Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 119)

— Пробачте, — сказала Ніколь. — Я її роздратувала, так? Як шкода, ми хотіли насолодитися вашою грою.

— Це все Люк, — почав виправдовуватися Ел.

— Люк? — Ніколь уважно подивилася на нього. — Ви маєте на увазі Шаленого Люка? Власника отих потворних двигун-джунглів, що з’являються і щезають, якому закидають незаконну торгівлю? Так, я знаю, про кого йдеться, я його пам’ятаю, — вона звернулася до свого чоловіка: — Мабуть, нам варто і його заарештувати.

— Так і зробимо, — запевнив її чоловік, занотовуючи ім’я у блокноті.

Ніколь вела далі:

— Оці ваші джаґи... Вони були тільки прикриттям для проведення ворожої акції, вчинення злочину проти держави? Нам доведеться кардинально змінити підхід до справи, коли ми запрошуємо до себе митців... можливо, він був помилковим. Він надає доступ у Білий дім нашим ворогам. Шкода... — її обличчя спохмурніло і поблідло, вона склала руки на грудях і стояла, похитуючись вперед-назад, занурена в роздуми.

— Повірте мені, Ніколь... — почав був Ел.

Вона одразу перервала його, сказавши:

— Я не Ніколь, не називайте мене так. Ніколь Тібодо померла багато років тому. А я — Кейт Руперт, четверта з її заступниць. Я просто акторка, досить схожа на справжню Ніколь, щоб займати цю посаду, хоч інколи, коли трапляється щось таке, як сьогодні, мені й хочеться звільнитися. У мене немає реальної влади. Усім керує рада, що засідає десь в іншому місці... я ніколи не бачила її членів, — вона поглянула на свого чоловіка: — Вони вже знають про це, чи не так?

— Знають, — запевнив він, — їх уже проінформували.

— Ось бачите, — сказала вона Елу, — навіть у нього, як президента, більше влади, ніж у мене, — і слабко всміхнулася.

Ел запитав:

— Скільки разів зазіхали на ваше життя?

— Шість чи сім, — відповіла вона. — І всі замахи здійснені на психологічному підґрунті. Незадоволені Едіпові комплекси чи щось подібне. Мені, власне, начхати, — вона озирнулася до чоловіка: — Думаю, ці двоє чоловіків... — вона тицьнула пальцем у Ела та Ієна, — ...не знають, що насправді відбувається, можливо, вони невинуваті, — вона обвела поглядом чоловіка, Слізека та охоронців. — Їх точно потрібно знищити? Чому б просто не видалити частину їхніх клітин пам’яті й не відпустити на волю? Хіба це не вихід?

Її чоловік стенув плечима.

— Якщо хочеш, можна зробити, як ти пропонуєш.

— Так, — кивнула вона. — Мені це більше подобається. Це полегшить мені роботу. Відвезіть їх у медичний центр Бетгізди, а ми продовжимо і послухаємо наступних виконавців.

Охоронець підштовхнув Ієна пістолетом у спину.

— Пройдіть у коридор, будь ласка.

— Добре, — пробурмотів Ієн, усе ще стискаючи свій джаґ. Що відбувається, міркував він. Ніяк не можу зрозуміти. Ця жінка — не Ніколь, ба більше: Ніколь взагалі немає, це тільки зображення на екрані, ілюзія, а за ним, тобто за нею, стоїть якась група можновладців. У них є якась рада. Але хто вони і звідки у них така могутність? Чи ми колись про це довідаємося? Ми зайшли так далеко, здається, ми майже підібралися до розуміння того, що насправді діється. До правди, прихованої за ілюзією... може, вони розкажуть нам взагалі все? Яка тепер різниця? Як...

— Прощавай, — сказав йому Ел.

— Що? — нажахано перепитав він. — Чому ти це говориш? Вони ж нас відпустять, хіба ні?

Ел пояснив:

— Ми не пам’ятатимемо один одного. Повір мені, нам не дозволять зберегти родинних зв’язків. Тож... — він простягнув йому руку, — бувай, Іене. Ми дійшли аж до Білого дому. Цього ти теж не згадаєш, але це правда, ми це зробили, — і він криво посміхнувся.

— Ворушіться, — поквапив їх охоронець.

Тримаючи в руках джаґи, двоє чоловіків почвалали коридором до дверей, за якими на них чекав чорний фургон медичного центру.

Ієн Данкан отямився серед ночі на розі безлюдної вулиці, змерзлий і закостенілий. Він кліпав очима, стоячи під яскраво-білим світлом платформи міської монорейкової електрички. Як я тут опинився, збентежено запитав він себе. Він глянув на наручний годинник: восьма година. Уже почалися заходи до Дня усіх померлих, хіба я не повинен бути там, розгублено міркував Ієн.

Мені не можна пропустити це зібрання, стривожився він.

Два пропуски поспіль означатимуть жахливий штраф, а це економічне самогубство. Ієн поквапився додому.

Невдовзі попереду нього виросла знайома будівля, «Авраам Лінкольн», зі складною мережею башт і вікон. До неї було недалеко, і він прискорив ходу, глибоко дихаючи і намагаючись тримати рівний темп. Мабуть, усе вже скінчилося, подумав він.

У великій підвальній залі для зібрань не горіло світло. Чорт, видихнув він у відчаї.

— А що, збори з нагоди Дня усіх померлих уже закінчилися? — запитав він у вартового, заскакуючи у вестибюль і простягуючи своє посвідчення.

— Ви щось плутаєте, містере Данкан, — відповів вартовий, ховаючи зброю. — День усіх померлих був учора, сьогодні п’ятниця.

Щось тут не так, зрозумів Ієн, проте нічого не сказав, тільки кивнув головою і поспішив до ліфта.

Коли він вийшов на своєму поверсі, відчинилися двері, і хтось поманив його до себе.

— Агов, Данкане!

Це був Корлі. Неохоче, оскільки така зустріч могла мати погані наслідки, Ієн наблизився до нього.

— Що таке?

— Ходять чутки, — швидко промовив Корлі, і в його голосі вчувався страх, — про ваш останній тест із релполу, власне, про якусь нібито помилку. Вони збираються розбудити вас о п’ятій чи шостій ранку і влаштувати несподіване опитування, — він роззирнувся коридором. — Повторіть, зокрема, про пізні 1980-ті та релігійно-колективістський рух. Запам’ятали?

— Так, — сказав Ієн із вдячністю. — Спасибі. Можливо, колись я зможу вам віддя... — він урвав, бо Корлі чкурнув назад до своєї квартири й захряснув за собою двері. Ієн лишився стояти в коридорі.

Це, безперечно, дуже мило з його боку, подумав він, рушаючи далі. Можливо, він цим врятував мою шкуру, інакше б мене примусово виселили звідси раз і назавжди.

Увійшовши до квартири, він вмостився за столом, обклавшись підручниками з політичної історії Сполучених Штатів. Студіюватиму всю ніч, вирішив він. Треба пройти опитування, іншої ради немає.

Щоб не заснути, він увімкнув телевізор. На нього одразу полилася дружня, знайома енергія першої леді, заповнюючи кімнату.

— ... а наш музичний вечір, — говорила вона, — прикрасить квартет саксофоністів, які зіграють варіації з опер Ваґнера, зокрема з моєї улюбленої, «Мейстерзінґери». Я певна, цей концерт буде для нас великою відрадою і втіхою та збагатить наш досвід. А ще мій чоловік, ваш президент, і я підготували для вас повторний виступ давнього улюбленця публіки, відомого на весь світ віолончеліста Генрі Леклерка, який зіграє твори Джерома Керна та Коула Портера, — вона усміхнулася, і Ієн Данкан усміхнувся у відповідь з-понад стосу книжок.

Цікаво, як це — грати у Білому домі, сказав він сам до себе. Виступати перед першою леді. Шкода, що я не опанував жодного музичного інструменту. Актора з мене не вийшло, я не вмію ані віршувати, ані танцювати, ані співати — геть нічого.

На що мені сподіватися? От якби я походив із родини музикантів, якби мене навчали батько або брати...

Спохмурнілий, він нашкрябав кілька речень про те, як 1975 року постала Французька християнсько-фашистська партія. Тоді його, як і завжди, принадив освітлений екран, він відклав ручку й розвернувся до телевізора. Ніколь саме демонструвала кахлі з делфтської порцеляни, які вона, за її словами, знайшла у маленькій крамничці Вермонта. Які чудові барви... він дивився, захоплений, на те, як її довгі тонкі пальці ковзали блискучою поверхнею емалевих кахлів.

— Лише погляньте на ці кахлі, — воркотала вона своїм хрипкуватим голосом. — Хіба вам не хотілося б мати такі? Правда ж, вони красиві?

— Правда, — згідно закивав головою Ієн.

— Хто з вас хотів би колись побачити такі кахлі? — запитала Ніколь. — Піднесіть руки!

Сповнений надії, Ієн підніс догори свою руку.

— О, як вас багато! — сказала Ніколь із теплою, ясною усмішкою. — Що ж, можливо, ми колись влаштуємо ще одну екскурсію Білим домом. Вам би цього хотілося?

Підстрибуючи у захваті на стільці, Ієн вигукнув:

— Так, мені б цього хотілося!

Здавалося, вона всміхається з телеекрана саме до нього.

Тож він усміхнувся їй у відповідь. А потім, долаючи нехіть і відчуваючи, як на нього навалюється важкий тягар, повернувся до своїх підручників, назад до прикрої реальності свого нескінченного, незмінного повсякдення.

Раптом щось стукнуло у вікно його квартири, і чийсь тоненький голос покликав:

— Іене Данкан, швидше, мій час дорого коштує.

Розвернувшись, він побачив у нічній пітьмі летючий апарат, таку собі яйцеподібну конструкцію, що висіла за його вікном. Звідти йому жваво махав якийсь чоловік і щось вигукував. Від яйця пролунав глухий звук «патт-патт», його двигун почав працювати пустогоном, а тим часом чоловік відчинив люк і висунувся з нього.

Невже це почалося тестування, запитав себе Ієн Данкан.

Він підвівся, почуваючись безпомічним. Так швидко... я ще не готовий...

Роздратований, чоловік у летючому яйці підлетів так близько, що біле полум’я із сопла його двигуна вдарило у стіну будівлі, кімната затрусилася, посипався тиньк. Під тиском гарячої хвилі повітря розбилося вікно. Крізь утворений отвір чоловік знову закричав, намагаючись привести Ієна Данкана до тями.