Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 118)
— Щасти вам, хлопці, — побажав Люк із затиснутою в роті зубочисткою.
Тієї ночі Ієну Данкану наснилося жахіття. Відразлива зморшкувата стара вчепилася в нього своїми зеленуватими пазурами, пискливо вимагаючи чогось, а чого саме, він так і не зрозумів, бо її голос, слова зливалися в нерозбірливому шамканні майже беззубого рота й губилися в слині, що стікала цівкою по підборідді. Він намагався вивільнитися з її рук...
— Боже! — почув він голос Ела. — Прокидайся, вже час вирушати, за три години ми маємо бути у Білому домі.
Ніколь, здогадався Ієн, прочунюючи зі сну. Це вона була у моєму маренні, стара, висохла, та все ж це вона.
— Добре, — пробурмотів він, незграбно піднімаючись із розкладачки. — Послухай, Еле, — сказав він, — а якщо вона насправді стара, як казав Шалений Люк? Що тоді? Що нам робити?
— Виступати, — відказав Ел. — Грати на джаґах.
— Я цього не переживу, — тужливо промовив Ієн. — Я не надто здатний пристосовуватися до обставин. Усе це скидається на якесь страхіття: Люк контролює пепулу, Ніколь — стара бабця, навіщо ми туди йдемо? Чи не краще нам повернутися до колишніх часів, коли ми бачили її тільки по телевізору, а в житті побачимо хіба що раз, і то здаля, як ти у Шрівпорті? Для мене цього було б достатньо. Я хочу бачити тільки це, тільки її зображення... Давай повернемося, га?
— Ні, — вперся Ел. — Ми мусимо довести справу до кінця. Крім того, нагадаю тобі, що ти завжди можеш емігрувати на Марс.
Стоянка уже злетіла і рухалася в напрямку Східного узбережжя та Вашингтона.
Коли вони приземлилися, їх тепло зустрів Слізек — огрядний, доброзичливий чоловічок. Він потиснув їм руки, і вони попрямували до службового входу в Білий дім.
— Амбіційна ж у вас програма, — торохтів він, — але, якщо ви впораєтеся, я, ми всі, тобто родина першої леді, будемо тільки раді, як і сама перша леді, яка жваво цікавиться всіма формами оригінальної творчості. У ваших резюме зазначено, що ви вивчали ранні дискові записи 1920-х років, здійснені джаґ-бендами, що вижили після Американської громадянської війни, тож маєте бути оригінальними джаґістами, щоправда, класичного, а не народного спрямування.
— Саме так, сер, — підтвердив Ел.
— І все ж чи не погодилися б ви виконати що-небудь з фольклору? — запитав Слізек, коли вони минали охоронців, що застигли біля службового входу до Білого дому. За дверима простягався довгий, застелений килимами коридор зі штучними свічками в канделябрах, розвішаних на рівній відстані один від одного. — Наприклад, ми радили б «Rockabye Му Sarah Jane». Вона є у вашому репертуарі?
— Є, — коротко відповів Ел. — Ми виконаємо її наприкінці нашої програми.
— Чудово, — схвально мовив Слізек, люб’язно пропускаючи їх уперед. — Дозвольте поцікавитися, а що це за істота у вас на руках? — він скоса поглянув на пепулу, і його ентузіазм дещо пригас. — Вона жива?
— Це тотемна тварина, — відказав Ел.
— Тобто якийсь забобонний оберіг? Талісман?
— Атож, — ствердно кивнув головою Ел. — Вона допомагає нам погамувати страх перед виходом на сцену, — і він поплескав пепулу по голові. — А ще вона — частина нашого виступу, вона танцює, поки ми граємо. Ну, знаєте, як дресована мавпочка.
— Оце так! — вигукнув Слізек із наново віднайденим ентузіазмом. — Тепер мені зрозуміло... Ніколь це сподобається; вона любить м’якеньких пухнастих істот, — він притримав для них двері.
За дверима сиділа вона.
Як Люк міг так помилятися, подумав Ієн. Вона була навіть вродливішою, ніж на екрані, і набагато реальнішою, це було найголовнішою відмінністю: те, що вона була така непідробна, така справжня, побачена на власні очі. Вона сиділа у блякло-синіх джинсах та мокасинах, у недбало застібнутій білій сорочці, крізь яку він бачив — чи тільки уявляв, що бачив, — її засмаглу гладеньку шкіру... У якій неформальній обстановці вона нас приймає! Без удавання, без сценічності. Її коротко підстрижене волосся не приховує чудової форми шиї та вух. А ще, подумав він, вона така молода. На вигляд їй нема і двадцяти. Сповнена такої життєвої сили! Телевізор не передає того ніжного серпанку, що огортає її постать.
— Нікі, — сказав Слізек, — ось і класичні джаґісти.
Вона підвела погляд від газети, яку читала, усміхнулася.
— Доброго ранку, — привіталася вона. — Ви вже поснідали? Вам можуть подати канадський бекон, круасани і каву, якщо забажаєте, — дивна річ, але її голос, здавалося, йшов не від неї, він лунав звідкілясь згори, з-під стелі кімнати. Поглянувши туди, Ієн помітив ряд динаміків і виявив, що їх від Ніколь відділяє скляна загорода — запобіжний захід, щоб захистити першу леді. Він відчув розчарування, хоч і розумів, що це — необхідний крок. Якщо з нею щось станеться...
— Ми вже їли, місіс Тібодо, — подякував Ел. — Дякую, — він також підвів голову до динаміків.
Раптом за спиною в Ніколь виріс президент, Тауфік Неґаль, стрункий, вишукано вдягнений темноволосий чоловік. Вона підвела до нього обличчя і сказала:
— Поглянь, у них із собою одна з тих пепул. Правда, цікаво?
— Так, — усміхнувся президент, стаючи поряд із дружиною.
— Можна мені на неї подивитися? — попросила Ніколь у Ела. — Нехай вона підійде сюди, — Ніколь подала сигнал, і скляна стіна поїхала вгору.
Ел опустив пепулу на підлогу, і та подибала до Ніколь попід піднятим захисним бар’єром, потім підстрибнула, і наступної миті Ніколь уже тримала її у своїх сильних руках, уважно розглядаючи істоту.
— Отакої, — здивувалася вона, — це не жива істота, а просто іграшка.
— Наскільки нам відомо, всі пепули вимерли, — пояснив Ел. — Але це оригінальна модель, зібрана за зразком тих решток, які знайшли на Марсі, — і він зробив крок уперед...
Скляна стіна опустилася на місце. Вона відрізала Ела від пепули, і тепер той стояв із дурнуватим виразом обличчя і здавався засмученим. Тоді цілком інстинктивно він торкнувся панелі управління на поясі. Довгий час нічого не відбувалося, аж ось пепула заворушилася. Вона зісковзнула з рук Ніколь і скочила назад на підлогу. Ніколь зачудовано вигукнула, її очі засвітилися.
— Люба, хочеш собі таку? — запитав її чоловік. — Ми дістанемо тобі одну чи навіть декількох.
— А що вона вміє? — поцікавилася Ніколь у Ела.
Слізек доповів:
— Вона танцює, мем, коли вони грають, чудово відчуваючи ритм. Правду я кажу, містере Данкан? Може, ви могли б щось зіграти, бодай коротеньке, щоб показати місіс Тібодо? — він задоволено потер руки. Ел із Іеном перезирнулися.
— 3-звісно, — погодився Ел. — Гм, ми могли б зіграти невеличку п’єсу Шуберта, наше аранжування «Форелі». Гаразд, Іене, починаймо, — він дістав з футляра свій джаґ і невпевнено підняв його. Ієн зробив те саме. — Перед вами Ел Данкан, перша джаґ-партія, — відрекомендувався Ел. — Поряд зі мною мій брат Ієн, друга джаґ-партія, і ми пропонуємо вашій увазі кілька класичних творів, а почнемо ми з короткої п’єси Шуберта, — Ел подав знак, і вони почали грати.
Тум тум-тум ТУМ-ТУМ тууум тум, та-тум-тум туб-туб-туб-туб-туб-тубббб. Ніколь засміялася.
Це кінець, подумав Ієн. Боже, з нами трапилося найгірше: ми стали посміховиськом. Він припинив грати, натомість Ел продовжував, його надуті щоки були червоними від напруги. Здавалося, він не помічав, що Ніколь прикриває рота рукою, аби приховати свій сміх, — вона сміялася з них та їхніх потуг. Ел дограв без акомпанементу до кінця, а потім також опустив свій джаґ.
— Ваша пепула, — сказала Ніколь якомога спокійніше. — Вона не танцювала. Навіть кроку не ступила — чому? — і жінка знову розсміялася, не в змозі себе стримати.
Ел відповів дерев’яним голосом:
— Я... я її не контролюю, нею керують з відстані. — І повернувся до пепули: — Ну ж бо, танцюй!
— О, правда, це так чудово, — вражено сказала Ніколь. — Дивися, — озирнулася вона до чоловіка, — він змушений
Раптом пепула стрибнула на неї. І вкусила.
Ніколь закричала. З-за її спини прозвучав різкий ляскіт, і пепула зникла, перетворившись на купку дрібнесеньких уламків. Наперед виступив охоронець Білого дому з рушницею у руках, наставленою на розпорошені у повітрі частинки, його лице було спокійне, проте руки і зброя тремтіли. Ел стиха лаявся, безперервно повторюючи ті самі три-чотири слова.
— Люк, — раптом сказав він братові. — Це він зробив. Помстився. Нам кінець, — його обличчя посіріло, він здавався геть виснаженим. Ел методично й бездумно почав пакувати свій джаґ у футляр.
— Вас заарештовано, — заявив другий охоронець Білого дому, з’явившись позаду них і націливши на братів пістолет.
— Так, авжеж, — безгучно промовив Ел, киваючи головою й похитуючись. — Арештуйте нас, хоч ми й не маємо до цього жодного стосунку.
Зіпершись на чоловіка, Ніколь підвелася і наблизилася до Ела з Іеном.
— Вона вкусила мене, бо я сміялася з вас? — спитала вона тихо.
Слізек стояв, витираючи хустинкою піт із чола. Він мовчав і лише витріщався на них.