Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 123)
— Гм, гм, бачте... — звертався Андерсон до гурту слухачів, коли Тоццо і Джиллі непомітно приєдналися до них. — Прошу? — Андерсон приклав руку до вуха, щоб розчути те, що сказав один із передкогів. — О, так, ти правий, — кивнув Андерсон. — Так, Тоні, гм, я згоден із тобою на всі сто відсотків.
Іншим передкогом, зрозумів Тоццо, був великий Тоні Бучер, чиє передбачення релігійного відродження у наступному сторіччі було просто надприродним. Майже дослівний опис Чуда в печері за участі робота... Тоццо із захватом подивився на Бучера, а потім розвернувся до Андерсона.
— Поле, — сказав якийсь передког. — Я розповім тобі, як італійці збиралися прогнати британців, якби ті зазіхнули на їхні території у 1943-му. Британці зупинилися б у готелях, авжеж, у найкращих. А італійці дерли б із них гроші.
— О, так, так, — закивав Андерсон, усміхаючись, і очі його заяскріли. — Британці, як справжні джентльмени, нічого б на це не сказали...
— Але виїхали б уже наступного дня, — закінчив за нього співрозмовник, і всі, окрім Джиллі та Тоццо, розсміялися.
— Містере Андерсон, — озвався Тоццо напруженим голосом, — ми із новоствореної передкогнітивної організації Бетл-кріка, штат Мічиган, і хотіли б вас попросити сфотографуватися біля нашої моделі часового екскаватора.
— Прошу? — перепитав Андерсон, прикладаючи руку до вуха.
Тоццо повторив те, що щойно сказав, намагаючись говорити достатньо голосно на тлі загального галасу. Нарешті Андерсон, схоже, зрозумів його.
— О, ем, а де ваша модель? — ввічливо поцікавився Андерсон.
— Внизу, на тротуарі, — відповів Джиллі. — Вона надто важка, щоб підняти її сюди.
— Ну, гм, якщо це ненадовго, — погодився Андерсон, — хоча я певен, що ми швидко впораємося, — він вибачився перед іншими передкогами і рушив за Тоццо і Джиллі до ліфта.
— Час будувати парові двигуни, — гукнув їм якийсь огрядний чоловік, коли вони проходили повз. — Поле, треба будувати парові двигуни!
— Ми спускаємося вниз, — знервовано повідомив Тоццо.
— Вниз то вниз, аби не вгору, — сказав передког. Він привітно помахав їм рукою, коли під’їхав ліфт і вони втрьох зайшли до кабіни.
— Кріс сьогодні в гуморі, — прокоментував Андерсон.
— І не кажіть, — вставив Джиллі одну із заготованих фраз.
— А Боб Гайнлан тут? — спитав Андерсон у Тоццо, поки вони спускалися донизу. — Здається, вони з Мілдредом Клінґерменом відійшли поговорити про котів, і ніхто не бачив, щоб вони повернулися.
— Такий облом, — відгукнувся Джиллі ще одним із висловів двадцятого сторіччя.
Андерсон приклав долоню до вуха, невпевнено усміхнувся, проте нічого не сказав.
Нарешті вони вийшли на вулицю. Побачивши їхній часовий екскаватор, Андерсон вражено закліпав очима.
— От чорт! — вигукнув він, підходячи до машини. — Це справді вражає. Авжеж, гм, я буду радий сфотографуватися біля вашої моделі, — він виструнчив своє худе незграбне тіло, випромінюючи теплу, м’яку усмішку, яку Тоццо вже бачив у нього. — Гм, так підходить? — сором’язливо поцікавився Андерсон.
Діставши автентичну камеру двадцятого сторіччя, яку вони позичили у Смітсонівській установі, Джиллі зробив знімок.
— А тепер усередині, — попросив він, кинувши промовистий погляд на Тоццо.
— Чому б ні, гм, звичайно, — погодився Пол Андерсон і піднявся сходами. — Боже, Карен таке сподобалося б, — сказав він, зникаючи в екскаваторі. — От би вона це побачила!
Тоццо швидко застрибнув слідом. Джиллі грюкнув люком, і Тоццо, всівшись за панель управління, з інструкцією в руці, натиснув на кнопки.
Турбіни загули, та Андерсон, схоже, цього не чув, він із витріщеними очима дивився на панель.
— Господи... — ледь спромігся він сказати.
Поки Андерсон розгублено витріщався на кнопки й циферблати, часовий екскаватор повернув їх у теперішнє.
IV
Їх зустрів Ферметі.
— Містере Андерсон, — привітався він, — яка неймовірна честь, — він простягнув йому руку, проте Андерсон дивився у відкритий люк повз нього, на місто майбутнього, він навіть не зауважив запропонованого йому рукостискання.
— Послухайте, — сказав Андерсон, і м’язи його обличчя нервово смикнулися. — Ем, що це, гм, таке?
Він роздивляється монорейкову дорогу, здогадався Тоццо. Хоча це дивно, принаймні у Сієтлі такі електрички ходили навіть у Андерсонові часи... чи ні? Може, вони з’явилися пізніше? Хай там як, на обличчі Андерсона відбилося цілковите збентеження.
— Одиничні вагони, — пояснив Тоццо, ставши поряд із ним. — У ваші часи електрички мали тільки групові вагони. Пізніше стало можливим прокласти рейки до кожного житлового будинку, тепер громадяни виїздять у своєму вагончику з гаража і дістаються до залізничного вокзалу, де вливаються у колективну транспортну систему. Розумієте?
Проте Андерсон і далі здавався розгубленим, навіть ще більше збентежився.
— Ем, — вимовив він, — що ви маєте на увазі під «моїми часами»? Я що, помер? — Андерсон мав пригнічений вигляд. — Я думав, це буде більше схоже на Вальгалу, з вікінгами там і всяким таким. Не таким футуристичним.
— Ви не померли, містере Андерсон, — заспокоїв його Ферметі. — Просто перебуваєте у стані культурного шоку від побаченого, опинившись у середині двадцять першого сторіччя. Зізнаюся вам, що ми вас викрали. Але вас повернуть назад; обіцяю це вам і як людина, і як держслужбовець.
У Андерсона відвисла щелепа. Він нічого не сказав, тільки продовжував витріщатися.
Дональд Найлс, відомий убивця, сидів за єдиним столом у читальній залі міжзоряного корабля Еміграційного бюро, що летів зі швидкістю світла. Він підрахував, що його зріст, за земними одиницями виміру, становить лише один дюйм, і злісно вилаявся.
— Це жорстоке й нелюдське покарання, — прогарчав він. — Це, зрештою, антиконституційно.
Раптом він пригадав, що зголосився на політ добровільно, аби не скніти у «Нахбарен Слаґер». У цій клятій дірі, сказав він сам до себе. Принаймні я звідти вибрався.
І хоча лише дюймового зросту, подумав він, але я став капітаном цього паскудного судна, а якщо він колись долетить до Проксими, то зроблюся капітаном усієї паскудної зоряної системи. Недарма ж я навчався із самим Гутманом! І якщо це не краще за «Нахбарен Слаґер», то я навіть не знаю...
До читальної зали зазирнув молодший командир Піт Бейлі.
— Слухай, Найлсе, я тут передивлявся мікрокопію того випуску старого передкогнітивного журналу «Неймовірне», як ти мені наказав, передовсім статтю «Рівнобічна Венера» про передачу матерії, але, знаєш, хоч я і був найкращим відеомеханіком Нью-Йорк-сіті, однак не можу змайструвати чогось
Найлс коротко сказав:
— Ми мусимо повернутися на Землю.
— Не з нашим щастям, — похитав головою Бейлі. — Нам аби на Проксиму долетіти.
Розлючений, Найлс скинув мікрокопії зі стола на підлогу.
— Кляте Еміграційне бюро! Вони нас надурили!
Бейлі знизав плечима.
— В будь-якому разі у нас повно їжі, гарна бібліотека і купа 3D фільмів, які можна дивитися щовечора.
— Поки ми дістанемося до Проксими, — гмикнув Найлс, — ми подивимося кожен фільм... — він почав подумки підраховувати, — дві тисячі разів.
— Ну, тоді не дивися. Або ми можемо дивитися їх із кінця й прокручувати на початок. А як твої пошуки? Докопався до чогось?
— Я саме проглядав мікрокопію статті в «Космічній фантастиці», — задумливо мовив Найлс, — під назвою «Змінна людина». Там ідеться про швидшу за світло передачу матерії. Ти зникаєш, а потім знову з’являєшся. На думку автора-передкога, якийсь хлопець на ім’я Коул мав довести це діло до ладу, — він замислився. — Якби нам вдалося побудувати корабель, що літатиме швидше за світло, ми б могли повернутися на Землю. І захопити там владу.
— Та ти геть збожеволів, — кинув Бейлі.
Найлс зміряв його важким поглядом.
— Я — ваш командир.
— Тоді, — заявив Белі, — нами командує божевільний. Повернення на Терру неможливе; краще облаштувати життя на планетах Проксими й назавжди забути про нашу батьківщину. Дякувати Богові, у нас на борту є жінки. Господи, та якби ми навіть повернулися... на що здатні однодюймові люди? Нас би просто висміяли.
— Я нікому не дозволю сміятися із себе, — з погрозою у голосі тихо сказав Найлс.
Але він усвідомлював, що Бейлі каже правду. Їм неабияк пощастить, якщо вони з мікрокопій старих передкогнітивних журналів у читальній залі корабля дізнаються щось про спосіб, завдяки якому зможуть безпечно приземлитися на якійсь із планет Проксими... навіть хотіти
Ми впораємося, підбадьорив себе Найлс. Поки всі мене слухаються і виконують мої накази без зайвих запитань.
Нахилившись, він активував шпулю часопису «Якби» за грудень 1962 року. Там була стаття, яка його особливо цікавила... І в нього лишалося ще чотири роки, щоб її прочитати, зрозуміти і застосувати на практиці.
Ферметі сказав:
— Містере Андерсон, певно, ваші передкогнітивні здібності допомогли вам до цього підготуватися, — в його голосі бриніла напруга, хай як він намагався її приховати.
— Може, ви вже повернете мене назад? — запитав Андерсон. Він здавався майже спокійним.