Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 102)

— Про що це він? — знервовано запитала Марґарет.

— Тіло! — закричав Ед. — Там висить тіло!

Навколо них почав збиратися натовп.

— Цьому чоловікові зле?

— Та це ж Ед Лойз.

— З тобою все гаразд, Еде?

— Тіло! — зарепетував Лойз, намагаючись вирватися. Люди намагалися втримати його за руки, а він уперто пручався.

— Пустіть мене! Поліція! Покличте поліцію!

— Еде...

— Йому негайно потрібен лікар.

— Схоже, він захворів.

— Або напився.

Лойз силоміць продерся крізь натовп, заточився і ледь не впав. Неначе крізь пелену він бачив людські обличчя: цікаві, стурбовані, збентежені. Чоловіки й жінки зупинялися подивитися, що тут за колотнеча. Лойз проштовхався до своєї крамниці і крізь вітрину бачив, як Ферґюсон демонструє покупцеві телевізор «Емерсон». У глибині зали Піт Фоулі з відділу ремонту налаштовував новий «Філко». Лойз оскаженіло кричав до них, але його голос глушили вуличний гамір і шум транспорту.

— Зробіть щось! — заволав він. — Не стійте довбнями! Зробіть що-небудь! Щось не так! Щось відбувається!

Натовп запобігливо розступився, аби дати дорогу двом кряжистим поліцейським, що настирливо продиралися до Лойза.

— Ваше ім’я? — тихо запитав поліцейський із записником.

— Лойз, — він втомлено витер лоба. — Едвард Лойз. Послухайте. Он там...

— Ваша адреса? — продовжував коп. Поліцейська машина швидко рухалася вулицею, спритно маневруючи між автівками й автобусами. Втомлений і збентежений Лойз осів на задньому сидінні. Він глибоко зітхнув і сказав:

— 1368, Герст Роуд.

— Це тут, у Піквілі?

— Саме так.

Докладаючи неймовірних зусиль, Лойз усе ж опанував себе.

— Послухайте. Там, у скверику, на ліхтарному стовпі висить...

— А де ви сьогодні були? — запитав коп, що сидів за кермом.

— Де я був? — перепитав Лойз.

— Ви ж не були у себе в крамниці, так?

— Не був, — Ед згідно кивнув головою. — Я був удома, в підвалі.

— У підвалі?!

— Так. Я копав. Виносив землю, щоб залити бетоном новий фундамент. А що? Це має якийсь стосунок до...

— З вами був ще хто-небудь?

— Ні, моя дружина поїхала в центр, діти були у школі. — Погляд Лойза перебігав з обличчя одного кряжистого копа до другого. Його охопила надія, божевільна надія.

— Ви хочете сказати, що я був там, у підвалі, і тому пропустив... Пояснення? Тобто я щось пропустив? На відміну від інших?

Запала мовчанка.

— Саме так, ви все пропустили, — зрештою сказав коп, що тримав у руках записник.

— Тоді це — офіційна справа? То це тіло... Воно має там висіти?

— Воно має там висіти. Щоб усі його бачили.

Ед кволо посміхнувся:

— Ну слава Богу. Мабуть, я дарма так рознервувався. Я думав, що справді щось сталося. Знаєте, щось на кшталт Ку-клукс-клану, якесь насильство. Що до влади прийшли фашисти чи комуністи. — Він утерся хусточкою, яку дістав з нагрудної кишені піджака, його руки все ще тремтіли. — Тепер я розумію, що це офіційна справа.

— Так, це офіційна справа. — Поліцейська машина наближалася до Зали Правосуддя. Сонце вже сіло. Вулиці ставали похмурими і темними. Вуличні ліхтарі ще не загорілися.

— Я вже почуваюся краще, — сказав Лойз. — Я трохи перехвилювався і, можливо, погарячкував, наговорив зайвого. Але тепер, сподіваюся, мене вже можна відпускати?

Обидва копи промовчали.

— Я мушу повернутися до своєї крамниці. Хлопці так і не встигли повечеряти, а зі мною вже все гаразд. Більше не буде жодних проблем. То чи треба...

— Це не забере багато часу, — запевнив його коп, що сидів за кермом. — Процедура триватиме недовго, лише кілька хвилин.

— Сподіваюся, — промимрив Лойз. Машина загальмувала на червоний сигнал світлофора. — Визнаю, що порушив громадський спокій. Навіть смішно, рознервувався до того, що...

Раптом Ед різким рухом відчинив дверцята і вискочив на вулицю. Світлофор загорівся зеленим, і машини навколо почали розганятися. Лойз рвонув до тротуару і побіг, оминаючи людей, намагаючись заховатися у натовпі, що роївся довкола. За спиною він чув крики і тупотіння чобіт.

То були не поліцейські, він зрозумів це першої ж миті. У Піквілі він знав кожного копа в обличчя: містечко було невеликим, а Лойз тримав тут свою крамничку вже цілу чверть століття.

Це були не поліцейські, і насправді ніхто нічого не знав про тіло. Поттер, Ферґюсон, Дженкінз — жоден із них не знав, чому воно там висіло. Вони нічого не знали, але при цьому й не переймалися. Оце було найдивнішим.

Лойз ускочив до будівельної крамниці і чимдуж метнувся в бік складу з чорним входом, переполошивши продавців і ошелешених покупців. Він перекинув урну для сміття, кинувся бігцем по бетонних сходах, переліз через паркан і зіскочив, засапаний, з другого боку.

Позаду не було жодного звуку. Йому вдалося втекти.

Він опинився біля входу в темний провулок, уздовж якого валялися дошки, покинуті коробки й автомобільні покришки. Вдалині виднілася вулиця. Замерехтіли й увімкнулися вуличні ліхтарі. На тротуарах — люди. Крамниці. Неонові вивіски. Машини.

Праворуч був поліцейський відділок.

Він стояв зовсім близько від нього, страхітливо близько. За вантажною естакадою продовольчої крамниці здіймалася стіна з білого бетону — Зала Правосуддя з заґратованими вікнами. Поліцейська антена. Верх височенної бетонної стіни губився у темряві. Кепське місце для Еда, він був надто близько. Слід якомога швидше звідси забиратися, подалі від них.

Від них?!

Скрадаючись, Лойз рушив провулком. За відділком була мерія — старомодна жовтава дерев’яна споруда з позолоченими мідними прикрасами на дверях і широкими бетонними сходами. Він бачив нескінченні ряди кабінетів з темними вікнами. Обабіч входу росли кедри, на клумбах рясніли квіти.

І було щось іще.

Над будинком мерії висіла темна пляма. Конічний похмурий згусток, темніший за сутінки. Призма чорного кольору, що розтікалася навсібіч і губилася в небі.

Він прислухався. Боже, до нього долинув якийсь звук! Щось таке, що змусило його у відчаї затулити вуха, аби цього не чути. Дзижчання. Віддалений, приглушений гул, як від бджолиного рою.

Лойз поглянув угору й від жаху заціпенів. Над мерією бовваніла непроникна темінь. Темінь настільки густа, що здавалася майже затверділою. І в цій пітьмі щось ворушилося! З темряви вихоплювалися якісь нечіткі форми, що спускалися з неба, на мить зависали над мерією, пурхали над нею густими роями, а потім сідали на дах.

Якісь фігурки, постаті, що, тріпочучи, спускалися з неба, з темного розколу, що відкрився над ним.

Зрештою Едові вдалося їх розгледіти.

Ед довго спостерігав за ними, заховавшись за похиленим парканом у калюжі брудної води.

Вони приземлялися групами, сідаючи на дах мерії й одразу ж зникаючи всередині. У них були крила, що робило їх схожими на велетенських комах. Махаючи крилами, вони спочатку пурхали на дах, а потім боком, по-краб’ячому, добиралися до входу й зникали в будівлі.

Це видовище було водночас відразливим і захоплюючим. Лойз затремтів від подиху прохолодного нічного вітру. Давалася взнаки втома. Від потрясіння у нього паморочилося в голові. На сходах мерії стояли люди, з будівлі раз за разом виходили групи людей, на якусь мить зупинялися, а потім ішли собі далі.

Хіба це були вони?

Це здавалося неможливим. Істоти, що з’являлися з темної прірви, не були людьми. Це були прибульці — з якогось іншого світу, з іншого виміру, що просочувалися крізь щілину, крізь тріщину в самому всесвіті. Крилаті комахи — мешканці іншої сфери буття — просочувалися крізь оцю розколину.