Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 101)

Даґлас відчинив двері і вийшов на гаряче узбіччя. Він кинув сигарету і спокійно її загасив. Глибоко вдихнув, потягнувся і позіхнув. Тоді професор побачив сяючі блискітки на асфальті.

Це були цвяхи. Обидві шини передніх коліс здулися.

Над ним щось замерехтіло. Даґлас мовчки чекав. Тепер, коли це нарешті сталося, він більше не боявся, а спостерігав за усім з якоюсь відстороненою цікавістю. Щось наростало, розгорталося над ним, розбухаючи й розширюючись. Якусь мить воно висіло нерухомо, а тоді опустилося.

Даґласа накрила велетенська космічна сітка. Вона почала підійматися, його затиснуло канатами. Даґлас рухався вгору, до неба, але був спокійний, незворушний і більше не боявся.

Чого боятися? Він робитиме майже те саме, що й завжди. Звичайно, він сумуватиме за Лорою і коледжем, дружніми інтелектуальними розмовами на кафедрі, світлими обличчями студентів. Але, поза сумнівом, він знайде товариство і нагорі.

Знайде, з ким працювати. Досвідчені уми, з якими можна спілкуватися.

Сітка підіймала його усе швидше. Дорога швидко віддалялася. Земля перетворилася з пласкої поверхні на кулю. Даґлас спостерігав за нею з професійною цікавістю. Над ним, за переплетеним мереживом сітки, він бачив обриси іншого всесвіту, нового світу, до якого рухався.

Постаті. Дві велетенські фігури сиділи навпочіпки. Неймовірно гігантські й згорблені. Одна з них тягнула сітку, інша спостерігала, тримаючи щось у руках. Позаду був якийсь ландшафт. Невиразні форми, надто великі, щоб Даґлас міг осягнути їх поглядом.

— «Ну нарешті, — пролунало в його голові. — Оце так боротьба!»

— «І воно того вартувало», — подумала інша істота.

Їхні думки гриміли в голові Даґласа. Могутні думки велетенських мізків.

— «Я був правий, цей поки найбільший. Яка здобич!»

— «Важить, мабуть, під двадцять чотири реґети!»

— «Ну нарешті!»

Враз спокій полишив Даґласа, він похолов від жаху. Про що це вони говорили? Що вони мали на увазі?

Аж тут його витрусили із сітки, і він полетів униз. Щось стрімко наближалося. Що це? Пласка, блискуча поверхня.

Дивовижно схожа на сковороду.

Повішений незнайомець

Ед завжди був практичною людиною, і коли бачив щось негоже, то намагався це виправити. Аж ось одного дня він побачив те, що висіло на міській площі...

О п’ятій вечора Ед Лойз умився, накинув пальто, одягнув капелюха, вивів з гаража машину і через усе місто доїхав до своєї крамниці з телевізорами. Ед почувався втомлено. Він вигрібав з підвалу землю, яку візком вивозив на задній двір.

Плечі і спину йому ломило, але для сорокалітнього він непогано тримався. На зекономлені Едом гроші Дженет тепер зможе придбати нову вазу. До того ж, йому подобалося власноруч ремонтувати фундамент будинку!

Смеркалося. У довгих променях призахідного сонця вулицями кудись поспішали працівники з передмість, навантажені торбинами й пакетами жінки, студенти зграйками квапилися додому з університету в одному натовпі з продавцями, службовцями і невиразними секретарками. Він зупинив свій «пакард» на червоний сигнал світлофора, а потім рушив далі. Крамниця працювала без нього. Він прибуде якраз перед вечірньою перервою і підмінить продавців. Прогляне касові записи за день, можливо, навіть сам щось продасть. Ед повільно проїхав повз зелений скверик обабіч вулиці — маленький міський парк. На парковці перед крамницею «Телевізори Лойза: продаж і ремонт» не було вільних місць. Він тихо вилаявся, розвернув авто і знову минув зелений скверик з самотнім питним фонтанчиком, лавкою і єдиним ліхтарним стовпом.

На ліхтарі щось висіло. На вітрі погойдувався якийсь безформний темний оберемок, якесь чи то опудало, чи манекен.

Лойз опустив скло на дверцятах і визирнув. Що воно, в біса, таке? Якась реклама? Мабуть, одна з тих, що Торговельна палата іноді встановлювала у сквері.

Ед знову розвернувся і поїхав повз це місце втретє. Проїжджаючи повз парк, він спробував роздивитися темний оберемок. То був ніякий не манекен. Якщо це й була реклама, то вкрай дивна. Волосся на потилиці Лойза стало дибки, він нервово сковтнув слину. На його обличчі і руках виступив піт.

То було тіло. Людське тіло.

— Подивись на нього! — крикнув Лойз. — Вийди сюди!

Дон Ферґюсон неквапом вийшов з крамниці, з гідністю застібаючи свій піджак у смужку.

— Це щось справді важливе, Еде? Мені не варто залишити магазин на помічника.

— Подивись уважно, — Ед показав пальцем у сутінкове небо. Ліхтар стримів на тлі вечірнього неба: стовп і оберемок на ньому.

— Онде воно висить. Скільки, в біса, воно там уже теліпається? — від хвилювання він майже кричав. — А куди дивляться люди? Проходять собі спокійнісінько, та й усе.

Дон Ферґюсон неквапом запалив сигарету.

— Не переймайся, старий. Якщо воно вже тут висить, то на це має бути причина.

— Причина?! Яка, наприклад?

Ферґюсон знизав плечима.

— Як тоді, коли Рада з безпеки руху виставила там побитий «б’юїк». Просвіта якась. Звідки мені знати?

Із взуттєвої крамниці підійшов Джек Поттер.

— Що сталося, хлопці?

— Там на ліхтарі висить тіло, — пояснив Лойз. — Я збираюся викликати копів.

— Вони мають знати про це, — констатував Поттер, — інакше це б там не висіло.

— Я повертаюся в магазин, — Ферґюсон рушив до крамниці. — Робота передусім, розваги почекають.

Лойз почав втрачати самовладання.

— Ви бачили його? Ви бачили, що там висить? Людське тіло! Мертвий чоловік!

— Звичайно, Еде. Я бачив його ще в обідню перерву, коли виходив за кавою.

— Ти хочеш сказати, що воно висить там з обіду?

— Звичайно. А що тут такого? — Поттер глянув на годинник. — Мушу бігти. Бувай, Еде.

Поттер поквапився геть і змішався з натовпом, що сунув тротуаром. Повз скверик ішли люди. Дехто з цікавістю поглядав угору на темний силует і йшов собі далі. Ніхто не зупинявся, ніхто на нього не зважав.

— Здається, я божеволію, — прошепотів Лойз. Він зійшов з тротуара на дорогу, огинаючи автомобілі. Водії оскаженіло сигналили, а він тимчасом дістався до протилежного узбіччя і ступив на зелену траву скверика.

Мрець був середнього віку, у потертому й рваному одязі.

Сірий костюм був заляпаний багнюкою, що вже встигла засохнути. Незнайомець. Лойз ніколи раніше його не бачив. Нетутешній. Обличчя мерця було трохи відвернуте вгору. Вечірній вітер м’яко й безгучно погойдував тіло, шкіра небіжчика рясніла проколами і порізами. На ранах і глибоких подряпинах запеклася кров. Як на поглум, з одного вуха звисали окуляри в сталевій оправі. Очі були вибалушені, рот — роззявлений, з опухлим язиком огидного синього кольору.

— Господи, воля твоя, — пробурмотів Лойз ледь стримуючись, щоб не зблювати. Переборовши нудоту, він повернувся на тротуар. Його всього аж тіпало від жаху й огиди.

Чому?! Хто цей чоловік? Чому він там висить? Що це має означати?

І... І чому ніхто не звертає на нього уваги?

Він наштовхнувся на невисокого чоловіка, що поспішав тротуаром.

— Обережно! — крикнув чоловік. — А, це ти, Еде.

Ед знічено кивнув.

— Привіт, Дженкінзе.

— Щось трапилося? — крамар з магазину канцтоварів ухопив Еда за руку. — У тебе нездоровий вигляд.

— Там у парку висить тіло.

— Ну то й що? — Дженкінз відвів його в альтанку біля крамниці з вивіскою «Телевізори Лойза: продаж і ремонт». — Не переймайся.

До них підійшла Марґарет Гендерсон, продавчиня з ювелірної крамниці.

— Що сталося?

— Ед зле почувається.

Лойз напустився на них.

— Як ви можете отак тут стояти? Ви що, не бачите? Заради Бога...