Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 98)

— Просто дрібничка, яку я звів докупи, — протягнув він байдуже. — Моя перша, правду кажучи. — Він задумливо грався своєю кульковою ручкою. — А зараз, якщо ви мені пробачите, я маю повертатися до роботи.

Законна здобич

Професор Ентоні Даґлас задоволено вмостився у своєму І м’якому червоному шкіряному кріслі, втомлено зітхнув, важко крекчучи, зняв черевики і відштовхнув їх ногою в куток. Чоловік відкинувся на спинку, склав руки на своєму товстому череві й заплющив очі.

— Втомився? — запитала Лора Даґлас, відвернувшись на мить від плити. Вона співчутливо дивилася на нього своїми чорними очима.

— Ще б пак! — Даґлас глянув на вечірню газету, що лежала на дивані навпроти. Чи варто заради неї вставати? Ні, не варто. Він попорпався в кишені свого піджака, дістав сигарету й неспішно її закурив. — Я дуже втомився. Ми беремося за цілковито новий напрям досліджень. Цілий виводок кмітливих молодих людей прибув сьогодні з Вашинґтона. З портфелями і логарифмічними лінійками.

— Тебе ж не...

— О ні, я й досі головний, — радісно усміхнувся Даґлас. — Навіть думати про це забудь. — Його огорнув блідо-сірий сигаретний дим. — Мине ще кілька років, доки вони мене обженуть. Їм доведеться спочатку трохи відточити свої лінійки...

Його дружина усміхнулася і продовжила готувати вечерю. Може, це була просто така атмосфера маленького містечка в Колорадо. Непохитні й незворушні гірські вершини довкола, розріджене прохолодне повітря. Безтурботні мешканці. Хай там як, а її чоловіка, здавалося, зовсім не хвилювали виклики й сумніви, що тиснули на інших представників його професії. Когорту ядерних фізиків усе більше поповнювали енергійні новачки, і старожили раптом почали непокоїтися за свої крісла. Усі коледжі, кафедри фізики й лабораторії заполонили зграї кваліфікованих молодих людей. Навіть тут, у коледжі Браянт, далеко від битих шляхів.

Але якщо Ентоні Даґлас і хвилювався, то ніяк цього не виказував. Він щасливо відпочивав у своєму кріслі, з заплющеними очима й з блаженною усмішкою на обличчі. Він був втомлений, але спокійний. Професор ще раз зітхнув, але цього разу більше від задоволення, ніж утоми.

— Може, я й достатньо старий, аби годитися їм у батьки, — пробурмотів він ліниво, — але я досі на кілька кроків попереду і краще розуміюся на грі. А крім того...

— А крім того знаєш, за які мотузки треба смикати.

— Це теж. Хай там як, але я думаю, що з цим новим напрямом, який ми розпочали...

Він раптом затнувся.

— Що таке? — запитала Лора.

Даґлас нараз підвівся у кріслі. Його обличчя раптом зблідло. Він із жахом на щось вирячився, вхопившись за бильця крісла, його рот стулявся й розтулявся.

За вікном було величезне око. Гігантське око, що уважно роздивлялося кімнату, вивчало його. Око цілком заступало краєвид за вікном.

— Господи! — вигукнув Даґлас.

Око враз відсунулося. Надворі лишилися тільки вечірній присмерк, темні схили й дерева, вулиця. Даґлас повільно осів у кріслі.

— Що там було? — запитала схвильовано Лора. — Ти щось побачив? Когось на вулиці?

Даґлас стискав і розтискав кулаки. Його губи нервово посмикувалися.

— Я кажу правду, Біле, я бачив його на власні очі. Воно було справжнім. Я б не вигадував, ти ж знаєш. Ти не віриш мені?

— Хтось ще його бачив? — запитав професор Вільям Гендерсон, задумливо жуючи олівець. Він уже звільнив місце за обіднім столом, відсунувши тарілку й прибори, і розгорнув свій записник. — Лора теж його бачила?

— Ні, Лора стояла спиною.

— Коли це було?

— Пів години тому. Я щойно повернувся додому. Близько шостої тридцять. Саме зняв взуття, відпочивав. — Тремтячою рукою Даґлас витер чоло.

— То, кажеш, воно було без тіла? Відокремлене? Лише... око?

— Лише око. Одне велетенське око, що витріщалося на мене. Розглядало. Неначе...

— Неначе що?

— Неначе дивилося у мікроскоп.

Запала тиша.

— Ти завжди був переконаним емпіриком, Даґу, — сказала руда дружина Гендерсона, що сиділа за столом навпроти. — Ти ніколи не вірив у нісенітниці. Але це... Шкода, що більше ніхто його не бачив.

— Звісно, ніхто його більше не бачив!

— Що ти маєш на увазі?

— Клята штука дивилася на мене. Це мене вона вивчала, — від хвилювання Даґлас майже кричав. — Як, думаєщ, я почуваюся, якщо мене вивчає око завбільшки з рояль? Боже мій, та якби я не був настільки раціональним, то вже збожеволів би!

Гендерсон з дружиною перезирнулися. Біл, на десять років молодший за Даґласа темноволосий красень, і життєрадісна Джин Гендерсон, лекторка з дитячої психології, гнучка і повногруда, у нейлоновій блузі й широких штанях.

— А ти що думаєш? — запитав її Біл. — Це більше твоя парафія.

— Це твоя парафія, — відрізав Даґ. — Не намагайся відкинути це як якусь хворобливу проекцію. Я прийшов до тебе, тому що ти голова біологічного департаменту.

— То ти гадаєш, що це була тварина? Гігантський лінивець чи щось таке?

— Це має бути якась тварина.

— Може, це чийсь жарт, — припустила Джин. — Чи якийсь рекламний щит. Вивіска офтальмології, яку хтось проносив повз вікно.

Даґлас уже заледве себе стримував.

— Око було живим. Воно дивилося на мене. Воно оглянуло мене, а тоді відсунулося, наче від лінзи. — Він здригнувся. — Кажу вам, воно вивчало мене!

— Лише тебе?

— Мене. Нікого більше.

— Ти чомусь переконаний, що воно дивилося згори, — зауважила Джин.

— Так, згори. Просто на мене. Авжеж. — Дивний вираз промайнув на обличчі Даґласа. — Ти права, Джин. Воно справді дивилося наче згори. — Він показав рукою вгору.

— Мабуть, це був Бог, — задумливо протягнув Біл.

Даґлас не відповів. Його обличчя стало попелясто-блідим, зуби зацокотіли.

— Казна-що, — відповіла Джин. — Бог — це психологічний трансцендентний символ, який виражає несвідомі сили.

— Воно дивилося на тебе з докором? — запитав Біл. — Наче ти вчинив щось неправильне?

— Ні, з цікавістю. З величезною цікавістю. — Даґлас підвівся. — Я маю повертатися, Лора вважає, що в мене трапився якийсь напад. Я їй, звісно, нічого не розповів. У неї немає належної наукової підготовки, тож їй важко буде змиритися з моєю історією.

— Це важкувато навіть для нас, — зізнався Біл.

Знервований Даґлас рушив до дверей.

— Вам не спадає на думку жодного пояснення? Може, це щось вимерле, що досі кружляє над цими горами?

— Нічого з відомого нам. Але якщо я почую про щось таке...

— Ти кажеш, що воно не нахилилося, щоб на тебе подивитися, а дивилося просто згори, — сказала Джин. — Тоді це не могла бути тварина чи якась інша земна істота. — Вона замислилася. — Можливо, за нами спостерігають.

— Не за вами, — роздратовано виправив жінку Даґлас. — Лише за мною.

— Інша раса, — підхопив Біл. — Ти думаєш...

— Може, це якесь око з Марса.

Даґлас обережно прочинив вхідні двері й визирнув назовні. Була глупа ніч. Легкий вітерець гойдав дерева, віявся вздовж траси. На тлі пагорбів виднівся невиразний темний силует Даґласової машини.

— Якщо придумаєте якесь пояснення, телефонуйте.

— Випий кілька пігулок фенобарбіталу перед тим, як влягатися, — порадила Джин. — Це заспокоїть твої нерви.

Даґлас вийшов на ґанок.

— Слушна думка, дякую. — Він похитав головою. — Господи, може, я божеволію? Гаразд, ще побачимося.

Він почав спускатися сходами, міцно тримаючись за поручні.