Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 125)
А ще ліжко. Поєднання таких двох речей — це було для нього занадто. Цікаво, чим вона займається? Та ще й привселюдно. Що це за суспільство таке?! Як же змінилася мораль порівняно з його часами...
— Я шукаю бібліотеку, — сказав Пол, не наважуючись підійти ближче до її машини: ліжка з двигуном, колесами та кермом.
Жінка відповіла:
— Бібліотека за одну забіч звідси.
— Ем, — зам’явся Пол, — а що таке «забіч»?
— Ви мене, мабуть, вихляєте, — похитала головою жінка. Усі видимі частини її тіла густо почервоніли. — Це геть не смішно. Так само, як і ваша потворно волохата голова. Чуєте, ні ваше вихляння, ні ваша голова мені анітрохи не подобаються, — і все ж вона не рушила далі, а лишилася стояти на місці, скрушно дивлячись на нього. — Може, вам потрібна допомога, — вирішила вона. — Мабуть, мені слід вас пожаліти. Ви ж знаєте, що вас будь-якої миті може схопити полпол, варто тільки їм захотіти.
Пол запропонував:
— Може, я міг би, ем, запросити вас кудись на каву, щоб ми могли трохи поговорити? Мені справді дуже потрібно знайти бібліотеку.
— Що ж, ходімо, — погодилася жінка. — Хоча я навіть не уявляю, що таке «кава». Але спробуйте лиш мене торкнутися, і я одразу цвікну.
— Не треба цвікати, це зайве, я не збираюся вам робити нічого поганого, — запевнив її Пол. — Мені тільки треба дізнатися дещо з історії, — тут Полові спало на думку, що йому може прислужитися буквально все, що він тільки розкопає.
Яку книжку найкраще було б пронести із собою в 1954 рік? Його мозок шалено запрацював. Альманах? Словник? Шкільний підручник? Якийсь посібник з оглядом досягнень усіх галузей науки для початківців? Так, це підійде. А ще згодився б підручник за сьомий чи старші класи. Він міг би відірвати і викинути обкладинку, а сторінки запхнути під піджак.
Пол запитав:
— А де тут школа? Найближча? — Він відчував, що йому треба поквапитися. Поза сумнівом, вони вже за ним женуться.
— Що таке «школа»? — поцікавилася жінка.
— Заклад, до якого ходять діти, — пояснив Пол.
Жінка прошепотіла:
— Бідолахо, та ви зовсім хворий.
V
Якийсь час Тоццо, Ферметі та Джиллі стояли мовчки. Потім Тоццо сказав, намагаючись не підвищувати тону:
— Ви, звісно, усвідомлюєте, що з ним невдовзі станеться.
Його заарештує полпол і моноекспресує до «Нахбарен Слаґер». Його зовнішність не може не привернути уваги. Може, він уже там.
Ферметі негайно кинувся до найближчого відеофона.
— Я зв’яжуся з начальником «Нахбарен Слаґер». Поговорю з Поттером — йому ми, думаю, можемо довіритися.
На відеоекрані одразу з’явилося масивне похмуре обличчя майора Поттера.
— О, Ферметі, вітаю! Що, хочете ще партію в’язнів? — він пирхнув. — Та ви їх зводите зі світу навіть швидше, ніж ми.
За спиною у Поттера Ферметі побачив відкритий майданчик для прогулянок величезного концентраційного табору для інтернованих. Злочинці, як політичні, так і непол, тинялися там, розминаючи ноги, деякі грали в нудні безглузді ігри, що, як він знав, тривали й тривали, інколи впродовж місяців, за кожної нагоди, коли їх випускали із робочих кліток.
— Чого ми хочемо, — твердо сказав Ферметі, — то це запобігти тому, щоб до вас потрапила одна особа, — і він детально описав Пола Андерсона. — Одразу зателефонуйте мені, якщо його моноекспресують у ваш табір. І накажіть його не чіпати. Ви зрозуміли? Він має повернутися до нас неушкодженим.
— Звісно, — одразу погодився Поттер. — Хвилинку, я просканую наших новеньких, — він натиснув кнопку праворуч від себе, вмикаючи комп’ютер 315-R. Ферметі почув його тихе гудіння. Поттер знову натиснув якісь кнопки, а тоді пояснив:
— Ця штука допоможе виявити його серед моноекспресованих, і на вході його не пропустять.
— Але його поки що не знайшли? — напруженим голосом запитав Ферметі.
— Ні, — відказав Поттер і демонстративно позіхнув.
Ферметі перервав зв’язок.
— І що тепер? — запитав Тоццо. — Можна було б відстежити його за допомогою ганімедської губки-нишпорки, — проте вони були доволі відразливою формою життя. Якщо їм вдавалося знайти свою жертву, вони одразу присмоктувалися до її кровоносної системи, достоту як п’явки. — Або шукатимемо механічно, — додав він. — Із детек-променем. У нас же є зразок енцефалограми Андерсона? — щоправда, тут не обійтися без полпол, оскільки детек-промінь за законом належав саме їй. Зрештою, це був артефакт, який дозволив розшукати самого Ґутмана.
Ферметі різко заявив:
— Я за те, щоб оголосити на планеті тривогу класу II. Це заохотить громадян, наших базових інформаторів. Вони знають, що за піймання класу II призначена винагорода.
— Але тоді його можуть прибрати, — застеріг Джиллі. — Мафія. Треба ще щось вигадати.
Вони якийсь час мовчки думали, а тоді Тоццо сказав:
— Поміркуємо суто логічно. Якби вас перенесли із середини двадцятого сторіччя у наш вимір, що б ви захотіли зробити?
Ферметі тихо відповів:
— До найближчого космопорту, певна річ. Придбати квиток на Марс чи позасистемні планети — звична справа для нашого покоління, проте це щось геть нечуване для середини двадцятого сторіччя, — вони перезирнулися.
— Андерсон не знає, де у нас космопорт, — зауважив Джиллі. — І він витратить безцінний час на те, щоб зорієнтуватися на місцевості. Ми ж можемо поїхати підземним монорейковим експресом.
Уже за мить троє чоловіків з Еміграційного бюро вирушили в дорогу.
— Цікава все ж таки ситуація, — зауважив Джиллі, коли вони їхали, похитуючись у монорейковому вагоні першого класу. — Ми прорахувалися щодо розумових здібностей людини двадцятого сторіччя, це буде нам уроком. Щойно ми схопимо Андерсона, треба детально його про все розпитати. Наприклад, про ефект полтергейста. Як вони його інтерпретували? Або спіритичні сеанси — чи зрозуміли вони, з чим мають справу? А чи записали це до так званого «окульту» і цим задовольнилися?
— Андерсон, звісно, може відповісти на ці запитання, як і на багато інших, — сказав Ферметі. — Та не забуваймо про нашу головну проблему. Ми маємо спонукати його написати точну математичну формулу відновлення маси замість абстрактних поетичних алюзій.
Тоццо замислено промовив:
— Видатна він людина, цей Андерсон. Дивіться, як спритно він нас обдурив.
— Так, — погодився Ферметі. — Його не можна недооцінювати. Ми це уже один раз зробили, і от наслідки, — його обличчя спохмурніло.
Поспішаючи майже безлюдною бічною вуличкою, Пол Андерсон дивувався, чому ця жінка назвала його хворим. Та й продавця у крамниці аж пересмикнуло від самої згадки про дітей. Може, пологи тепер незаконні? Може, до них тепер ставляться, як колись до сексу: як до чогось надто особистого і такого, що не слід обговорювати?
Так чи інакше, зрозумів він, якщо я хочу тут залишитися, мені треба поголити голову. І, якщо вийде, розжитися іншим одягом.
Він із надією роззирнувся навколо. Але побачив тільки високі освітлені будинки з пластику та металу, з яких складалося місто, структури, всередині яких діялося щось незрозуміле.
Вони були для нього такими ж іншопланетними, як...
Іншопланетні, подумав він, і це слово стиснуло йому голову, мовби лещатами. Тому що якась істота просочилася з дверей будинку попереду нього. Йому перегородив шлях — схоже, навмисне — згусток слизу темно-жовтого кольору розміром з людину.
Він помітно пульсував на тротуарі. Повагавшись, слиз повільно, але невпинно поповз до нього. Може, це те, у що еволюціонувала людина, подумав Пол Андерсон, задкуючи від незрозумілої субстанції. Господи! Раптом він збагнув, на що саме дивиться.
У цій ері були польоти в космос. І зараз він бачить перед собою істоту з іншої планети.
— Ем, — сказав Пол величезному згусткові слизу, — можна у вас дещо запитати?
Слиз припинив рухатися. У мозку Пола сформувалася думка, яка не була його власною. «Я почув ваше запитання. Відповідаю: я прибув учора із Каллісто. А ще я вловив безліч незвичних і дуже цікавих думок... ви — мандрівник у часі, прибулець із минулого», — а ще Пол відчув стриманий, ввічливий захват — і інтерес.
— Так, — підтвердив Пол, — я з 1954 року.
— І шукаєте перукарню, бібліотеку та школу. Усе це одразу, в той дорогоцінний час, який вам лишився, перш ніж вони вас упіймають, — згусток слизу, здавалося, співчував йому. — Як мені вам допомогти? Я міг би вас поглинути, але це призвело б до безперервного симбіозу, а таке вам навряд чи сподобається. Ви думаєте про своїх дружину і доньку. Дозвольте проінформувати вас про проблему, через яку ви наразилися на непорозуміння, коли згадали про дітей. Після майже незліченних мутаційних захворювань останніх десятиліть закон забороняє сучасним терранцям народжувати дітей. Розумієте, тут була війна. Між фанатичними послідовниками Ґутмана і ліберальнішими військами генерала МакКінлі. Останній переміг.
Пол запитав:
— Куди ж мені піти? Я геть розгубився, — кров пульсувала у скронях, він почувався втомленим. З ним так багато всього сталося! Нещодавно він стояв поряд із Тоні Бучером у фоє готелю «Сер Френсіс Дрейк», насолоджувався напоєм і розмовою... і ось він уже тут. Віч-на-віч із великим згустком слизу з Каллісто. Таке, м’яко кажучи, важко сприйняти.
Тим часом згусток слизу подумки спілкувався з ним.