Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 99)
— Добраніч! — гукнув Біл. Двері зачинилися, і світло на ґанку згасло.
Даґлас обережно рушив до автівки. У цілковитій темряві він намагався витягнутою рукою намацати двері. Крок. Другий. Це було по-дурному. Дорослий чоловік, уже, вважай, підстаркуватий. І то в двадцятому столітті. Третій крок.
Діставшись до машини, Даґлас відчинив двері, швидко прослизнув досередини і замкнувся. Вмикаючи двигун і фари, він видихнув тиху подячну молитву. Так по-дурному. Гігантське око. Це, мабуть, чиясь витівка.
Він краяв собі мозок, намагаючись зрозуміти, хто б це міг бути. Студенти? Якісь жартівники? Комуністи? Змова, щоб довести його до божевілля? Він був важливою фігурою. Може, навіть найважливішим ядерним фізиком у всій країні. І ще цей новий проект...
Даґлас повільно виїхав на тиху трасу, вдивляючись у кожен кущ і дерево. Машина прискорювалася.
Змова комуністів. Хтось зі студентів був у клубі лівого спрямування. Якась група з вивчення Маркса. Може, це вони зібралися...
Щось зблиснуло у світлі фар. Щось на узбіччі траси.
Даґлас приголомшено вирячився на прямокутний видовжений брусок у траві при дорозі, якраз там, де росли великі темні дерева. Брусок виблискував і мерехтів. Даґлас пригальмував, майже зупинившись.
На узбіччі лежав золотий зливок.
Це було неймовірно. Професор повільно опустив вікно й визирнув. Невже це справді золото? Він нервово розсміявся. Навряд чи. Він, звісно, багато разів працював із золотом. І зливок
Проте... Звідки?
Жарт. Витівка. Діти з коледжу. Вони могли помітити його авто дорогою до Гендерсонів і знали, що незабаром він повертатиметься.
Або ж... Або ж це
Але закон забороняв володіти золотом. Він буде змушений повернути його уряду. Проте він може спробувати відпиляти невелику частинку і для себе. Крім того, навіть якщо він його поверне, то, поза сумнівом, отримає винагороду. Можливо, кілька тисяч доларів.
В його голові промайнула божевільна думка. Взяти зливок, запакувати і полетіти з ним у Мексику, за межі країни. В Еріка Барнза є двомісний літак, він легко зможе перевезти зливок у Мексику і там продати. Вийти на пенсію. Жити в достатку до кінця життя.
Даґлас розлючено пирхнув. Повернути зливок — його обов’язок. Зателефонувати в Денверський монетний двір, повідомити про знахідку. Чи в поліцейський відділок. Даґлас здав назад, під’їхав до металевого бруска, вимкнув двигун і вийшов на темну трасу. Він мав це зробити. Як відданий громадянин — і, Бог свідок, п’ятдесят перевірок підтвердили, що він справді був відданим громадянином, — він мав це зробити. Професор заліз назад в автівку і спробував намацати ліхтарик на панелі. Якщо хтось загубив золотий зливок, його обов’язком було...
Золотий зливок. Неможливо. Його раптом пройняв крижаний холод, серце стиснулося. —
Коїлося щось дивне.
Його охопив страх. Даґлас застиг, тремтячи від жаху. Темна, безлюдна траса. Мовчазні гори. Він був сам. Ідеальне місце.
Якби вони хотіли схопити його...
Вони? Хто вони?
Він швидко роззирнувся довкола. Мабуть, ховаються в деревах, чекають на нього. Чекають, доки він перейде трасу й зійде з дороги в ліс. Нахилиться, щоб підібрати зливок. І щойно він це зробить — швидкий удар і кінець.
Даґлас кинувся назад в автівку і завів двигун. Він витиснув педаль газу і відпустив гальма. Автівка смикнулася й почала від’їжджати. Даґлас відчайдушно намагався втримати кермо, його руки тремтіли. Він мав забратися геть звідси. Геть — доки вони не дістали його.
Перемкнувшись на швидшу передачу, він озирнувся крізь прочинене вікно. Зливок досі був там, досі виблискував серед темної трави на узбіччі. Але тепер він виглядав дивно, нечітко, повітря навколо нього мінилося і тремтіло.
Раптом зливок потьмянів і зник. Його блиск поглинула темрява.
Даґлас глянув угору і зойкнув з переляку.
У небі над ним щось заступало зірки. Гігантська тінь, така величезна, що в голові в нього запаморочилося. Тінь рухалася просто над ним, безтілесна, але жива.
Обличчя. Згори дивилося гігантське, космічне обличчя. Неначе велетенський місяць, що заступив небо. Обличчя на мить завмерло, шукаючи його — саме на тому місці, звідки він щойно від’їхав, — а тоді, як до того зливок, потьмяніло і зникло в пітьмі. Знову виринули зірки. Він був сам.
Даґлас осів на сидінні. Його руки зісковзнули з керма і безсило впали обабіч, машину люто повело й почало носити по трасі. Він заледве встиг знову вхопити кермо.
Не лишалося жодних сумнівів. Його хтось переслідував. Намагався його дістати. Але не комуністи чи якісь студенти-штукарі. І не викопна тварина з далекого минулого.
Що б це не було, ким би вони не були, але це не мало стосунку до Землі. Воно — вони — були чимось з іншого світу. Вони полювали на нього.
Саме на нього.
Але чому?
Піт Берґ уважно його вислухав.
— Продовжуй, — сказав він, коли Даґлас договорив.
— Оце і все. — Даґлас розвернувся до Біла Гендерсона. — Не кажіть тільки, що я збожеволів. Я справді його бачив. Воно дивилося на мене. Цього разу вже ціле обличчя, а не лише око.
— Ти думаєш, що око було частиною цього ж обличчя? — запитала Джин Гендерсон.
— Я в цьому впевнений. Обличчя мало той самий вираз, що й око. Вивчало мене.
— Ми маємо зателефонувати в поліцію, — сказала Лора Даґлас тонким, кволим голосом. — Так не може далі тривати. Якщо хтось полює на нього...
— Поліція не допоможе. — Біл Гендерсон походжав туди-сюди кімнатою. Було вже пізно, за північ. У будинку Даґласів всюди горіло світло. Старий Мілтон Ерік, голова кафедри математики, сидів у кутку й уважно слухав, його зморшкувате обличчя залишалося незворушним.
— Ми можемо припустити, — сказав спокійно професор Ерік, вийнявши люльку з-поміж жовтих зубів, — що це неземна раса. Їхній розмір і розташування говорять про те, що вони не з Землі.
— Але ж вони не можуть просто висіти в небі! — вибухнула Джин. — Ніхто на таке не здатен!
— Можливо, існують інші конфігурації матерії, які в нормальному стані не поєднані і не пов’язані з нашою. Можливо, вони розташовані одна відносно одної в координатах, які абсолютно неможливо пояснити у наших теперішніх поняттях, і так співіснує нескінченна чи принаймні велика кількість систем всесвіту. І завдяки якомусь особливому розташуванню площин у цей момент ми дотичні до однієї з цих інших конфігурацій.
— Він має на увазі, — пояснив Біл Гендерсон, — що люди, які полюють на Даґа, не з нашого всесвіту. Вони з геть іншого виміру.
— Обличчя мерехтіло, — пробурмотів Даґлас. — І зливок, і обличчя спочатку заколихалися, а потім зникли.
— Відсунулися, — припустив Ерік. — Повернулися у свій всесвіт. Скидається на те, що вони можуть переходити до нас, мають, так би мовити, діру, крізь яку можуть пройти і повернутися.
— Дуже шкода, — сказала Джин, — що вони такі величезні.
Якби вони були меншими...
— Так, розмір на їхньому боці, — визнав Ерік. — Це прикро.
— Це все безглузді умоглядні балачки! — знервовано закричала Лора. — Доки ми тут сидимо і вигадуємо якісь теорії, вони на нього полюють!
— Це може пояснити богів, — раптом сказав Біл.
— Богів?
Біл кивнув.
— Хіба не бачите? У минулому ці істоти дивилися на нас, у наш всесвіт, крізь перехід. Можливо, навіть спускалися через нього. Первісні люди бачили їх і не могли пояснити. І довкола цього заснували релігію. Молилися їм.
— Гора Олімп, — сказала Джин. — Звісно. І Мойсей зустрів Бога на горі Синай. Ми високо в Скелястих горах. Мабуть, контакт відбувається лише на височині. У горах, таких як ці.
— І тибетські монахи теж живуть на найвищому гірському масиві у світі, — додав Біл. — Уся ця місцевість. Найвища і найстаріша частина світу. Усі великі релігії починалися з гір, від людей, які побачили Бога і несли про це слово.
— Чого я не можу зрозуміти, — сказала Лора, — так це чому вони хочуть саме його, Даґа. Вона безпорадно розвела руками. — Чому не когось іншого? Чому вони обрали саме його?
Обличчя Біла було суворим.
— Гадаю, це досить очевидно.
— Поясни, — проскрипів Ерік.
— Хто такий наш Даґ? Один з найкращих ядерних фізиків у світі. Працює над суперсекретними проектами в галузі. Передові дослідження. Уряд підтримує все, що робиться в коледжі Браянт, бо тут працює Даґлас.
— То й що?
— Вони полюють на нього через його здібності. Через його знання. Зважаючи на їхній розмір порівняно з нашим світом, вони можуть розглядати нас так само уважно, як ми розглядаємо у біологічних лабораторіях, наприклад, культуру
— Ну звичайно! — вигукнув Піт Берґ. — Даґ потрібен їм через його знання. Вони хочуть викрасти його і використати його розум на службі їхнім власним культурам.
— Паразити! — охнула Джин. — Мабуть, вони завжди були залежними від нас. Розумієте? Люди зникали й раніше, викрадені цими істотами, — вона здригнулася. — Можливо, вони вважають наш світ чимось на зразок випробувального полігону, де для них у муках напрацьовуються нові техніки і знання.