Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 117)

Сповідальня, як йому здалося, насмішкувато пирхнула, випльовуючи другу картку. Втім, може, це була лише гра уяви.

— Отут ви вже глибше копнули, — похвалив його Дойл, читаючи картку. — Подивіться, — він передав картку Стоуну. — Ваші думки сповнені плутаних, амбівалентних мотивів. Коли ви сповідувалися востаннє?

Почервонівши, Стоун пробурмотів:

— Думаю, минулого серпня. Тоді капеланом був іще Піп Джоунс.

— Нам доведеться з вами іще багато попрацювати, — пообіцяв Дойл, запалюючи цигарку й відхиляючись на спинку крісла.

Першим твором, що прозвучить під час їхнього виступу у Білому домі, мала бути, як вони вирішили після численних дискусій та суперечок, Бахова «Чакона ре мажор». Елові вона завжди подобалася, попри подвійні ноти та інші складнощі. Ієн починав нервуватися навіть від самої думку про «Чакону». Тепер, коли вони вже узгодили твір, він шкодував, що не запропонував простішу «П’яту сюїту для віолончелі соло». Але було вже запізно щось змінювати. Ел надіслав програму секретареві відділу «М&Р» — мистецьких виступів та репертуару — Білого дому, Гарольду Слізеку.

Ел як міг заспокоював його:

— Не хвилюйся, адже твоя партія — друга. Ти ж не проти того, щоб мені акомпанувати?

— Ні, — запевнив Ієн. Це й справді було неабияким полегшенням, партія Ела була набагато складніша.

А тим часом поблизу Двигун-джунглів №3 пленталася туди-сюди тротуаром пепула, шукаючи потенційних покупців. Була лише десята ранку, тож ніхто вартий полювання ще не з’являвся. Сьогодні стоянка осіла на пагорбах Окленду, що в Каліфорнії, серед звивистих, обсаджених деревами вуличок заможного кварталу. Навпроти стоянки погляду Ієна відкривався будинок «Джо Луїс» — незвичної форми, проте вражаючого розміру з тисячею квартир, переважно населених багатими темношкірими. Цей будинок у світлі ранкового сонця виглядав особливо ошатним і доглянутим. Охоронець зі значком і пістолетом патрулював вхід, не пропускаючи всередину жодного стороннього.

— Нашу програму ще має схвалити Слізек, — нагадав йому Ел. — Що як Ніколь не захоче слухати «Чакону»? У неї специфічні смаки, до того ж вони постійно змінюються.

Ієн уявив собі Ніколь, яка, сидячи на широчезному ліжку у своєму рожевому халаті з рюшами і з поставленою поряд тацею зі сніданком, вивчає розклад виступів, що їй принесли на затвердження. Вона вже чула про нас, подумав він. Вона знає про наше існування. А отже, ми і справді існуємо. Як дитина, якій потрібно, щоб мати дивилася на неї під час гри, так і ми покликані до існування, отримуємо підтвердження власної значущості через її погляд.

А коли вона відвернеться від нас, подумав він, що тоді? Що тоді станеться з нами? Чи ми розпадемося на атоми і знову поринемо в забуття?

Так, подумав він, ми повернемося до стану випадкових, неоформлених зв’язків між атомами. Туди, звідки прийшли... у світ небуття. У світ, де провели усе своє життя аж до цієї миті.

— А ще, — додав Ел, — вона може попросити нас зіграти повторно. Або навіть вибере, що саме для неї виконати. Я дізнався, що Ніколь полюбляє слухати Шуманового «Щасливого фермера». Ти пам’ятаєш ноти? Треба б потренуватися його грати, того «Щасливого фермера», про всяк випадок, — він замислено видув кілька нот на своєму джаґу.

— Я не можу, — уривчасто вимовив Ієн. — Я так далі не можу. Це надто важливо для мене. Щось піде не так, ми їй не сподобаємося, і вони нас виженуть. Такого нам ніколи не стерти з пам’яті.

— Послухай, — почав заспокоювати брата Ел. — У нас же є пепула. А це дає нам... — тут він замовк. Тротуаром простував високий, із сутулою спиною літній чоловік у дорогому, пошитому з натуральної тканини синьому костюмі в дрібну смужечку. — Боже, та це ж Люк! — вихопилося в Ела. Він мав переляканий вигляд. — Я бачив його лише двічі в житті. Мабуть, сталося щось нечуване.

— Краще поклич пепулу до себе, — порадив Ієн. Пепула шкутильгала до Шаленого Люка.

Із нажаханим обличчям Ел пролепетав:

— Я не можу, — він відчайдушно смикав важелі на панелі управління. — Вона не слухається.

Пепула підбігла до Люка, той нахилився, підібрав її і рушив до них із пепулою під пахвою.

— Він керує нею замість мене, — пробурмотів Ел. І, занімівши, витріщився на брата.

Двері маленької прибудови відчинилися, і на порозі з’явився Шалений Люк.

— Я отримав повідомлення про те, що ти використовував її у неробочий час, для власних потреб, — звинуватив він Ела тихим, хрипким голосом. — Тобі ж казали цього не робити, бо пепули — власність стоянок, а не операторів.

Ел розгублено пробурмотів:

— О, Люку, та годі тобі...

— Я мав би тебе звільнити, — вів далі Люк, — але ти — хороший продавець, тож я лишу тебе на посаді. Але свою квоту ти тепер виконуватимеш сам, — щільніше притиснувши пепулу до себе, він розвернувся до виходу. — Мій час надто цінний, я мушу йти, — він помітив джаґ Ела. — Це не музичний інструмент, це глек, у який хіба що віскі наливати.

Ел промимрив:

— Послухай-но, Люку, адже йдеться про публічність. Якщо я виступлю перед Ніколь, уся мережа двигун-джунґлів набуде більшого престижу, хіба ні?

— Мені не потрібен престиж, — заявив Люк, затримавшись у дверях. — І мені байдуже до Ніколь Тібодо. Нехай собі керує суспільством так, як їй хочеться, а я керуватиму джунглями так, як хочеться мені. Поки вона мене не чіпає, я теж не втручаюся в її справи, і це мене цілком влаштовує. Скажи Слізеку, що ти не можеш виступати, і забудь про ці дурниці. Жоден зрілий чоловік при здоровому глузді не розважатиме публіку дмуханням у порожню пляшку.

— Тут ти помиляєшся, — заперечив Ел. — Мистецтво може поставати з найбуденніших побутових речей, от як ці джаґи.

Поколупавшись у зубі срібною зубочисткою, Люк сказав:

— Тепер у тебе немає пепули, щоб вразити родину першої леді. Поміркуй про це... Ти справді віриш, що зможеш чогось домогтися без пепули?

Після паузи Ел сказав Ієну:

— Він правий. Ми здобули успіх завдяки пепулі. Але... чорт, хай уже буде, як буде.

— У тебе є мужність, — визнав Люк, — але немає розуму. Та все ж ти мені подобаєшся. Тепер я розумію, чому ти став найкращим продавцем — бо ти не здаєшся. Добре, можеш взяти пепулу на виступ у Білому домі, але назавтра маєш її повернути, — він увіпхнув круглу, схожу на жука істоту Елові в руки.

Ел обійняв її, притискаючи до грудей, як велику подушку. — Може, джунглі і прославляться завдяки цьому, — міркував Люк уголос. — Але я знаю одне. Ніколь нас не любить. Надто багато людей вислизнули у неї з рук із нашою допомогою, ми — лазівка в маминій щільній структурі, і мама про це знає, — він вишкірився, показуючи золоті зуби.

Ел сказав:

— Спасибі тобі, Люку.

— Але пепулою керуватиму я, — попередив Люк. — На відстані. Я дещо вправніший у цьому за тебе. Врешті-решт, це саме я їх змайстрував.

— Авжеж, — погодився Ел. — Я буду надто зосереджений на грі.

— Атож, — гмикнув Люк, — для цієї пляшки потрібні обидві руки.

Щось в інтонації Люка збентежило Ієна Данкана. Він щось задумав, промайнуло у нього в голові. Втім, у них із братом не було вибору: їм доведеться взяти пепулу з собою. Люк, поза сумнівом, чудово з нею вправляється, він уже кілька хвилин тому довів свою майстерність, превершивши Ела у керуванні цією істотою, та й він усе слушно говорить: Ел і справді буде надто заклопотаний своїм джаґом. І все ж...

— Шалений Люку, — звернувся до чоловіка Ієн, — а ти коли-небудь зустрічався з Ніколь? — підказане інтуїцією, це запитання раптово спало йому на думку.

— Звісно, — впевнено відповів Люк. — Багато років тому. У нас було кілька ляльок-маріонеток, ми з батьком подорожували світом із ляльковим театром. Пробилися і до Білого дому.

— І як минув виступ? — продовжував розпитувати Ієн.

Трохи помовчавши, Люк відповів:

— Вона не звернула на нас уваги. Сказала щось про те, що ляльки мають непристойний вигляд.

І тепер ти її ненавидиш, зрозумів Ієн. Ти їй так і не пробачив.

— А вони й справді були непристойні? — спитав він у Люка.

— Аж ніяк, — відповів Люк. — Щоправда, один номер був із розряду стрип-шоу з ляльками-танцівницями. Але раніше ніхто не скаржився. Мого батька це сильно зачепило, а от мене — аніскільки, — його обличчя лишилося безвиразним.

Ел поцікавився:

— Ніколь уже тоді була першою леді? Адже це було так давно!

— О, так, — підтвердив Люк. — Вона на цій посаді от уже сімдесят три роки. Хіба ви не знали?

— Це неможливо! — одночасно вигукнули Ел з Іеном.

— Але це саме так, — відповів Люк. — Вона уже геть старенька. Бабуся. Проте досі має чудовий вигляд. Самі незабаром побачите.

Вражений, Ієн промимрив:

— Але ж на екрані...

— О, так, — погодився Люк. — На телевізійному екрані їй близько двадцяти. Але погортайте книжки з історії, тоді зрозумієте. Там викладено всі факти.

Факти, подумав Ієн, нічого не означають, коли бачиш на власні очі, що вона така ж юна на вигляд, як завжди. До того ж ми бачимо її щодня.

Брехло, подумав він. Ми знаємо правду, ми всі знаємо правду. Мій брат її бачив; Ел би сказав, якби вона була старою. Ти її просто ненавидиш, тому і брешеш. Вражений цією думкою, він повернувся спиною від Люка, не бажаючи чути більше ані слова з уст цього чоловіка. Сімдесят три роки на посаді — якби так справді було, Ніколь було б зараз майже дев’яносто років. Він здригнувся від такої думки і викинув її з голови. Або принаймні спробував.