки рідини. Псевдоподії смикнулися, потяглися по вкритій слизом траві до платформи, завмерли і нарешті торкнулися кришталевої чаші.
Білтонґ загріб купу чорного попелу і змочив його рідиною з вхідного отвору, проте в результаті вийшла лише непрозора куля, гротескна пародія на чашу. Білтонґ затрусився і відступив, щоб відновити сили, а тоді спробував зліпити ще одну. Раптом усе його тіло судомно затіпалося, і псевдоподії виснажено впали. Він ще раз смикнувся, жалюгідно завмер, а тоді втягнув кінцівки.
— Усе марно, — сказав хрипко Антермеєр. — Нічого він не може, запізно.
Задубілими неслухняними пальцями Ферґессон позбирав оригінали й нервово поклав їх назад у сталеву коробку.
— Мабуть, я помилився, — пробурмотів він, зводячись на ноги. — Я сподівався, що це може допомогти, але не знав, наскільки далеко все зайшло.
Шарлотта, шокована й оніміла, сліпо побрела геть від платформи. Антермеєр потягнувся за нею крізь натовп розлючених чоловіків і жінок, що скупчилися довкола.
— Зачекайте, — сказав Доуз. — Я теж хочу йому дещо запропонувати.
Ферґессон стомлено чекав, доки Доуз порпався у своїй грубій сірій сорочці. Зрештою він дістав загорнутий у стару газету кухоль. Звичайний дерев’яний кухоль для пиття, неоковирний і кривобокий. На обличчі чоловіка з’явилася дивна крива посмішка, коли він присів і поклав його перед Білтонґом.
Шарлотта дещо збентежено спостерігала за ним.
— І яка з того користь? — вона байдуже копнула грубий дерев’яний предмет носком туфлі. — Навіть якщо білтонґ зробить з нього зліпок, цей кухоль настільки грубий, що його можна було скопіювати й самому.
Ферґессон задумався, Доуз зловив його погляд. Якусь мить чоловіки дивилися один на одного. Доуз ледь помітно усміхнувся, і Ферґессон закляк від несподіваного усвідомлення.
— Так і є, — сказав Доуз. — Я зробив її сам.
Ферґессон тремтячими руками вхопив кухоль і почав крутити його в руках.
—
— Ми зрубали кілька дерев, — Доуз витягнув з-за пояса металевий предмет, що тьмяно поблискував у слабкому надвечірньому світлі. — Ось. Але будьте обережні, не поріжтеся.
Ніж був таким самим грубим, як і кухоль: карбованим, погнутим і скріпленим дротом.
— Ви самі зробили цей ніж? — запитав вражений Ферґессон. — Я не можу в це повірити. Але з чого ви почали? У вас мали бути якісь інструменти, щоб це зробити. Це парадокс! — закричав він істерично. — Це неможливо!
Пригнічена Шарлотта відвернулася.
— Це просто іграшка, — сказала вона тужливо жалісним голосом. — Цим нічого не поріжеш. От на моїй кухні був цілий набір неіржавіючих ножів для м’яса — найкраща шведська сталь. Але тепер це просто купа чорного попелу.
У голові Ферґессона роївся мільйон запитань.
— Цей кухоль, цей ніж — ви, мабуть, живете не самі. Тканину для вашого одягу ви теж самі ткали?
— Ходімо, — кинув Доуз і швидко рушив геть, ховаючи на ходу ніж і кухоль. — Нам краще забиратися звідси. Думаю, кінець близько.
Люди починали розходитися. Зневірені, вони понуро посунули з парку ритися по занепалих крамницях у пошуках їжі.
Кілька машин ожили й невпевнено покотилися геть.
Антермеєр нервово облизав свої товсті губи. Його одутле обличчя від страху вкрилося липким потом.
— Вони дичавіють, — сказав він до Ферґессона. — Все поселення розпадається. За кілька годин нічого не лишиться — ні їжі, ні прихистку. — Він кинув погляд на машину і наїжачився.
Він був не єдиним, хто на неї дивився.
Довкола масивного запиленого «б’юїка» потроху збирався натовп чоловіків, їхні обличчя були похмурими. Як вороже налаштовані жадібні діти, вони уважно її роздивлялися, оглядаючи крила і капот, торкаючись фар і пружних шин. Чоловіки тримали в руках примітивну зброю: труби, каміння і вирвану з розвалених будинків гнуту арматуру.
— Вони знають, що машина нетутешня, — сказав Доуз, — і знають, що вона повернеться назад.
— Я можу забрати тебе до Піттсбурзького поселення, — сказав Ферґессон до Шарлотти, йдучи в бік машини. — Зареєструю тебе як свою дружину. Потім ти сама вирішиш, чи справді хочеш оформлювати шлюб.
— А як щодо Вена? — тихо запитала Шарлотта.
— Я не можу одружитися ще й на ньому, — Ферґессон прискорив крок. — Я не можу забрати його туди, але я й тут його не залишу. У них є своя квотна система. Може згодом, коли вони усвідомлять надзвичайність...
— Геть з дороги, — кинув Антермеєр чоловікам біля автівки. Він войовничо наступав на них, і вони невпевнено перед ним розступилися. Антермеєр став біля дверей, його кремезне тіло напружилося.
— Проведи її сюди — але будь насторожі! — сказав він до Ферґессона.
Ферґессон і Доуз, з Шарлоттою поміж ними, проштовхалися крізь натовп чоловіків до Антермеєра. Ферґессон віддав товстунові свої ключі, і Антермеєр рвонув двері автівки. Він упхнув Шарлотту в салон, а тоді знаком показав Ферґессону обійти з другого боку.
Раптом натовп ожив.
Антермеєр своїм величезним кулаком відкинув чоловіка, що біг першим, на тих, що були позаду. Він із зусиллям проліз повз Шарлотту й всівся за кермо автівки. Заревів двигун, Антермеєр перемкнувся на першу передачу, щосили витиснув акселератор, і машина рвонула з місця. Оскаженілі чоловіки хапалися за неї, намагаючись вчепитися за відчинені двері й дотягтися до пасажирів всередині.
Антермеєр грюкнув дверима і замкнув їх. Доки автомобіль розганявся, Ферґессон востаннє побачив спітніле, перекошене від страху обличчя товстуна.
Чоловіки не відпускали слизьких боків автівки, але щойно вона розігналася, один за одним повідпадали. Залишився лише один рудий здоровань, що вперто тримався за капот. Крізь розбите лобове скло він спробував дотягтися до обличчя водія, проте Антермеєр повів авто різкою дугою, рудий мить повисів, а потім не втримався і мовчки гепнувся обличчям на тротуар.
Машину трохи вело, кидало з боку на бік, але зрештою вона зникла з виду за рядом похилених будинків. Пронизливий вереск шин затих, Антермеєр і Шарлотта були на шляху до безпеки у Піттсбурзькому поселенні.
Ферґессон дивився їм услід, аж доки Доуз не поклав свою тонку руку йому на плече.
— Що ж, — протягнув Ферґессон, — от і немає більше машини. Принаймні Шарлотті вдалося втекти.
— Ходімо, — сказав Доуз просто йому у вухо. — Сподіваюся, у вас гарні черевики, перед нами довгий шлях.
Ферґессон кліпнув.
— Довгий шлях? Але куди ми підемо?
— Найближчий з наших таборів за тридцять миль звідси. Думаю, дійдемо. Я вже це робив, тож зможу зробити це ще раз. — Він попрямував геть, і за мить Ферґессон рушив слідом.
Позаду знову збирався натовп, обступаючи нерухоме тіло помираючого білтонґа. Люди були розгнівані. Розчарування і безпорадність від втрати авто ще більше розбурхали їхню лють. Як вода, що переливається через край, зловісна метушлива маса кинулася до бетонної платформи.
Давній помираючий білтонґ безпорадно чекав. Він відчув наближення людей, і його псевдоподії скорчилися в останньому немічному зусиллі.
А потім Ферґессон побачив жахливу сцену, сцену, від якої йому стало настільки соромно, що його пальці випустили коробку. Вона впала, підстрибуючи, на землю. Ферґессон знову підняв її і безпорадно закляк. Він хотів бігти геть, сліпо, бездумно, куди завгодно, аби тільки звідси. У тишу, темряву й тіні десь за поселенням, подалі у мертві акри попелу.
Білтонґ намагався надрукувати собі щит, захисну стіну з попелу, але натовп уже накинувся на нього...
Після кількох годин ходи Доуз зупинився і гепнувся на чорний попіл, що тягнувся аж за горизонт.
— Ми трохи перепочинемо, — сказав він Ферґессону. — У мене є трохи їжі, яку ми можемо приготувати. Використаємо вашу запальничку, якщо там ще лишився газ.
Ферґессон відкрив металеву коробку й передав йому «Ронсон». Довкола віяв холодний смердючий вітер, розносячи хмарки попелу над безплідною поверхнею планети. Вдалині кілька пощерблених стін будинків випиналися вгору, як уламки кісток. Подекуди стирчали темні зловісні стебла бур’янів.