Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 121)
В офісі Ферметі Тоццо сидів поряд зі своїм начальником, обидва вивчали фотографічну копію журналу. Невелика стаття під назвою «Нічний політ» мала обсяг лише кілька тисяч слів. Чоловіки жадібно поглинали статтю, не перемовляючись між собою, аж доки не дочитали.
— Ну як? — поцікавився Ферметі, коли вони закінчили читати.
Тоццо відповів:
— Тут не може бути помилки. Поза сумнівом, ідеться про наш Проект. Щоправда, є багато невідповідностей, наприклад, він називає наше Еміграційне бюро «Назовні» і вважає його приватною комерційною фірмою, — він тицьнув пальцем у текст. — Це доволі дивно. Замість вас якийсь Едмонд Флетчер. Імена схожі, але є деякі відмінності, зрештою, як і всюди в статті. От я — Елісон Тореллі, — він зачудовано похитав головою. — Це ж треба, ці передкоги... мали власне бачення майбутнього, дещо викривлене, але загалом...
— Загалом правильне, — закінчив Ферметі. — Так, я згоден.
Цей «Нічний політ» точно передбачив Проект нашого Бюро...
Тільки він тут названий «Водяним павуком», бо таке переміщення здійснюється одним великим стрибком. Боже, та це ж чудова назва, шкода, що ми самі до неї не додумалися. А може, і нам варто так його назвати?
Тоццо повільно промовив:
— Але ж передког, який написав «Нічний політ»... він ніде не наводить формули відновлення чи втрати маси. Він просто пише: «у нас є потрібна маса», — і, взявши до рук журнал, він зачитав уголос:
«Проблема відновлення маси корабля та його пасажирів під час польоту виявилася каменем спотикання для Тореллі та команди дослідників, та все ж вони впоралися з нею. Після фатального вибуху „Морського скаута“, першого корабля до...»
— І це все, — обурився Тореллі. — Що це нам дає? Так, цей передког знав про нашу проблему ще сто років тому, але він не залишив жодних вказівок щодо технічних деталей!
Запала мовчанка, після якої Ферметі замислено промовив:
— Це не означає, що він їх не
— Ви все ще збираєтеся задіяти часовий екскаватор, щоб перенести його в наш час?
Ферметі кивнув.
— Щоправда, було б чудово, якби екскаватор працював в обидва боки. Якби він переносив так само і в майбутнє, щоб ми не ризикували безпекою цього передкога... — він зазирнув у статтю. — Цього Пола Андерсона.
Пополотнівши, Тоццо перепитав:
— А є небезпека?
— Можливо, ми не зможемо повернути його назад. Або... — Ферметі помовчав, — ми можемо загубити частину його тіла по дорозі сюди, перенести в теперішнє тільки половину. Екскаватор пошматував багато переміщуваних об’єктів.
— До того ж цей чоловік — не в’язень «Нахбарен Слаґер», — додав Тоццо. — Тож ніякі відмовки не зарадять.
Раптом Ферметі заявив:
— Нам усе вдасться. Ми усунемо ризик, пославши в минуле, у 1954 рік, цілу команду людей. Вони схоплять цього Пола Андерсона й простежать, щоб він потрапив у часовий екскаватор
Отже, вони прийняли рішення. Часовий екскаватор Міністерства археології зануриться у світ 1954 року й перенесе у теперішнє передкога на ім’я Пол Андерсон, тож більше нема про що говорити.
Згідно з даними досліджень Міністерства археології у вересні 1954 року Пол Андерсон проживав у Берклі, штат Каліфорнія, на Ґрув-стріт. Цього місяця він відвідав конгрес найвидатніших передкогів, які з’їхалися з усіх Сполучених Штатів до готелю «Сер Френсіс Дрейк» у Сан-Франциско. Цілком вірогідно, що саме на цьому конгресі Андерсон разом з іншими експертами розробили базову стратегію поведінки на наступний рік.
— Насправді все дуже просто, — пояснював Ферметі, звертаючись до Тоццо та Джиллі. — Кілька чоловіків повернеться в минуле. Їм видадуть підробні посвідчення, буцімто вони — члени американської організації передкогів... такі квадратні папірчики в целофановій обгортці, які пристібають до лацкана піджака. Їх, звісно, одягнуть у костюми двадцятого сторіччя.
Далі вони розшукають Пола Андерсона, висмикнуть його з натовпу і відведуть убік.
— І що вони йому скажуть? — скептично поцікавився Тоццо.
— Що вони є членами новоствореної незареєстрованої організації передкогів Бетлкріка, що в Мічигані, і що вони сконструювали цікаву машину, схожу на часовий екскаватор із майбутнього. Наші люди попросять містера Андерсона, свого часу доволі відомого, попозувати на тлі моделі екскаватора, а потім сфотографуватися всередині машини. За нашою інформацією, його сучасники вважали Андерсона добродушним, товариським чоловіком, що полюбляв спілкуватися на щорічних конгресах, підпадаючи під оптимізм своїх колег-передкогів.
Тоццо сказав:
— Може, він був із тих, кого називали токсикоманами? Нюхав клей?
Ферметі, ледь усміхнувшись, заперечив:
— Це навряд. Така манія побутувала серед підлітків і набула поширення лише десятиліття по тому. Ні, я натякаю на вживання алкоголю.
— Он як, — сказав Тоццо і похитав головою.
Ферметі повів далі:
— Що стосується труднощів, на які ми можемо наразитися, то треба взяти до уваги, що на цю надсекретну зустріч Андерсон з’явиться з дружиною Карен, одягненою, як жриця Венери — у сяючому бюстгальтері, короткій спідниці й шоломі, а також із новонародженою донькою Астрід. Сам Андерсон обійдеться без маскарадного костюму, який би приховував його зовнішність. Він — людина зі стабільною психікою, непідвладною тривогам, як і більшість передкогів двадцятого сторіччя. А втім, у перервах між засіданнями передкоги спілкуватимуться неформально, окремо від дружин, гратимуть у покер, дискутуватимуть, а деякі з них, як сказано, набухаються...
— Набухаються?
— Там було сказано: заллються бухлом, що б це не означало. Хай там як, вони збиратимуться маленькими групками в кулуарах, і саме в такий момент ми мусимо його схопити. У загальній метушні його зникнення не помітять. Ми повернемо його в той самий час чи принаймні на кілька годин пізніше чи раніше... мабуть, не раніше, бо
Вражений почутим, Тоццо зауважив:
— Звучить бездоганно.
— Я радий, що вам сподобався план, — рішуче сказав Ферметі, — тому що ви будете в групі захоплення.
Втішений цим, Тоццо сказав:
— Тоді мені не завадить вивчити подробиці побуту середини двадцятого сторіччя, — і він узяв іще один випуск «Якби». Номер за травень 1971 року зацікавив Тоццо, щойно він його побачив. Авжеж, цей випуск іще не буде відомий людям із 1954-го... проте колись-таки вони його побачать. А щойно побачать, уже не забудуть,...
Перший роман Рея Бредбері, який публікуватимуть у часописі по розділах, зрозумів він, погортавши випуск. Роман мав назву «Людинолов», і в ньому великий лос-анджелеський передког напророкував жахливу Ґутманську революцію, що охопила внутрішні планети. Бредбері попереджав про Ґутмана, проте до його попередження — як завжди — не дослухалися. Тепер Ґутман мертвий, а його фанатичні послідовники деградували до рівня поодиноких терористів. А от якби світ дослухався до Бредбері...
— Чому у вас такий похмурий вигляд? — запитав Ферметі. — Хіба ви не хочете вирушити у минуле?
— Хочу, — замислено відповів Тоццо. — Проте це величезна відповідальність. Адже йдеться про незвичайних людей.
— Ваша правда, — кивнув Ферметі.
III
За двадцять чотири години Аарон Тоццо стояв перед дзеркалом, оглядаючи себе в одязі середини двадцятого сторіччя і міркуючи над тим, чи введе це в оману Андерсона і чи він згодиться сісти в екскаватор.
Його костюм був неперевершений. Тоццо почепили бороду до пояса, звичну для того часу, і підкручені вуса, популярні в 1950-х роках у Сполучених Штатах. На голові в нього була перука.
Перуки, як було відомо, стали невід’ємним атрибутом зовнішнього вигляду в тодішніх Сполучених Штатах. Як чоловіки, так і жінки носили на голові величезні напудрені конструкції яскравих кольорів: червоні, зелені, блакитні, а також, звісно, шляхетно сірі. Це була одна з найдивакуватіших примх моди двадцятого сторіччя.
Тоццо дуже пишався своєю яскраво-червоною перукою. Вона була справжньою, привезеною з Лос-Анджелеського музею історії культури, і куратор запевнив його, що ця перука чоловіча, а не жіноча. Тож шанси на те, що його викриють, були дуже малі. Навряд чи хтось виявить, що вони — прибульці з цілком іншої, майбутньої цивілізації.
І все ж Тоццо хвилювався.
Так чи інакше, час було приступати до реалізації їхнього плану. Разом із Джиллі, якого призначили йому в помічники, Тоццо зайшов до часового екскаватора і сів за панель керування. Міністерство археології забезпечило їх детальною інструкцією, що тепер лежала розгорнута перед ним. Щойно Джиллі закрив люк, Тоццо узяв бика за роги (вислів із двадцятого сторіччя) й увімкнув машину.
Засвітилися циферблати. Вони вгвинчувалися у минуле, в 1954 рік, у день проведення Сан-Францискського передкогнітивного конгресу.
На сусідньому кріслі Джиллі вправлявся у фразах середини двадцятого сторіччя із прихопленого словника. «Залягти на дно», — Джиллі прокашлявся. «Тут був Кілрой», — пробурмотів він. «Чого баньки вилупив? Відповідай за базар, йоперний театр». Він похитав головою.