Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 96)
Зрештою йому це вдалося. Він поклав прямокутник у гаманець і вийшов, похмурий, у Нью-Йорк. Це вже були не забавки.
Йому що, доведеться тепер постійно їм допомагати?
Аж раптом він усміхнувся. Це була найдивніша річ, про яку він коли-небудь чув. Крихітні пройдисвіти були по-своєму милі. Маленькі серйозні обличчя зі стурбованим виразом, перелякані, вони боялися його, по-справжньому боялися. Та і як не боятися? Порівняно з ними він був велетнем.
Елліс задумався про їхній світ. Що це була за планета? Дивно, що вона така крихітна, але ж розмір відносний. Маленька, звичайно, порівняно з ним. Маленька й шаноблива. Він бачив їхні страх і спраглу, розпачливу надію, коли вони підсовували йому свої папірці. Вони залежали від нього, молилися, щоб він дав їм відповіді.
Елліс усміхнувся.
— Дуже незвична робота, — сказав він до себе.
— Ти знову тут? — здивувався Пітерсон, коли він ополудні з’явився у Лінгвістичній лабораторії.
— Розумієш, я отримав нового листа від мого друга з Центавра VI.
— Справді? — на обличчі Пітерсона з’явилася підозра. — Ти ж не розводиш мене, Генрі? У цієї Машини купа роботи, сам знаєш. Постійно щось приходить. Ми не можемо дозволити марнувати її час на...
— Це справді серйозна справа, Ерле, — Елліс поплескав по гаманцю. — Дуже серйозна справа. Це не порожні балачки.
— Ну гаразд. Якщо це справді так... — Пітерсон кивнув команді операторів Машини. — Томмі, пусти цього хлопця до Перекладача.
— Дякую, — прошепотів Елліс.
Він отримав переклад, знову відеофоном з’єднався з дослідницьким відділом Бібліотеки і передав їм запитання. Ввечері перекладені відповіді вже лежали обережно складеними в його гаманці, й Елліс рушив з будівлі «Терран девелопмент» до свого люка Джиффі.
Як завжди, на нього чекала нова група.
— Хлопці, дивіться, що я приніс, — прогримів Елліс, вкидаючи папірець крізь перехід у мерехтінні. Відповіді скотилися у мікроскопічний світ, підстрибуючи зі схилу на схил, а маленькі чоловічки бігли за ними, смішно перебираючи своїми коротенькими ніжками. Елліс з цікавістю спостерігав, як вони мчали, й гордо усміхався.
Вони справді поспішали, жодних сумнівів. Він бачив їх уже невиразно. Вони шалено мчали геть від мерехтливої стіни. Вочевидь, лише невеличка частина їхнього світу дотикалася до люка Джиффі — лише в одному місці, де мерехтіння було тоншим. Він пильно дивився на той бік.
Просто зараз чоловічки розгортали папірець, троє чи четверо. Вони розігнули сторінку й читали відповіді.
Елліс рушив тунелем до власного подвір’я, його розпирало від гордості. Сам він не міг прочитати їхніх запитань, а коли отримав переклад, то не міг відповісти. За нього працював спочатку Лінгвістичний відділ, решту робив відділ досліджень Бібліотеки, але Елліс почувався гордо. Зігрітим зсередини глибоким і світлим теплом. Вираз їхніх облич, те, як вони дивилися на нього з відповідями в руці. Момент, коли вони усвідомили, що він відповість на їхні запитання. Те, як вони мчали за ними. Це була своєрідна насолода, і це було надзвичайно приємно.
— Непогано, — пробурмотів він, відчиняючи двері чорного входу й заходячи до будинку. — Дуже непогано.
— Що непогано, любий? — запитала з-за столу Мері, швидко підвівши погляд. Вона відклала журнал і звелася на ноги. — Слухай, ти здаєшся таким щасливим! Що трапилося?
— Нічого. Справді нічого! — він гаряче поцілував її в губи. — Ти й сама маєш сьогодні чудовий вигляд, мала.
— О, Генрі, — Мері привабливо зашарілася. — Як мило.
Він подивився на дружину, на ній був світлий синтетичний халат.
— І вбрана гарно.
— Генрі! Та що це з тобою? Ти виглядаєш таким натхненним! Елліс усміхнувся.
— О, думаю, мені подобається моя робота. Знаєш, це найвища насолода — пишатися добре виконаною роботою, як то кажуть. Робота, якою ти можеш пишатися.
— А хто завжди говорить, що ти просто коліщатко у великій безликій машині, повний нуль і ніхто?
— Усе змінилося, — твердо сказав Елліс. — Я працюю над... е-е-е... над новим проектом. Новим завданням.
— Новим завданням?
— Збираю інформацію. Своєрідне, так би мовити, творче завдання.
До кінця тижня він передав їм чимало інформації.
Він почав виходити на роботу близько дев’ятої тридцять.
Так він мав цілих тридцять хвилин, щоб, спершись на коліна й долоні, заглядати крізь перехід у мерехтінні. Він навчився вже досить добре розрізняти і самих чоловічків, і те, що вони робили у своєму мікроскопічному світі.
Їхня цивілізація була примітивною, поза жодними сумнівами. За терранськими стандартами це взагалі заледве була цивілізація. Наскільки він розумів, у них фактично не було науки, якась аграрна культура, сільські комуни, монолітна племінна організація і невелика кількість мешканців.
Принаймні кожного разу, коли він дивився, їх було небагато. Цього він ніяк не міг збагнути. Щоразу, коли він приходив, його зустрічали нові люди. Жодних знайомих облич. Так само змінювався і світ. Дерева, поля, фауна і, очевидно, погода.
Може, їхній час плинув інакше? Вони рухалися жваво і рвучко, як пришвидшена відеоплівка, їхні голоси були пронизливими. Може, в цьому була справа? Може, це був цілком інший всесвіт, у якому часова структура була докорінно іншою?
Що ж до їхнього ставлення до нього, то тут не було жодних сумнівів. Після кількох зустрічей вони почали приносити йому жертви, неймовірно маленькі шматки копченої їжі, зготованої в печах і на відкритих цегляних вогнищах. Якщо він опускав ніс достатньо близько до сірого мерехтіння, то вловлював ледь відчутний аромат їжі. Запах був чудовий, різкий і сильний, з прянощами. Здається, це було м’ясо.
У п’ятницю він приніс збільшувальне скло і розглядав їх крізь нього. Це справді було м’ясо. Вони приводили тварин розміром з мурах, щоб забити й приготувати, підводили їх до печей. У збільшувальне скло він міг краще роздивитися їхні обличчя. Обличчя були дивні, суворі й засмаглі, з особливим, рішучим поглядом.
На нього, звичайно, вони дивилися завжди однаково — з виразом, в якому поєднувалися страх, пошана й надія. Від цього погляду він почувався дуже добре.
І це було добре, бо Елліс почував гордість за те, що робив. Йому подобалося, що йому поклоняється ця горда, сильна раса. Вони були сміливими.
Десь на п’яту зустріч за мерехтінням стояла дуже красива споруда. Якийсь храм, місце релігійного поклоніння.
Поклоніння йому! Вони створили справжню релігію навколо нього. Він почав виходити на роботу о дев’ятій, щоб мати можливість пробути з ними цілу годину. На середину другого тижня у них вже з’явився справжній ритуал. Процесії, палаючі смолоскипи, якісь пісні чи гімни, жерці у довгих мантіях і гостро приправлені підношення.
Утім, жодних ідолів. Очевидно, він був настільки великий, що вони не могли осягнути його зовнішності. Він спробував уявити, як це мало виглядати з їхнього боку мерехтіння. Велетенський силует, що вивищувався над ними, за стіною сірої паволоки. Невиразна істота, чимось подібна на них, але водночас абсолютно від них відмінна. Інший вид істоти, очевидно. Більша — але відмінна і в інших аспектах, коли він говорив, відлуння гриміло по всьому люку Джиффі. Від цього вони досі панічно кидалися навтьоки.
Релігія розвивалася. Він змінював їх. Своєю присутністю і своїми відповідями — точними, правильними відповідями, які він отримував у Федеральній інформаційній бібліотеці й перекладав Лінгвістичною машиною на їхню мову. Звичайно, з їхнім часовим плином на відповіді їм доводилося чекати поколіннями, але вони вже звикли до цього. Вони чекали і сподівалися, вони передавали запитання, й через кілька століть він давав відповіді, відповіді, які вони, певна річ, використовували.
— Що відбувається? — запитала Мері, коли він якось повернувся додому на годину пізніше. — Де ти був?
— Працював, — байдуже відповів Елліс, знімаючи капелюх і пальто. Він впав на диван. — Я втомився, по-справжньому втомився, — зітхнув Елліс з полегшенням і жестом наказав сенсору дивана принести віскі з цитриною.
Мері підійшла до нього.
— Генрі, я трохи хвилююся.
— Хвилюєшся?
— Ти не маєш так тяжко працювати, тобі треба більше відпочивати. Коли ти востаннє був у справжній відпустці? Подорожував за межі Терри, за межі системи? Ти знаєш, мені хочеться зателефонувати тому Міллеру й запитати в нього, чи справді варто чоловікові твого віку давати стільки...
— Чоловікові мого віку! — розгнівано пирхнув Елліс. — Не такий я вже й старий.
— Звичайно, ні, — Мері сіла біля нього й лагідно оповила руками. — Але ти не повинен стільки працювати, ти заслуговуєш на відпочинок. Тобі так не здається?
— Це інше. Ти не зрозумієш, це не та попередня робота, де лише звіти, статистика і кляті папери. Це...
— Що це?
— Це інше, я вже не просто коліщатко, це щось мені дає. Я не можу тобі пояснити, мабуть, але я мушу це робити.
— Якби ти розповів детальніше...
— Я не можу розповісти тобі більше, — відповів Елліс, — але у світі більше немає нічого подібного. Я пропрацював на «Терран девелопмент» двадцять п’ять років, двадцять п’ять років однаковісіньких звітів, день у день. І за ці двадцять п’ять років я ніколи так добре не почувався.