Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 124)

Ферметі, перезирнувшись із Тоццо та Джиллі, відповів:

— Розумієте, у нас тут виникла одна технічна проблема. Саме тому ми перенесли вас у свій часовий вимір. Розумієте...

— Краще б ви, ем, повернули мене додому, — перебив його Андерсон. — Карен буде хвилюватися, — він витягнув шию, роздивляючись навсібіч. — Усе приблизно так, як я й уявляв, — пробурмотів він, скрививши обличчя. — Цілком подібно... а що це за висока штука? Виглядає як стовп, до якого раніше прив’язували цепеліни.

— Це молитовна вежа, — пояснив Тоццо.

— Наша проблема, — продовжив терпляче пояснювати Ферметі, — стосується того, про що ви пишете в оповіданні «Нічний політ» у випуску «Якби» за серпень 1955 року. Ми змогли зменшити масу міжзоряного корабля, але відновити її виявилося...

— А, гм, так, — стурбовано пробурмотів Андерсон. — Я саме працюю над цим оповіданням. Маю здати його Скотту за кілька тижнів, — він пояснив: — Це мій агент.

Ферметі помовчав, а потім сказав:

— Містере Андерсон, чи не могли б ви повідомити нам формулу відновлення маси тіла?

— Гм, — повільно озвався Пол Андерсон. — Мабуть, запозичу це формулювання. Відновлення маси... мені подобається, — він кивнув головою. — Але я не збирався наводити жодної формули, не хотів обтяжувати оповідання зайвими технічними подробицями. Та, може, я міг би вигадати якусь, якщо вже так треба, — він замовк, немовби поринувши в якийсь уявний світ. Троє чоловіків завмерли в очікуванні, проте Андерсон більше нічого не сказав.

— Скористайтеся своїми передкогнітивними здібностями, — порадив Ферметі.

— Якими здібностями? — перепитав Андерсон, приставляючи руку до вуха. — Перед... когнітивними? — він ніяково всміхнувся. — О, гм, я б не стверджував, що вони у мене є. Звісно, Джон в усе це щиро вірить, та для мене кілька експериментів у Дюкському університеті іще не є вагомим доказом.

Ферметі вп’явся в Андерсона довгим поглядом.

— Розгорніть першу статтю в «Галактиці» за січень 1953 року, — спокійно сказав він. — Вона називається «Захисники», і в ній розповідається про людей, які живуть під землею, і роботів на її поверхні, зайнятих, здавалося б, війною, але насправді ні, насправді вони підробляють звіти так вигадливо, що люди...

— Я читав її, — відмахнувся Пол Андерсон. — Добре написано, подумав я тоді, все, крім фіналу. Фінал мене якось не вразив.

Ферметі сказав:

— Але ж ви розумієте, що саме це і сталося 1996 року, під час Третьої світової війни? І що завдяки цій статті ми здогадалися про обман наших роботів на поверхні? Що фактично кожне слово цієї статті було пророчим...

— Це оповідання Філа Діка, — пригадав Андерсон. — Авжеж, ці ваші «Захисники».

— Ви з ним знайомі? — поцікавився Тоццо.

— Зустрівся з ним учора на нашому конгресі, — кивнув Андерсон. — Уперше в житті. Дуже нервовий хлопець. Здавалося, ніби він, попри свій страх, змусив себе прийти на цей конгрес.

Ферметі запитав:

— Чи правильно я розумію: ніхто з вас не усвідомлює своїх передкогнітивних здібностей? — він майже не володів своїм голосом.

— Ну, — поволі міркував Андерсон, — деякі письменники у це вірять. Альф ван Воґт, наприклад, — він усміхнувся Ферметі.

— Невже ви ще не збагнули? — не відступав Ферметі. — У своїй статті ви описали нас — цілком точно описали наше Бюро і наш міжзоряний Проект!

Після паузи Андерсон пробурмотів:

— От чорт! Ні, я цього не знав. Ем, дякую, що розповіли. Озирнувшись до Тоццо, Ферметі сказав:

— Мабуть, нам доведеться переглянути весь концепт історії середини двадцятого сторіччя, — він здавався втомленим.

Тоццо заперечив:

— Їхня необізнаність для нас нічого не змінює. У них були передкогнітивні здібності, і байдуже, усвідомлювали вони це чи ні, — для нього це було цілком незаперечним фактом.

Тим часом Андерсон відійшов трохи далі від них і стояв, розглядаючи вітрину сусідньої сувенірної крамниці.

— Цікаві у вас тут дрібнички. Я міг би прихопити щось для Карен, якщо вже я тут. Ви дозволите... — він озирнувся й запитально поглянув на Ферметі. — Можна я заскочу туди на хвилинку і щось виберу?

— Гаразд, гаразд, — роздратовано відповів Ферметі.

Пол Андерсон зник усередині сувенірної крамниці, залишивши трьох чоловіків сперечатися про значення їхнього відкриття.

— Що нам слід зробити, — наполягав Ферметі, — то це створити знайомі для нього умови: посадити за друкарську машинку. Треба переконати його написати статтю про втрату космічним кораблем маси та про її наступне відновлення. Байдуже, чи сприйматиме він сам цю статтю за теоретичну, вона так чи так надасть нам потрібні факти. У Смітсонівській установі, мабуть, є у розпорядженні справна друкарська машинка двадцятого сторіччя та білий папір формату A4. Що ви про це думаєте?

Замислившись, Тоццо сказав:

— Я скажу вам, що я думаю. Було великою помилкою дозволити йому зайти в цю крамницю.

— І чому ж це? — не зрозумів Ферметі.

— Він правий! — схвильовано вигукнув Джиллі. — Ми проґавили Андерсона. Він утік від нас під приводом пошуку подарунка для дружини.

Поблідлий, Ферметі розвернувся і метнувся в сувенірну крамницю. Тоццо і Джиллі кинулися слідом за ним.

Крамниця була порожня. За Андерсоном і слід захолов, він щез.

Тихо прокравшись надвір через задні двері крамниці, Пол Андерсон подумав: їм мене не спіймати. Принаймні не одразу. Мені треба стільки зробити, поки я тут, зрозумів він раптом. Це ж така можливість! Коли я буду геть старим, то зможу розповісти про цю пригоду дітям моєї Астрід.

Втім, думка про доньку, Астрід, нагадала Андерсону одну річ. Врешті-решт йому доведеться якось повертатися у 1954 рік. Заради Карен і дитини. Хай би на що він тут натрапив — усе це для нього тимчасове.

Але спочатку... спочатку мені треба потрапити до бібліотеки, будь-якої бібліотеки, вирішив він, зазирнути в книжки з історії і дізнатися, що сталося у період між 1954 роком і тим, у якому я зараз перебуваю.

Цікаво було б, подумав Андерсон, прочитати про «холодну війну» і про те, як вона закінчилася для США та Росії. А ще — про дослідження космосу. Закладуся на що завгодно — щонайпізніше 1975 року вони відправили людину на Місяць. Мабуть, тепер вони досліджують далекий космос, чорт, у них навіть є часовий екскаватор, тож чому б їм і не робити цього.

Попереду Пол Андерсон побачив якісь двері. Вони були відчиненими, і він, не зволікаючи, кинувся всередину. Це була якась інша крамниця, щоправда, більша за сувенірну.

— Добридень, сер, — почувся чийсь голос, і лисий чоловік, якому належав цей голос, — схоже, вони усі тут лисі, — підійшов до нього. Уваги клерка не оминули Андерсонові волосся та одяг... втім, він із ввічливості нічого про них не сказав. — Чим я можу вам допомогти? — спитав він натомість.

— Ем, — промимрив Андерсон, зволікаючи з відповіддю. Що тут взагалі продається? Він роззирнувся. Якісь блискучі електронні пристрої. Для чого вони потрібні?

Клерк підказав:

— Сер, вас, мабуть, давно не гонобили?

— Мене... що? — перепитав Андерсон. Гонобили?

— Нові весняні гонобники вже у продажу, — вів далі клерк, підходячи до блискучої сферичної машини, що стояла найближче до нього. — Сер, — сказав він Полу, — ви справляєте враження трішечки інтро — не сприйміть за образу, сер, закон не забороняє бути інтро, — підморгнув клерк. — Наприклад, ваш дещо дивний одяг... ви, мабуть, самі його шили? Все-таки, сер, шити собі одяг — це дуже інтро. Ви що, його ткали? — клерк скривив обличчя так, ніби скуштував щось неїстівне.

— Ні, — відказав Пол, — і взагалі це мій найкращий костюм.

— Ха-ха, — засміявся клерк. — Чудовий жарт, сер, дуже кумедно. А що з вашою головою? Ви ж її, мабуть, тижнями не голили.

— Не голив, — визнав Андерсон. — Гаразд, мабуть, мені потрібен гонобник, — мабуть, такі штуки були у кожного в цьому сторіччі, як в його часи телевізори: це було необхідно, щоб відчувати себе частиною цивілізованого світу.

— Скільки вас у родині? — запитав клерк. Узявши мірну стрічку, він поміряв довжину Полового рукава.

— Троє, — збентежено відповів Пол.

— Хто наймолодший?

— Донька, щойно народилася, — відказав Пол.

З обличя клерка збіг увесь рум’янець.

— Ідіть звідси, — тихо сказав він. — Поки я не викликав полпол.

— Ем, що, перепрошую? — спитав Пол, приставивши руку до вуха, він був не певен, що правильно все розчув.

— Ви злочинець, — пробурмотів клерк. — Вас мають утримувати в «Нахбарен Слаґер».

— Що ж, дякую вам, — витиснув із себе Пол і позадкував до виходу з крамниці. Клерк витріщався на нього, аж поки він не зачинив за собою дверей.

— Ви іноземець? — поцікавився чийсь голос. Це був жіночий голос. Вона зупинила на узбіччі свою машину. Машина нагадувала Полу ліжко, власне, це і було ліжко, як він зрозумів.

Жінка дивилася на нього з проникливим спокоєм у темних уважних очах. Хоча його дещо збентежила її до лиску голена голова, Пол відзначив, що ця жінка доволі приваблива.

— Я представник іншої культури, — пояснив Пол, не в змозі відвести погляду від її фігури. Невже всі жінки у цьому суспільстві так одягаються? Голі плечі ще можна зрозуміти. Але ж не голі...