Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 15)

— Сідай, — сказав він.

— Дякую, чувак. — Юнак підбіг до автівки і не встиг ще як слід всістися, як Рік уже рвонув з місця. Пасажир грюкнув дверима і вдячно вмостився на сидінні. — Зараз дуже жарко.

— Тобі далеко? — запитав його Рік.

— До самого Чикаго, — юнак ніяково усміхнувся. — Я, звичайно, не сподіваюся, що ти довезеш мене аж туди, але навіть якщо трохи підкинеш, буду вдячний. — Він з цікавістю подивився на Ріка. — А ти куди їдеш?

— Байдуже, — відповів Рік. — Я відвезу тебе до Чикаго.

— Це ж двісті миль!

— Пусте, — відповів Рік. Він перелаштувався в ліву смугу і розігнався. — Якщо захочеш у Нью-Йорк, я відвезу тебе й туди.

— З тобою все гаразд? — юнак насторожено відсунувся від Ріка. — Я вдячний, що ти мене підібрав, звичайно, але... — він завагався. — Я маю на увазі, що не хочу відволікати тебе від твоїх справ.

Рік зосередився на дорозі попереду, його руки міцно тримали кермо.

— Я їду швидко, не сповільнююся і не зупиняюся.

— Будь обережний, будь ласка, — попросив юнак стурбованим голосом. — Я б не хотів потрапити в аварію.

— Про це не хвилюйся.

— Але це небезпечно. А раптом щось трапиться? Це занадто ризиковано.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів Рік, не зводячи погляду з дороги. — Ризик тут виправданий.

— Проте коли щось піде не так... — голос юнака на мить урвався, а тоді він продовжив: — Я можу загубитися. Це так легко, усе таке нестабільне. — Голос тремтів від хвилювання і страху. — Ріку, будь ласка...

Рік обернувся.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

Юнак скрутився клубком, спершись на двері. Його обличчя набуло м’якого, якогось розплавленого вигляду, неначе втрачало форму, зліплюючись у суцільну масу.

— Я хочу повернутися, — сказав він, — але боюся. Ти не бачив його, цього простору між світами. Це чиста енергія, Ріку. Колись дуже давно Він приборкав її, але тепер ніхто не знає як.

Голос став вищим, чистим сопрано. Волосся набуло насичено-каштанового кольору. Заблищали сірі перелякані очі. Рік схилився над кермом, його руки заклякли, але він із зусиллям опанував себе, пригальмував і перелаштувався у праву смугу.

— Ми зупиняємося? — запитав голос із сусіднього крісла. Це вже був голос Сильвії. Як новонароджена комаха, що висихає на сонці, форма тверднула й міцно вкорінювалася в реальності. — Де ми? Десь між містами?

Рік натиснув на гальма, дотягнувся повз дівчину до ручки й відчинив двері.

— Забирайся геть звідси!

Сильвія розгублено подивилася на нього.

— Тобто? — нерішуче пробурмотіла вона. — Ріку, що з тобою? Що трапилося?

— Забирайся!

— Ріку, я не розумію. — Вона звісила ноги назовні, торкнувшись тротуару носками черевиків. — Щось не так із машиною? Наче ж усе гаразд.

Він м’яко виштовхнув її і зачинив двері. Машина рвонула вперед, вклинюючись у потік ранкового руху. Позаду підводилася маленька спантеличена постать, здивована й ображена. Він змусив себе відірвати погляд від дзеркала заднього виду і втопив педаль газу у підлогу.

Рік увімкнув радіо, але почув тільки дзижчання і тріск статики. Він покрутив ручку і невдовзі знайшов велику станцію. Тихий здивований голос, жіночий голос. Спочатку він не міг розібрати слів, а коли розібрав, то одразу запанікував і вимкнув радіо.

Її голос. Жалісливе бурмотіння. Що це була за станція? Чикаго. Хвиля вже докотилася навіть туди.

Він пригальмував, уже не було сенсу поспішати. Розбалансування обігнало його й котилося далі. Ферми Канзасу, похилені крамниці старих містечок Міссісіпі, прохолодні вулиці Нової Англії, індустріальні міста — тепер усі вони були переповнені сіроокими брюнетками, що кудись поспішають.

Розбалансування перетне океан і скоро захопить увесь світ.

Африка виглядатиме доволі дивно: туземні поселення з білошкірими молодими жінками, однаковісінькими, що співають примітивних пісень про полювання і збір фруктів, розтирають зерно, білують тварин, розпалюють вогнища, тчуть одяг і обережно точать гострі леза ножів.

У Китаї... Він похмуро всміхнувся. Там вона теж виглядатиме дивно. В аскетичній сорочці з високим коміром, майже чернечій мантії молодої комуністки. Парад, що маршируватиме головними вулицями Пекіна. Лава за лавою повногрудих дівчат зі стрункими ногами і важкими гвинтівками російського виробництва. З лопатами і кирками. Колони солдатів у чоботах та онучах. Прудкі робітники зі своїми дорогоцінними інструментами. З елегантного постаменту, що височіє над вулицею, за ними наглядатиме та сама постать: піднята тендітна рука, ніжне вродливе обличчя, байдуже і кам’яне.

Він звернув з траси на бічну дорогу. За мить він уже повертався назад, повільно рухаючись тим самим шляхом, яким приїхав.

На перехресті до нього крізь ряди автівок підійшов дорожній коп. Рік сидів і заціпеніло чекав, тримаючи руки на кермі.

— Ріку, — прошепотіла вона благально, підійшовши до вікна. — Усе ж тепер гаразд?

— Звичайно, — глухо відповів він.

Дівчина потягнулася крізь відчинене вікно і благально торкнулася його руки. Знайомі пальці, червоні нігті, рука, яку він так добре знав.

— Я так хочу бути з тобою. Хіба ж ми не разом? Хіба я не повернулася?

— Звичайно, повернулася.

Вона сумно похитала головою.

— Я не розумію, — повторила вона. — Я думала, усе знову добре.

Розлючений Рік завів машину й помчав уперед. Перехрестя залишилося позаду.

Настав полудень. Він був виснажений, геть знесилений втомою. До рідного міста Рік доїхав уже напівпритомним. Вулицями кудись поспішали Сильвії, вони були всюди. Він під’їхав до свого будинку і запаркувався.

У порожньому вестибюлі до нього привіталася прибиральниця. Рік упізнав її по брудній ганчірці, яку та тримала в одній руці. У другій була велика швабра. Поруч стояло відро з тирсою.

— Ріку, будь ласка, — благала вона. — Скажи мені, що відбувається. Будь ласка, поясни.

Він спробував пройти повз неї, але вона відчайдушно за нього вчепилася.

— Ріку, я повернулася. Ти розумієш? Вони забрали мене надто рано, а тоді послали назад. Це була помилка. Я більше ніколи не кликатиму їх знову — це лишилося в минулому. — Вона пройшла за ним по коридору до сходів. — Я більше ніколи їх не кликатиму.

Він піднявся нагору, Сильвія повагалася, а тоді скрутилася на нижній сходинці нещасним жалюгідним клубочком, маленькою фігуркою у грубому робочому одязі й великих шипованих чоботах.

Рік відімкнув замок і увійшов до своєї квартири.

Пізнє пообіднє небо за вікном було темно-синім, на сліпучому сонці виблискували дахи сусідніх багатоповерхівок.

Усе його тіло нило. Він насилу пройшов у ванну, що здавалася чужою й незнайомою, і йому було чомусь важко її знайти. Рік налив у миску гарячої води, закотив рукава, вмив обличчя і підставив руки під гарячий струмінь. А потім підвів погляд.

На обличчі у відображенні в дзеркалі над мискою були сльози і розпач. Обличчя було важко роздивитися, воно неначе мінилося і розпливалося. Сірі очі, що світилися жахом. Тремтячі червоні губи, пульсуюча артерія на горлі, м’яке каштанове волосся. Обличчя з жалісливими виразом... А тоді дівчина біля умивальника взялася витиратися.

Вона розвернулася й стомлено вийшла з ванної до вітальні.

Розгублена, вона завагалася, а тоді впала на крісло й заплющила очі, бліда від горя і втоми.

— Ріку, — благально прошепотіла вона. — Спробуй мені допомогти. Я ж повернулася, чи не так? — вона розгублено струснула головою. — Будь ласка, Ріку. Мені ж здавалося, що все гаразд.

Фостере, ти мертвий

Школа завжди була мукою, але сьогодні йому було особливо важко. Майк Фостер закінчив шити дві свої водонепроникні торбинки і сидів нерухомо, доки всі інші діти працювали. Знадвору, ззовні будівлі з цементу і сталі, холодно світило сонце пізнього полудня. У свіжому осінньому повітрі оддалік виблискували зелено-брунатні схили, у небі над містом кружляли кілька НАТСів.

Кремезна зловісна постать вчительки, місіс Каммінґз, тихо наблизилася до його парти.

— Фостере, ти закінчив?

— Так, мем, — жваво відповів він і протягнув свої торбинки. — Мені можна йти?

Місіс Каммінґз критично їх оглянула.

— А як же майстрування пасток? — запитала вона суворо.

Він попорпався в шухляді й дістав свою хитру пастку на малих тварин.