Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 97)
— О, справді? — проревів Міллер. — Годі прикидатися! Зізнавайся, Еллісе!
Елліс розтулив рота й одразу стулив.
— Про що ви говорите? — запитав він перелякано. — Що трапилося?
— Не викручуйся! — обличчя Міллера на відеоекрані почервоніло. — Хутко до мого кабінету.
Екран згас.
Елліс приголомшено сидів за столом. Поступово він опанував себе й звівся на тремтячі ноги.
— Боже мій! — напівпритомний від шоку, він кволо витер холодний піт з чола. Отак вмить усе пішло шкереберть.
— Якісь проблеми? — запитала співчутливо міс Нельсон.
— Ні, — Елліс заціпеніло рушив до дверей, він був геть розбитий. Що такого дізнався Міллер? Боже! Що ж такого...
— Містер Міллер, здається, розлючений.
— Так, — Елліс сліпо плівся коридором, його думки кружляли колами. Міллер здавався дуже розлюченим, він, мабуть, якось про все дізнався. Але чому він так розгнівався? Хіба йому не байдуже? На Елліса ніби дмухнуло крижаним холодом, ситуація була небезпечною. Міллер був його керівником, з правом наймати і звільняти. Може, він вчинив щось неправильне чи порушив закон, скоїв злочин? Але який?
Яке діло Міллеру до
Він відчинив двері до офісу Міллера.
— Ось і я, містере Міллер, — промимрив він. — У чому річ? Міллер дивився на нього розлючено.
— Ця твоя дурнувата історія про двоюрідного брата з Проксими.
— Тобто... е-е-е... ви маєте на увазі приятеля з Центавра VI?
— Ти... ти брехун! — Міллер підстрибнув. — Після всього, що компанія для тебе зробила!
— Я не розумію, — промимрив Елліс. — Що я...
— Як гадаєш, для чого взагалі ми дали тобі люк Джиффі?
— Для чого?
— Для перевірки! Щоб ти його випробовував, ти, банькатий смердючий венеріанський цвіркун! Компанія великодушно дозволила тобі користуватися люком Джиффі до його виходу на ринок, а що ти зробив натомість? Ти ж, ти...
Елліс теж почав закипати. Зрештою, він працював на ТД двадцять п’ять років.
— Вам не здається, що не слід бути таким грубим? Я виклав за нього тисячу золотих кредитів.
— Що ж, сходи до бухгалтерії, і тобі повернуть гроші. Я вже дав вказівку команді конструювання спакувати і опечатати твій люк Джиффі.
Елліс був приголомшений.
— Але чому?!
— А й справді, чому?! Тому що він бракований! Тому що він не працює! Ось чому. — Очі Міллера горіли технологічним гнівом. — Інспекційна команда виявила там витік завширшки в милю. — Він скривив губи. — Ніби ти того не знаєш!
Серце Елліса завмерло.
— Витік? — прохрипів він налякано.
— Витік. І добре, що я завбачливо санкціонував періодичні перевірки. Якби ми покладалися на таких людей, як ти...
— Ви впевнені? Мені здавалося, що все гаразд. Тобто що я діставався куди треба без проблем, — не здавався Елліс. — Жодних претензій з мого боку.
— Жодних. Жодних претензій з твого боку. Саме з цієї причини ти не отримаєш люка на заміну, саме тому ти сьогодні повертаєшся додому моноджетом. Тому що ти не доповів про витік! І якщо ти ще колись спробуєш утнути щось таке в цьому офісі знову...
— Чому ви вважаєте, що я знав про... про дефект?
Міллер осів у кріслі, охоплений люттю.
— Завдяки твоєму щоденному паломництву до Лінгвістичної машини, — сказав він стримано. — З листом начебто від твоєї бабусі на Бетельґейзе II. Хоча ніякого листа не було, це був цілковитий обман. Ти отримував листи через витік у своєму люку Джиффі!
— Як ви можете знати? — нахабно пискнув Елліс, припертий до стіни. — Можливо, там і був дефект, але ви не можете довести жодного зв’язку між вашим недоладно сконструйованим люком Джиффі і моїми...
— Твої повідомлення, — відрізав Міллер, — які ти всучував нашій Лінгвістичній машині, не були написані позатерранським шрифтом. Вони не з Центавра VI чи якоїсь іншої системи поза Террою. Це староєврейська. І є лише одне місце, де ти міг їх дістати, Еллісе. Тож не намагайся викручуватися.
— Староєврейська! — розгублено вигукнув Елліс і зблід, як полотно. — Боже, то інший континуум — це ж четвертий вимір. Очевидно, що це час. — Він затремтів. — І розширення Всесвіту. Це пояснює їхній розмір, чому кожного разу нова група, нове покоління...
— Ми й так достатньо ризикуємо з цими люками Джиффі, прокладаючи тунелі крізь інші часопросторові континууми. — Міллер втомлено похитав головою. — Ти безвідповідальний, ти знав, що мав доповісти про дефект.
— Я ж нікому не заподіяв шкоди, правда? — Елліс раптом дуже занервував. — Вони здавалися задоволеними, навіть вдячними. Боже, я справді не хотів нікому зашкодити.
Міллер гнівно і пронизливо заревів. Якийсь час він кружляв по кімнаті, а потім зрештою дістав щось і кинув на стіл, просто перед Еллісом.
— Не зашкодив. О так, звичайно, ти нікому не зашкодив. Подивися на це, я взяв її в Архіві античних артефактів.
— Що це?
— Дивися сам! Я звірив це з одним із твоїх списків запитань. Слово в слово, точнісінько те саме. Усі твої списки, запитання й відповіді — усе тут. Ти, багатоногий ґанімедіанський коростяний жук!
Елліс узяв книгу й розгорнув її. Після кількох сторінок на його обличчі з’явився дивний вираз.
— Господи! Вони записали все, що я їм передав, звели це у книгу. Кожне слово. І додали коментарі. Це все тут — кожне слово. Отже, я справді вплинув на них. Вони передали все далі, записали все це.
— Повертайся до свого кабінету. Годі з мене, не хочу більше тебе сьогодні бачити, не хочу взагалі ніколи тебе більше бачити. Чек з компенсацією за звільнення прийде як звичайно.
Шокований, з дивним схвильованим виразом Елліс схопив книгу й похитуючись пішов до дверей.
— Містере Міллер, а я можу забрати її? Взяти з собою?
— Звичайно, — втомлено відповів Міллер. — Звичайно, ти можеш її забрати. Почитаєш дорогою додому — в громадському моноджетному транспорті.
— Генрі дещо тобі покаже, — радісно прошепотіла Мері Елліс, тримаючи місіс Лоуренз за руку. — Скажи йому, будь ласка, те, що треба.
— Те, що треба? — невпевнено перепитала місіс Лоуренз, трохи знітившись. — Що він має показати? Сподіваюсь, це не щось живе?
— О ні, — Мері підштовхнула її до дверей кабінету. — Просто усміхайся. — І продовжила звичайним голосом: — Генрі, прийшла Дороті Лоуренз.
Генрі Елліс з’явився на порозі свого кабінету. Він коротко вклонився — поважна фігура у шовковому халаті, з люлькою в роті й кульковою ручкою в руках. — Добрий вечір, Дороті, — сказав він низьким, гарно поставленим голосом. — Не будете ласкаві зайти до мого кабінету на хвилину?
— Кабінету? — місіс Лоуренз невпевнено зайшла до нього. — Що ви вивчаєте? Тобто Мері казала, що ви щось робите останнім часом, щось цікаве, тепер, коли ви без... Тобто коли ви більше буваєте вдома. Втім, вона нічого не розповіла мені про суть.
Очі місіс Лоуренз з цікавістю пробіглися кабінетом. Там було повно карт і фоліантів довідників, величезний стіл з червоного дерева, атлас, глобус, шкіряні крісла і неймовірно стара електрична друкарська машинка.
— Господи! — вигукнула вона. — Як дивно! Уся ця старовина.
Елліс щось обережно дістав з книжкової полиці і недбало їй простягнув.
— До речі, погляньте ось на це.
— Що це? Книга? — місіс Лоуренз взяла книгу й з цікавістю її оглянула. — Боже, важка, правда? — вона прочитала текст на обкладинці, її губи ворушилися. — Що це означає? Здається дуже давньою. Які дивні літери! Ніколи не бачила нічого подібного. «Біблія». — Вона з цікавістю підвела очі. — Що це?
Елліс ледь помітно усміхнувся.
— Це...
До неї нарешті дійшло, і від усвідомлення місіс Лоуренз перехопило подих.
— Боже мій! Та це ж ваша книга!
Елліс усміхнувся і велично, скромно почервонів.