Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 100)
Даґлас поривався був відповісти, але так нічого й не сказав. Заціпенілий, він сидів у кріслі, схиливши голову набік.
Зовні, у темряві за будинком, хтось кликав його на ім’я.
Він підвівся і рушив до дверей. Усі здивовано вирячилися на нього.
— Що трапилося? — запитав Біл. — Куди ти, Даґу?
Лора схопила його за руку.
— Що трапилося? Ти занедужав? Скажи щось! Даґу!!! Професор Даґлас вирвався, відчинив вхідні двері і вийшов на ґанок. Блідий місяць м’яко освітлював усе навкруги.
— Професоре Даґлас! — знову почувся голос, солодкий і свіжий — жіночий голос.
Освітлена місячним сяйвом, під сходами ґанку стояла дівчина. Білява, років, може, двадцяти. У картатій спідниці, светрі зі світлої ангори й шовковій хустинці на шиї. Вона стривожено махала йому з благальним виразом на маленькому обличчі.
— Професоре, маєте хвилинку? Щось жахливе сталося з... — вона побігла геть від будинку в темряву, і він не розчув останніх слів.
— Що трапилося? — прокричав Даґлас.
Він уже заледве чув її голос. Вона віддалялася.
Даґласа розривала нерішучість. Якусь мить він вагався, а тоді роздратовано поквапився за нею сходами вниз. Дівчина відступала все далі, заламуючи руки, її повняві губи судомило від розпачу. У світлі місячного сяйва було добре видно кожен її нажаханий, агонізуючий подих, кожне колихання грудей під светром.
— Чого тобі? — крикнув Даґлас. — Що трапилося? — розлючений, він намагався її наздогнати. — Заради Бога, зупинися!
Дівчина досі відступала геть, заманюючи його все далі від будинку, до великої зеленої галявини в університетському містечку. Даґлас сердився. Бісова дівчина! Чому вона не може на нього зачекати?
— Зачекай хвилину! — гукнув він, намагаючись її наздогнати. Засапуючись, він вибіг на темну галявину. — Хто ти? Якого біса ти...
Раптом щось спалахнуло. Сліпучий промінь світла вдарив поруч, випаливши на галявині яму, що задимілася за кілька футів від нього.
Даґлас зупинився, приголомшений. Вдарив другий промінь, цього разу просто перед ним. Хвилею тепла професора відштовхнуло назад. Він заточився і мало не впав. Дівчина раптом зупинилася. Вона стояла мовчазна й нерухома, з незворушним обличчям, неначе воскова. Вона раптом стала неживою.
Але Даґласу ніколи було про це думати. Він розвернувся й почав незграбно відступати назад до будинку. Вдарив третій промінь, просто перед ним. Даґлас звернув праворуч і впав у чагарник, що ріс під стіною. Хитаючись і задихаючись, він зупинився біля бетонної стіни будинку і щосили до неї притиснувся.
Раптом у повному зірок небі над ним щось ледь помітно замерехтіло. А тоді все припинилося. Даґлас був сам. Жодних променів. І...
Дівчини теж більше не було.
Наживка. Талановита підробка, щоб виманити його з будинку, щоб він вийшов на відкриту місцину, де вони могли б у нього поцілити.
Він звівся на тремтячі ноги й обійшов будинок. Біл Гендерсон, Лора і Берґ стояли на ґанку, нервово роззираючись, намагаючись знайти його. Машина теж стояла поруч, припаркована на виїзді. Може, якщо йому вдасться дістатися до неї...
Професор глянув на небо. Самі лише зірки. Жодного їхнього сліду. Якщо йому вдасться добігти до машини і від’їхати по трасі геть від гір, до Денвера, який розташований нижче, тоді він, може, буде у безпеці.
Даґлас глибоко, судомно вдихнув. До машини лише десять ярдів. Тридцять футів. Якби тільки добігти до неї...
Він швидко побіг стежкою до виїзду, рвучко відчинив двері машини, заскочив досередини, одним швидким рухом увімкнув запалювання й відпустив гальма.
Машина покотилася вперед, двигун загуркотів. Даґлас відчайдушно втопив педаль газу і стрімко помчав уперед. На ґанку Лора заверещала й побігла сходами вниз. Її крики й перелякані вигуки Біла загубилися в ревінні двигуна.
За мить Даґлас уже летів трасою геть від міста — довгою звивистою дорогою на Денвер.
Він зателефонує Лорі вже звідти. Вона зможе до нього приїхати, вони разом сядуть на потяг у східному напрямку. Біс із цим коледжем Браянт, під загрозою його життя. Він їхав усю ніч, годинами не зупиняючись. Сонце вже зійшло і повільно піднімалося небосхилом. На дорозі з’явилося більше машин. Він обігнав кілька дизельних вантажівок, що повільно й незграбно тягнулися трасою.
Даґлас потроху заспокоювався. Гори були позаду. Відстань від них зростала...
Ставало тепліше, і професор трішки збадьорився. У країні були сотні університетів і лабораторій. Він легко зможе продовжити свою роботу деінде, і вони ніколи не дістануть його, якщо забратися подалі від гір.
Даґлас пригальмував. Бак був майже порожнім.
Праворуч від дороги стояли заправка і невеликий придорожній кафетерій. Побачивши його, він згадав, що не снідав. Шлунок почав протестувати. Біля кафетерію стояли кілька припаркованих машин. Усередині за буфетною стійкою сиділи люди.
Даґлас з’їхав з траси і скотився до заправки.
— Повний бак! — гукнув він до оператора і ступив на гарячий гравій, не вимикаючи двигуна. Хотілося пити. Тарілка млинців із шинкою, гаряча чорна кава... — Я можу залишити її тут?
— Машину? — одягнений у біле оператор відкрутив ковпачок і почав заливати бак. — Чи що ви маєте на увазі?
— Заправ і запаркуй її для мене. Я повернуся за кілька хвилин. Хочу перехопити щось на сніданок.
— Сніданок?
Даґлас розсердився. Що не так з цим чоловіком? Він вказав на кафетерій. Там водій вантажівки саме прочинив скляні двері, вийшов на сходинку й задумано колупався в зубах. Усередині метушилася офіціантка. Даґлас уже відчував запах кави й бекону, що смажився на сковороді. Долинав ледь чутний металевий звук музичного автомата. Теплий, дружній звук.
— Кафетерій.
Оператор припинив заправляти. Він повільно опустив шланг і повернувся до Даґласа зі здивованим виразом на обличчі.
— Який кафетерій? — запитав він.
Кафетерій заколихався й враз зник. Даґлас ледь стримався, щоб не скрикнути від жаху. На місці, де щойно стояв заклад, було голе поле.
Зеленувато-коричнева трава. Кілька заіржавілих консервних бляшанок. Пляшки. Якийсь непотріб. Похилений паркан.
Удалині — силуети гір.
Даґлас спробував себе опанувати.
— Я трохи втомився, — пробурмотів він і хитаючись поліз назад у автівку. — Скільки з мене?
— Я щойно почав заливати...
— Тримай, — Даґлас тицьнув йому купюру. — Геть з дороги. — Він увімкнув двигун і рвонув на трасу. Приголомшений оператор дивився йому вслід.
Надто близько. Вони знов майже його дістали. Це була пастка, і він ледь не втрапив у неї.
Але насправді його жахало не це.
Це не допомогло. Він був не в більшій безпеці, ніж учора. Вони були всюди.
Машина летіла по трасі. Він практично дістався до Денвера — але що з того? Це геть не важливо. Він міг хоч вирити яму в Долині Смерті[15] — і все одно не бути в безпеці. Вони полювали на нього й не збиралися відступати. Щонайменше це було очевидно.
Даґлас відчайдушно намагався зосередитися. Він мав щось придумати, знайти якийсь вихід.
Паразитична культура. Раса, що полювала на людей, користалася з людських знань і відкриттів. Хіба не це казав Віл? Вони полювали за його винаходами, його унікальними здібностями і знанням ядерної фізики. Його вибрали, виокремили з групи через його видатні здібності й підготовку. Вони будуть переслідувати його, аж доки не дістануть. А тоді... Що тоді?
Його охопив жах. Золотий зливок. Приманка. Дівчина-примара, що виглядала справжньою. Людний кафетерій. Навіть запахи їжі. Смажений бекон. Гаряча кава.
Боже, якби ж то він був звичайною людиною, без навичок, без особливих умінь. Якби ж тільки...
Раптом щось ляснуло, і повело повело. Даґлас люто вилаявся. Колесо. І то саме зараз...
Саме зараз.
Даґлас зупинився на узбіччі, вимкнув двигун і потягнув ручник. Він трохи посидів у тиші, а потім почав порпатися у кишенях піджака, шукаючи зім’яту пачку сигарет. Професор повільно закурив і відчинив вікно, щоб випустити дим.
Він, певна річ, вже був у пастці і нічого не міг з цим вдіяти. Очевидно, шину пробили спеціально. Щось згори розкидали по дорозі. Може якісь цвяхи.
Траса була порожня. Жодної машини в полі зору. Він був зовсім сам, застряг між містами. До Денвера лишалося ще тридцять миль, тож жодних шансів туди дістатися. Довкола самі лише жахливо рівні поля, безлюдні рівнини.
Нічого крім пласкої землі і блакитного неба вгорі.
Даґлас визирнув у вікно. Він їх не бачив, але вони були там.
Чекали, доки він вийде з автівки. Його знання, його вміння будуть використані позаземною культурою. Він стане інструментом у їхніх руках. Усі його надбання стануть їхніми. Він буде їхнім рабом.
Втім, це був по-своєму комплімент. Серед усіх людей обрали саме його. За його вміння і знання. Його щоки злегка почервоніли. Вони, мабуть, якийсь час вивчали його. Величезне око, вочевидь, не раз спостерігало за ним крізь свій телескоп, чи, може, мікроскоп, чи що то було. Дивилося вниз і розглядало його. Оцінило його здібності і зрозуміло, що він може бути корисним для їхньої культури.