Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 14)

Рік притримав Сильвію.

— Припини так говорити! — різко урвав він її. — Воно було того варте — будь-що варте твого повернення. Якщо вони щось і порушили, то це їхня провина.

— Ми не можемо нічого виправити! — Її голос був пронизливим, тонким і суворим, як оголений дріт. — Ми запустили цей рух, хвилі вже пішли. Гармонія, яку Він встановив, розладналася.

— Та годі тобі, люба, — сказав Рік. — Ходімо посидимо у вітальні з твоєю родиною. Ти почуватимешся краще. Тобі треба відновитися після всього пережитого.

У вітальні мати з донькою сиділи на дивані, батько — в кріслі біля каміна. Ніхто не рухався, їхні обличчя були порожніми, а тіла — восковими закляклими спорожнілими формами, що ніяк не відреагували на появу пари.

Рік зупинився, спантеличений. Волтер Еверет сидів похилившись уперед, з газетою в руці і в капцях, його люлька досі диміла у глибокій попільничці на бильці крісла. Місіс Еверет застигла за шиттям, її обличчя було, як завжди, рішучим і суворим, але химерно розмитим. Воно здавалося аморфним, неначе сплавлялося в єдину масу. Джин скрутилася примарним клубочком, глиняною грудкою, яка щомиті все більше втрачала форму.

Раптом Джин знесилено повалилася. Руки впали обабіч, голова обвисла. Її тіло, руки і ноги витягнулися, риси швидко перероджувалися. Змінився одяг. Волосся, очі і шкіра знов набували кольорів, воскова блідість відступила.

Притиснувши пальці до губ, вона мовчки дивилася на Ріка.

Дівчина кліпнула, і її очі сфокусувалася.

— Ой, — зойкнула вона. Її губи рухалися недоладно, голос був кволим і нерівним, як погано синхронізований запис. Вона судомно спробувала підвестися. Зрештою дівчина незграбно звелася на ноги й пішла до нього, роблячи по одному неоковирному кроку за раз, як лялька.

— Ріку, я порізалася, — сказала вона. — Об гвіздок чи щось таке.

Істота, що колись була місіс Еверет, заворушилася. Безформна і невиразна, вона видавала глухі звуки й химерно сіпалася. Поступово її тіло знов набуло форми і затверділо.

— Мій палець, — кволо промовила дівчина. Як затихаюче відлуння у темряві, підхопила третя фігура з крісла. Вже скоро всі вони повторювали те саме, їхні губи рухалися в унісон, ті самі чотири порізані пальці.

— Мій палець. Я порізалася, Ріку.

Як папуги. Відголоски слів і рухів. Форми, що народжувалися, були знайомими до найменшої дрібниці. Вони відтворювалися довкола нього знову і знову. Дві на дивані, одна в кріслі, одна поруч — так близько, що він відчував її дихання і бачив тремтіння її губ.

— Що відбувається? — запитала Сильвія, яка стояла поруч. Сильвія на дивані взялася далі методично шити, заглибившись у роботу. Інша в глибокому кріслі підібрала люльку і газету й почала читати. Третя скрутилася клубком, знервована і налякана. Рік відступив до вхідних дверей. Четверта Сильвія, що стояла поруч, поквапилася за ним. Її сірі очі були широко розплющеними, ніздрі роздималися від частого дихання, дівчина була розгублена.

— Ріку...

Він відчинив двері і вийшов на темний ґанок. Як робот, він спустився сходинками, через нічні калюжі і пішов до воріт. У жовтому квадраті світла позаду виднілася Сильвія, що сумно дивилася йому вслід. Інші силуети за нею, її точні копії, продовжували робити кожна своє.

Рік дійшов до машини і виїхав на дорогу.

Обабіч проносилися похмурі дерева й будинки. Рік гадав, наскільки далеко все пошириться. Розбалансування розходилося хвилями, і коло ставало все більшим.

Він звернув на головну трасу, незабаром довкола з’явилося більше машин. Рік намагався розгледіти, хто в них сидить, але вони рухалися занадто швидко. Попереду їхав червоний «Плімут». За кермом сидів кремезний чоловік у синьому діловому костюмі, що весело жартував з жінкою поруч. Рік прилаштувався за «Плімутом» і поїхав слідом. Чоловік усміхався, світячи своїми золотими зубами, і розмахував пухкими руками. Дівчина була темноволосою і гарною. Вона теж усміхнулася до нього, поправила білі рукавички, пригладила волосся, а тоді підняла вікно зі свого боку.

Попереду вклинилася важка дизельна вантажівка, і Рік їх загубив. Він відчайдушно пішов на обгін і цього разу прилаштувався вже перед «Плімутом». Той, своєю чергою, теж легко його обігнав, і якусь мить пасажирів було дуже добре видно. Дівчина вже була подібна на Сильвію. Та ж ніжна лінія маленького підборіддя, ті ж темно-червоні губи, що злегка розтулялися, коли вона усміхалася, ті ж витончені руки і долоні. Це була Сильвія. Швидкий червоний седан звернув, і машин попереду більше не лишилося.

Рік чотири години їхав крізь важку нічну темряву. Стрілка індикатора пального опускалася все нижче. Попереду простягалася похмура сільська місцина, порожні поля між містами й зірки, що рівно світили, зависнувши у похмурому небі. Якось збоку промайнуло скупчення червоних і жовтих вогнів на перехресті — заправка з великою неоновою вивіскою. Рік проїхав її не зупиняючись.

Біля маленької станції з однією колонкою він з’їхав з траси на просякнутий мастилом щебінь і виліз з автівки. Під ногами похрускували камінчики. Рік узяв бензиновий шланг, відкрутив кришку свого бака і залив його майже до верху. Двері пошарпаної заправки відчинилися, і з них вийшла струнка жінка у білому комбінезоні, темно-синій сорочці і маленькому кашкеті, з-під якого вибивалися каштанові кучері.

— Добрий вечір, Ріку, — сказала вона тихо.

Він вставив шланг на місце і знову виїхав на трасу. Чи закрутив він кришку? Рік не міг цього пригадати. Він прискорювався. Позаду вже лишилося більше сотні миль, попереду була межа штату.

У маленькому придорожньому кафетерії посеред морозяного світанкового мороку горіло тепле жовте світло. Він пригальмував і запаркувався на узбіччі траси на занедбаному паркувальному майданчику. Із затуманеними очима Рік відчинив двері й зайшов.

Усередині стояв насичений гарячий запах смаженої шинки і чорної кави, відвідувачі затишно сиділи за їжею. У кутку горланив музичний автомат. Рік усівся на стілець і сперся на лікті, прикривши обличчя долонями. Худий фермер поруч з цікавістю поглянув на нього й повернувся до газети. Дві жінки навпроти байдуже зиркнули на нього. Вродливий юнак у джинсових куртці і штанях далі їв червоні боби з рисом, запиваючи їх гарячою кавою з важкого кухля.

— Що будете замовляти? — запитала жвава білява офіціантка з олівцем за вухом, її волосся було стягнуте в тугий вузол. — Здається, у когось тут похмілля, містере.

Він замовив каву й овочевий суп і незабаром уже снідав. Його руки працювали механічно. Раптом Рік зрозумів, що наминає шинку і бутерброд із сиром. Він справді їх замовляв? Музичний автомат усе так само горланив, люди заходили й виходили. Поруч з дорогою лежало маленьке містечко, розкинувшись на кількох пологих схилах. Сіре проміння світанку, холодне і стерильне, вже пробивалося крізь скло. Він доїв гарячий яблучний пиріг і сидів, мляво витираючи рот серветкою.

У кафетерії було тихо, зовні нічого не рухалося. Довкола запала тривожна тиша. Ніхто з людей за прилавком не ворушився і не говорив. З гуркотом проносилися повз поодинокі вантажівки з піднятими вікнами, їхали пригнічено й важко.

Коли він підвів погляд, перед ним стояла Сильвія. Її руки були складені, а порожній погляд дивився повз нього. Яскравий жовтий олівець за вухом, каштанове волосся, стягнуте в тугий вузол. У кутку сиділи інші — інші Сильвії. Перед ними стояли таці. Хтось дрімав, хтось їв, кілька з них читали. Кожна точнісінько як сусідня, за винятком одягу.

Він повернувся до припаркованої машини. За пів години він уже був за межею штату. Холодне яскраве проміння відбивалося від вологих дахів і тротуарів маленьких незнайомих містечок, які він проїжджав.

На блискучих ранкових вулицях Рік бачив, як вони йдуть, — ранні пташки поспішали на роботу. Вони йшли по двоє і по троє, їхні підбори відлунювали у пронизливій тиші. Сильвії збиралися в чергу на автобусній зупинці. У будинках, де вони підводилися зі своїх ліжок, снідали, приймали душ, одягалися, їх було ще більше — сотні, сила-силенна. Ціле місто Сильвій, що готувалися до нового дня, виконували свої звичні обов’язки, доки хвилі розходилися все далі.

Місто залишилося позаду. Його нога зісковзнула з педалі газу, і машина сповільнилася. Дві Сильвії йшли разом по рівному полю, несучи книжки. Діти йшли до школи. Копії, незмінні й однаковісінькі. Довкола них бігав безтурботний пес, ніщо не псувало його радості.

Рік поїхав далі. Попереду виднілося інше місто, його строгі колони офісних будинків різко окреслювалися проти неба. Вулиці торгового району були гамірні й людні. Десь ближче до центру він перетнув межу хвилі й вирвався назовні. Замість нескінченних Сильвій повернулася людська різноманітність. Сірі очі й каштанове волосся змінилися на калейдоскопічну мішанку чоловіків і жінок, дітей і дорослих різного віку й зовнішності. Він додав швидкості й вилетів по другий бік міста на широку чотирисмугову трасу.

Там Рік нарешті пригальмував, геть виснажений. Він не зупинявся вже багато годин поспіль, і його тіло тремтіло від втоми.

Попереду на узбіччі радісно голосував юнак з моркв’яно-рудим волоссям, худий і довготелесий, у коричневих широких штанях і легкому светрі з верблюжої вовни. Рік зупинився і відчинив двері.