Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 120)
— Агов, Данкане! Не стій стовпом! Я вже забрав твого брата, він летить на іншому кораблі! — літній чоловік, одягнений у дорогий, пошитий із натуральної тканини синій костюм у дрібну смужку, спритно вискочив із гуркітливого яйцеподібного корабля і застрибнув до кімнати. — Нам треба вирушати, інакше потрапимо в біду. Ти що, зовсім мене не пам’ятаєш? От і Ел так само не пам’ятає. Ну, знімаю перед ними капелюха...
Ієн Данкан витріщився на чоловіка, не розуміючи, хто він, хто такий Ел і що взагалі відбувається.
— Ті мамкині психіатри непогано над вами попрацювали, — прокректав незнайомець. — Ця її Бетгізда — годі навіть уявити, що то за місце. Сподіваюся, мене туди не запроторять, — він підійшов до Ієна та схопив його за плече. — Поліція закриває всі мої двигун-джунглі, доведеться летіти на Марс, і я вирішив узяти тебе з собою. Ну ж бо, опануй себе, я — Шалений Люк, ти мене не пам’ятаєш, але неодмінно все пригадаєш, коли ми досягнемо Марса і зустрінемо твого брата. Ходімо, — Люк підштовхнув його до отвору в стіні, де колись було вікно, за вікном висів у повітрі космічний корабель — такі кораблі звуться таратайками, пригадав Ієн.
— Добре, — пробурмотів Ієн, міркуючи, що ж його взяти із собою. Що йому знадобиться на Марсі? Зубна щітка, піжама, тепле пальто? Він гарячково роззирнувся квартирою, кидаючи на неї останній погляд. Десь удалині завили поліцейські сирени.
Люк заліз назад у свою таратайку, і Ієн подерся за ним, схопившись за простягнуту руку чоловіка. Підлога корабля кишіла яскраво-помаранчевими істотами, схожими на жуків, їхні антени враз розвернулися до нього. Їх називають пепулами, пригадав він, чи якось так.
Усе буде добре, думали пепули. Не хвилюйся, Шалений Люк тебе вчасно підібрав, буквально в останній момент. А тепер просто розслабся.
— Гаразд, — сказав Ієн. Він притулився до стіни таратайки і розслабився. Вперше за багато років він відчув блаженний спокій.
Їхній корабель помчав угору в пустку ночі, до нової планети, що чекала в позамежжі.
Водяний павук
I
Того ранку, наголо поголивши перед дзеркалом голову, аж вона заблищала, Аарон Тоццо бачив перед собою геть інше — видовище, яке було годі витримати. Внутрішнім зором він розрізняв п’ятнадцятьох засуджених із «Нахбарен Слаґер», усі дюймового зросту, у кораблі розміром із дитячий м’ячик. Корабель летів із швидкістю, близькою до світлової, у вічність, і людям на борту було байдуже до того, що з ними буде.
Найгіршим у цьому видовищі було те, що воно, ймовірно, відбивало правдиву картину.
Він витер голову, намастив шкіру бальзамом, тоді торкнувся кнопки у себе на горлі. Зв’язавшись із комутатором Бюро, Тоццо сказав:
— Мушу визнати, що ми нічого не можемо зробити для тих п’ятнадцятьох людей, проте ми можемо принаймні відмовитися від ідеї відправляти інших.
Комутатор записав його слова і передав його співробітникам.
Усі вони погоджувалися з ним, надягаючи халат, капці і накидку, він чув відгомін їхніх голосів. Вочевидь, під час запуску щось пішло не за планом, і про це знали навіть пересічні люди. Але...
— Але ми не можемо відмовитися, — перекрив загальний гомін голос Едвіна Ферметі, начальника Тоццо. — У нас уже є волонтери.
— Також із «Нахбарен Слаґер»? — уточнив Тоццо. Авжеж, серед в’язнів знайдуться волонтери, тривалість їхнього життя у таборі становила не більше п’яти-шести років. А якщо вони успішно долетять до Проксими, то отримають свободу. Їм просто буде заборонено повертатися на п’ять населених планет Сонячної системи.
— Хіба це так важливо, звідки ми їх беремо? — поблажливо запитав Ферметі.
Тоццо на те відповів:
— Наші зусилля повинні бути спрямовані на удосконалення американської системи покарань, а не на спроби долетіти до далеких зірок, — він раптом відчув нестерпне бажання відмовитися від своєї посади в Еміграційному бюро і піти в політику просувати реформи.
Пізніше, коли він сів снідати, дружина співчутливо поплескала його по плечі.
— Аароне, ти з цим іще не розібрався, так?
— Ні, — коротко зізнався він. — А тепер мені уже все одно, — він не розповів їй про інші, повні арештантів і даремно втрачені, кораблі: йому не дозволяли обговорювати це з будь-ким із тих, хто не працював на державній службі.
— А вони можуть повернутися без сторонньої допомоги?
— Ні. Тому що втрата маси відбулася тут, у Сонячній системі. Щоб повернутися, їм потрібно набрати цю масу, відновити втрачене. У тому й проблема, — роздратований, він сьорбав чай, намагаючись не зважати на дружину. Жінки, подумав він. Краса є, а розуму немає. — Вони мають повернути втрачену масу, — повторив він. — І це б нічого, якби у них був політ в обидва кінці. Проте вони вирушили з метою колонізації планети, це не екскурсія, після якої повертаєшся туди, звідки вилетів.
— А довго їм летіти до Проксими? — не вгавала Леонора. — У такому зменшеному вигляді, зростом із дюйм?
— Близько чотирьох років.
Вона широко розплющила очі.
— Це просто неймовірно!
Тоццо із бурчанням відсунув стілець і підвівся. Хай би її забрали, сказав він сам до себе, якщо для неї це так неймовірно. Проте Леонора була надто розсудливою, щоб зголоситися летіти добровольцем.
Дружина тихо сказала:
— Отже, я була права. Бюро
Почервонівши, Тоццо попросив:
— Не кажи нікому про це, особливо своїм подружкам. Або я втрачу роботу, — він кинув на неї промовистий погляд.
Виголосивши цю фразу розгніваним тоном, він вирушив до Бюро.
Не встиг Тоццо відчинити двері свого офісу, як його гукнув Едвін Ферметі.
— Думаєш, Дональд Найлс зараз на якійсь із планет, що крутяться довкола Проксими? — Найлс був відомим убивцею, який записався на один із польотів. — Цікаво, може, він тягає на собі грудку цукру, що важить у п’ять разів більше за нього.
— Тут мало смішного, — буркнув Тоццо.
Ферметі стенув плечима.
— Я лише хотів відволікти тебе від похмурих думок, розвіяти твій песимізм. Здається, ми всі дещо розгублені, — він увійшов до офісу слідом за Тоццо. — Може, нам самим записатися на наступний політ? — це прозвучало доволі серйозно, і Тоццо кинув на нього швидкий погляд. — Та жартую я, жартую, — реготнув Ферметі.
— Ще один політ, — мовив Тоццо, — якщо і він буде невдалим, я звільняюся.
— Послухай, — сказав Ферметі. — У нас є новий проект.
До офісу неквапно зайшов співробітник Тоццо, Крейґ Джиллі. І Ферметі продовжив, тепер уже звертаючись до обох: — Ми збираємося підключити передкогів до отримання формули повернення, — його очі зблиснули, коли він побачив реакцію чоловіків.
Ошелешений, Джиллі пробурмотів:
— Але ж усі передкоги мертві. Їх двадцять років тому знищили за президентським наказом.
Тоццо, вражений, зрозумів:
— Ви збираєтеся вирушити назад, у минуле, й доправити звідти передкога. Так, Ферметі?
— Ти правильно здогадався, саме таким є наш план, — кивнув його начальник. — Ми навідаємося у золоту добу передкогнітивних здібностей. У двадцяте сторіччя.
Спершу Тоццо здивувався. У першій половині двадцятого сторіччя з’явилося настільки багато передкогів — людей зі здатністю передбачати майбутнє, — що вони навіть створили гільдію з центрами в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Сан-Франциско та Пенсильванії. Ця група знайомих між собою передкогів заснувала кілька періодичних видань, які чудово продавалися впродовж кількох десятиліть. Сміливо й без прикрас члени гільдії передкогів висвітлювали у своїх публікаціях передбачення майбутнього. І все ж суспільство загалом не надавало їм особливого значення.
Тож Тоццо повільно промовив:
— Дозвольте уточнити. Тобто ви хочете скористатися часовими екскаваторами Міністерства археології, щоб відкопати знаменитого передкога з минулого?
Ствердно кивнувши, Ферметі додав:
— І перенести його сюди, щоб він нам допоміг.
— Але чим він нам поможе? Він не знає нашого майбутнього, він може бачити тільки власне.
Ферметі пояснив:
— Бібліотека Конгресу вже надала нам доступ до повної віртуальної колекції журналів передкогів двадцятого сторіччя, — він криво всміхнувся Тоццо і Джиллі, вочевидь, насолоджуючись ситуацією. — Тож я сподіваюся — я очікую, — що серед купи цієї писанини знайдеться стаття, в якій ідеться
Помовчавши із хвилину, Джиллі сказав:
— Що ж, дуже винахідливо. Цілком може бути, що реалізація цієї ідеї вирішить нашу проблему. І тоді стануть можливими подорожі зі швидкістю світла до інших зоряних систем.
Тоццо кисло докинув:
— Сподіваюся, раніше, ніж ми втратимо всіх наших в’язнів, — втім, йому також сподобалася ідея начальника. До того ж він дуже хотів зустрітися з одним із знаменитих передкогів двадцятого сторіччя. Їхній час був короткий, славетний — і, на жаль, давно забутий.
Хоч, може, і не такий короткий, якщо починати хронологію з Джонатана Свіфта, а не з Д. Ґ. Веллса. Свіфт писав про два місяці Марса та їхні незвичні орбітальні характеристики за багато років до того, як телескопи підтвердили їхнє існування. Тож у нинішніх підручниках саме Свіфта почали називати першим передкогом.
II
Комп’ютери Бібліотеки Конгресу досить швидко впоралися зі скануванням ламких, пожовклих сторінок журналів, стаття за статтею, та відібрати єдиний запис, що стосувався втрати та відновлення маси як засобу здійснення міжзоряних космічних польотів. Формулу Айнштайна, за якою маса та швидкість об’єкта прямо пропорційно залежні одна від одної, вважали настільки незаперечною, що ніхто у двадцятому сторіччі не звернув уваги на статтю, надруковану 1955 року в передкогнітивному журналі під назвою «Якби».