Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 103)

Один з гуртів на сходах мерії почав розходитися. Більшість попрямувала до машини поруч, один рушив було назад до мерії, але потім передумав і наздогнав решту.

Від страху Лойз заплющив очі. У нього запаморочилося в голові, він щосили тримався за похилений паркан. Ота постать, людська постать, здригнулася всім тілом, затріпотіла враз вирослими крильми, наздогнала гурт біля тротуару і там приземлилася.

Псевдолюди. Підробки. Комахи, спроможні видавати себе за людей, як земні комахи, що змінюють колір. Мімікрія.

Лойз опанував себе, відсунувся від паркана і поволі звівся на ноги. Було поночі, провулок поглинула суцільна темінь. Але вони, можливо, здатні бачити і в темряві, може, пітьма для них не проблема.

Він сторожко вибрався з провулка на вулицю. Йому ще траплялися перехожі, але вже рідше. На автобусних зупинках групки людей чекали на транспорт. У вечірній сутіні, поблискуючи світлом фар, гуркотів великий автобус.

Лойз кинувся вперед і проштовхався крізь натовп, а коли автобус зупинився, піднявся в салон і всівся позаду біля дверей. За мить автобус рушив.

Лойз потроху заспокоївся і з цікавістю поглядав на пасажирів. Байдужі втомлені обличчя, люди, що повертаються додому після роботи. Пересічні люди. На нього ніхто не звертав уваги. Кожен сидів мовчки, прикипівши до свого сидіння, і похитувався в такт з автобусом.

Чоловік, що сидів поруч, розгорнув газету. Ворушачи губами, він почав читати спортивний огляд. Пересічна людина. Темно-синій костюм, краватка. Якийсь комерсант чи може продавець, що повертається до дружини й дітей.

Навпроти сиділа молода жінка років двадцяти, з темними очима і волоссям. На колінах — пакунок. Нейлонові панчохи й туфлі на підборах. Червоний жакет і светр з ангорської вовни. Вона відсутнім поглядом втупилася перед себе.

Далі — старшокласник у джинсах і чорній куртці.

Огрядна жінка з потрійним підборіддям і величезною продуктовою торбиною з пакунками та мішечками. Її брезкле обличчя змарніло від утоми.

Звичайні собі люди, ті, хто повертався цим автобусом щовечора, повертався до своїх домівок і родин, до вечері.

Сьогодні ж вони повертаються додому зовсім безмозкі, контрольовані й одурені прибульцями у людській подобі, що заволоділи їхнім містом, їхнім життями, ними самими. Це могло б статися і з Лойзом, якби він у той час не длубався в підвалі, а був на своєму місці у крамниці. Його чомусь прогледіли, оминули. Отже, їхній контроль не був ідеальним, всеохопним.

Може, він не один такий.

У нього в серці забриніла надія: вони не всемогутні. Вони схибили, не взяли його під контроль. Їхні тенета, поле контролю, не вловили його. Перед тим, як поїхати в центр, він весь день пробув у підвалі, а зона їхнього впливу, вочевидь, була обмеженою.

Чоловік, що сидів за кілька місць через прохід, раптом почав розглядати Лойза. Цей погляд урвав хід його думок. То був стрункий молодик з темним волоссям і вусиками, добре одягнений — у коричневому костюмі й з начищеними черевиками. У його тонких пальцях була книжка. Він пильно стежив за Лойзом, вивчаючи його, а потім швидко відвернувся.

Ед напружився. Може, це один із них? Чи, може, навпаки, один з тих, до кого вони не дісталися?

Чоловік знову дивився на нього. Невеличкі темні очі, живі й розумні. Схоже, кмітливий чолов’яга — аж надто кмітливий, щоб бути таким, як усі. Або ж це — один з прибульців, чужинецька комаха з іншого світу.

Автобус зупинився. До салону повільно піднявся немолодий чоловік, опустив у скриньку жетон, пройшов далі й усівся навпроти Лойза.

Погляд молодика зупинився на новому пасажирові. На секунду між ними щось проскочило.

Вони перезирнулися з очевидним порозумінням.

Лойз підвівся зі свого місця, хоча автобус вже рушав. Він кинувся до дверей, ступив на підніжку і шарпнув аварійне гальмо. Гумові двері відчинилися.

— Гей! — закричав водій, заскрипіли гальма. — Якого біса?..

Лойз протискався назовні, автобус пригальмував. Обабіч дороги стояли будинки житлового району. Скрізь були газони й багатоквартирні блоки. Позаду зірвався зі свого місця молодик, а за ним і старий. Вони явно його переслідували.

Лойз стрибнув, добряче забившись об бруківку, і покотився аж на узбіччя. Нестерпний біль пронизав усе його тіло. Біль і темрява заполонили Лойзову свідомість. Відчайдушним зусиллям він усе ж опанував себе, проте заледве звівся на ноги, як знову заточився і впав. Автобус зупинився. З нього почали виходити люди.

Ед обмацав усе навкруги і зрештою щось ухопив. То був камінь, що лежав у риштаку. Стогнучи від болю, він спромігся встати. Перед ним з’явилася якась постать — молодик з променистими очима і книжкою.

Лойз щосили вдарив його ногою, молодик зойкнув і впав. Ед додав йому каменем, і чоловік заволав, намагаючись вивернутися.

— Зупиніться! Боже, послухайте...

Лойз зацідив йому ще раз, почувся жахливий хрускіт. Голос молодика урвався і перейшов у здушене виття. Лойз почав відступати, інші пасажири, що вийшли автобуса, обступили його. Лойз побіг вздовж дороги, незграбно переставляючи ноги. Ніхто його не переслідував. Люди схилилися над нерухомим тілом молодика з книжкою, того, з променистими очима, що кинувся за ним.

А що як він помилився?

Втім, було вже пізно цим перейматися. Зараз важливо було врятуватися, втекти геть з Піквіля, подалі від темної прірви пролому між їхнім і його світами.

— Еде! — Дженет Лойз злякано відступила з порога. — Що з тобою? Що...

Увійшовши до вітальні, Ед захряснув за собою двері.

— Запни штори, хутко!

Дженет підійшла до вікна.

— Але ж...

— Роби, як я кажу. Хтось ще є вдома?

— Та нікого, лише близнюки. Вони нагорі, у своїй кімнаті. А що сталося? У тебе такий дивний вигляд. Чому ти так рано?

Лойз замкнув вхідні двері і пройшовся будинком, ретельно оглядаючи кімнати. Потім він зайшов у кухню, дістав з шухляди під раковиною різницького ножа і провів пальцем по лезу. Гострий, достатньо гострий. Ед повернувся до вітальні.

— Слухай сюди, — сказав він дружині. — У мене мало часу. Вони знають, що мені вдалося втекти, тож вони мене шукатимуть.

— Вдалося втекти? — обличчя Дженет перекосилося від подиву і жаху. — Від кого?

— Наше місто захопили. Вони усе контролюють, я в цьому впевнений. Вони почали з органів влади — з мерії та поліції. А от що вони зробили зі справжніми людьми...

— Про що ти говориш?

— На нас напали. Комахи з якогось іншого всесвіту, з іншого виміру. Вони натягли якісь маски, щоб скидатися на людей. Більше того, вони вміють контролювати свідомість, зокрема й твою свідомість.

— Мою свідомість?

— Вони почали вторгнення звідси, з Піквіля. Взяли під контроль вас усіх, ціле місто — за винятком мене. Проти нас неймовірно могутній ворог, але й він має певні обмеження. Це вселяє надію. Вони не всемогутні, вони можуть помилятися!

Дженет похитала головою.

— Я не розумію тебе, Еде. Ти, схоже, збожеволів.

— Збожеволів? Аж ніяк, мені просто пощастило. Якби я не був під землею, в підвалі, то теж потрапив би під їхній контроль, як і всі ви. — Лойз поглянув у вікно. — Але немає часу на балачки, одягай пальто.

— Пальто?

— Ми забираємося звідси, з Піквіля. Треба знайти допомогу, щоб здолати ворога. Їх можна перемогти, вони можуть помилятися. Вони вже десь поруч, але якщо ми діятимемо швидко, то нам це вдасться. Нумо! — він грубо схопив її за руку. — Бери пальто і клич дітей, ми вирушаємо просто зараз. Немає часу на збори.

Смертельно бліда, його дружина підійшла до шафи й зняла з вішака пальто.

— Куди ми їдемо?

Ед висунув шухляду секретера, висипав її вміст на підлогу, підібрав і розгорнув дорожню карту.

— Усі шосейні дороги вони, звичайно, пильнуватимуть, але залишається ще путівець. Той, що веде до Оак Ґроув. Я там колись проїздив. Дорога практично занедбана, тож можливо, що вони випустять її з уваги.

— Дорога до старого ранчо? Господи, та вона ж давно закрита! Нею вже ніхто не їздить.

— Я знаю, — Ед з похмурим виглядом запхав карту до кишені пальта. — Це стане нашим порятунком. А тепер клич дітей і рушаймо. Твоя машина заправлена?

Дженет здивувалась:

— Мій «шевроле»? Я заправляла його вчора по обіді. — Вона підійшла до сходів на другий поверх. — Еде, я...

— Клич дітей! — Ед прочинив вхідні двері і визирнув назовні. Анікогісінько, жодного руху. Поки все було гаразд.

— Спускайтеся сюди, — гукнула Дженет ламким від хвилювання голосом. — Ми ненадовго звідси їдемо.

— Просто зараз? — почувся голос Томмі.

— Хутчіш! — гаркнув Ед. — Спускайтеся обоє!

На верхній сходинці показався Томмі.

— Я готую домашнє завдання, ми почали вивчати дроби. Міс Паркер каже, якщо ми не зробимо його до...