Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 95)

— Насправді... — почав було Елліс.

— Що таке?

Елліс затнувся на півслові.

— Нічого, — він узяв до рук свого портфеля. — Справді нічого. До завтра. Дякую, містере Міллер, гарного вечора.

Він поквапився вниз, геть з будівлі ТД. Тьмяні обриси люка Джиффі виднілися у згасаючому світлі пізнього полудня. У небі вже було повно моноджетів, стомлені робітники і клерки розпочинали свою довгу мандрівку додому, за місто. Безкінечний переліт. Елліс підійшов до воріт і ступив усередину. Яскраве світло довкола нараз потьмяніло і згасло.

Він знову опинився у мерехтливому сірому тунелі. У дальшому кінці світилося коло із зеленого і білого. Круті зелені схили і його будинок, його подвір’я, кедр і клумби. Цедар-Ґроувз.

Два кроки по тунелю. Елліс зупинився, сів навпочіпки і уважно оглянув підлогу тунелю, сіру миготливу стіну туману, в яку вона переходила, — і сам перехід. Перехід, який він помітив уранці.

Вони досі були там. Але чи справді вони? Це була вже інша група. Цього разу їх зібралося вже десять чи одинадцять. Чоловіки, жінки і діти, що стояли разом і дивилися на нього з побожністю і зачудуванням. Кожен не більш як пів дюйма заввишки. Маленькі перекошені постаті, що дивно переміщувалися і змінювали форму, мінливі кольори і відтінки.

Елліс поквапився далі. Крихітні постаті дивилися йому вслід. Він на мить озирнувся поглянути на їхнє мікроскопічне зачудування, — і ступив на своє подвір’я.

Він вимкнув люк Джиффі й піднявся сходами ґанку. До будинку Елліс увійшов замислений.

— Привіт, — гукнула з кухні Мері. Вона прошурхотіла до нього у своїй короткій прозорій сорочці й обвила руками. — Як сьогодні робота?

— Добре.

— Усе гаразд? У тебе дивний вигляд.

— Так, усе добре, — Елліс механічно поцілував дружину в чоло. — Що на вечерю?

— Дещо вишукане. Сіріусанський кротячий стейк, одна з твоїх улюблених страв. Згодиться?

— Звичайно, — Елліс кинув капелюх і пальто на крісло.

Крісло згорнуло їх і відклало вбік. Генрі досі виглядав задумливим і відстороненим. — Усе чудово, мила.

— Справді нічого не трапилося? Ти ж не посварився знову з Літом Тейлором?

— Ні, звісно ж ні, — Елліс невдоволено похитав головою. — Усе гаразд, люба, годі мене шпиняти.

— Ну добре. Сподіваюся, що це правда, — зітхнула Мері.

Наступного ранку вони знову чекали на нього.

Він побачив їх, щойно ступив у люк Джиффі. Невеличка група, що чекала на нього у мерехтливій сірості, як жуки, впіймані у шматок желе. Вони рухалися рвучко, так швидко, що руки й ноги розпливалися. Чоловічки намагалися привернути його увагу, божевільно попискуючи своїми зворушливо тоненькими голосами.

Елліс зупинився і присів навпочіпки. Вони щось просунули крізь стіну тунелю, крізь перехід у сірості. Воно було маленьке, настільки маленьке, що він заледве його бачив. Білий прямокутник на кінці мікроскопічної жердинки. Вони дивилися на нього вичікувально, зі страхом і надією на обличчях. Відчайдушною, благальною надією.

Він узяв прямокутник, і той відламався, наче маленький тендітний пелюсток троянди з бутона. Елліс незграбно впустив його і спробував підібрати. Маленькі постаті з жахом спостерігали, як величезні руки сліпо обмацують підлогу тунелю.

Нарешті він знайшов квадратик і обережно його підняв.

Той був замалим, щоб щось розібрати. Що це? Літери? Якісь тонесенькі лінії, але він не міг їх прочитати, надто вже були дрібні. Елліс дістав гаманець, обережно поклав прямокутник між двома картками і запхав гаманець назад до кишені.

— Прочитаю пізніше, — сказав він.

Його голос прогуркотів, відлунюючи по тунелю. Від цього звуку маленькі істоти кинулися навтьоки, геть від сірого мерехтіння в темряву позаду, пронизливо кричучи тоненькими голосами. За мить їх не стало — повтікали, як перелякані миші. Він залишився сам.

Елліс став на коліна й спробувати зазирнути за сіре мерехтіння крізь перехід, де вони стояли, чекаючи на нього. Він побачив щось невиразне і покручене, сховане в розмитій паволоці. Якийсь ландшафт, який було важко розгледіти.

Схили, дерева і поля, але дуже-дуже маленькі й нечіткі.

Він глянув на годинник. Боже, вже десята! Він квапливо звівся на ноги й поспішив з тунелю на гарячий тротуар Нью-Йорка. Спізнився. Він вибіг сходами будівлі «Терран девелопмент» і вниз коридором до свого кабінету.

В обід він зазирнув до дослідницьких лабораторій.

— Привіт, — гукнув він до Джима Ендрюза, що проходив повз, навантажений звітами й обладнанням. — Маєш хвилинку?

— Чого тобі, Генрі?

— Хочу позичити дещо. Збільшувальне скло. — Він замислився. — Мабуть, краще навіть фотонний мікроскоп, потужності десь сто-двісті.

— Дитячі забавки, — Джим знайшов йому мікроскоп. — Слайди потрібні?

— Так, і кілька порожніх слайдів.

Елліс повернувся з мікроскопом до свого кабінету і поставив його на стіл, посунувши папери. Перед тим він обачно відправив свою секретарку міс Нельсон геть з кімнати на обід.

Генрі обережно і дбайливо дістав крихітну річ зі свого гаманця й поклав між двома скельцями.

Це справді були літери, але він нічого не зміг прочитати, бо це було щось цілковито незнайоме. Складні переплетені маленькі літери.

Якийсь час він роздумував, а тоді потягнувся до відеофона внутрішнього зв’язку.

— З’єднайте мене з Лінгвістичним відділом.

За мить з’явилося доброзичливе обличчя Ерла Пітерсона.

— Привіт, Еллісе. Чим можу допомогти?

Елліс завагався. Тут треба було бути обережним.

— Привіт, Ерле, старий. Хочу попросити тебе про послугу.

— Послугу? З радістю допоможу давньому другові.

— У вас же є там внизу та Машина? Яка перекладає, коли вам доводиться працювати з документами позатерранських культур.

— Звичайно. А що?

— Можна мені нею скористатися? — заторохтів Генрі. — Це дещо делікатна справа, Ерле. У мене є один знайомий на... е-е-е... Центавра VI, і він написав мені... е-е-е... використовуючи місцеву семантичну систему центавріанців, а я...

— Ти хочеш скористатися Машиною, щоб перекласти листа? Звичайно. Думаю, це можна зробити. Принаймні цього разу. Неси його сюди.

Елліс спустився до нього. Ерл показав, як працювати з Машиною, і щойно той відійшов, Елліс згодував їй маленький прямокутник. Лінгвістична машина клацала і дзижчала, а Елліс тихо молився, щоб папірець не виявився замалим і не застряг десь між зчитувачами Машини.

Але вже за кілька секунд стрічка вислизнула зі слота, її автоматично обрізало, і вона впала до кошика. Лінгвістична Машина одразу повернулася до обробки інших запитів — важливіших матеріалів з різних експортних філій ТД.

Елліс розгорнув плівку тремтячими пальцями. Слова затанцювали перед його очима.

Якісь запитання. Вони щось у нього запитували. Боже, це вже було серйозно. Він уважно все прочитав, ворушачи губами. У що він втелепався? Вони ж чекатимуть на відповіді, він узяв їхній папірець із собою. Мабуть, вони чекатимуть його на шляху додому.

Елліс повернувся до свого кабінету й потягнувся до відеофона.

— Дайте зовнішній дзвінок, — попросив він.

З’явився відеомонітор зовнішнього зв’язку.

— Слухаю, сер.

— З’єднайте мене з Федеральною інформаційною бібліотекою, — попросив Елліс. — З Відділом культурних досліджень.

Ввечері його, звісно, знову чекали. Але вже не ті самі постаті. Це було дивно: щоразу там стояла інша група. Їхній одяг теж дещо змінився, став іншого відтінку. Як і ландшафт позаду. Дерев, які він бачив раніше, вже не було. Схили залишилися, але змінили колір, ставши сіро-білими, затуманеними. Може, це сніг?

Елліс присів навпочіпки. Йому вдалося їм допомогти: відповіді з Федеральної інформаційної бібліотеки були завантажені до Лінгвістичної машини для зворотного перекладу. Відповіді тепер були тією ж мовою, що й запитання, але на втричі більшому шматку паперу.

Елліс поклав папірець на ніготь великого пальця й вкинув крізь сіре мерехтіння, наче граючи в марблз. Той перелетів через шість чи сім маленьких фігурок і скотився схилом, на якому вони стояли. За мить перестрашені нерухомі постаті несамовито кинулися за ним. Вони зникли у розмитих невидимих глибинах свого світу, й Елліс важко звівся на ноги.

— Що ж, — пробурмотів він до себе. — От і все.

Але він помилився. Наступного ранку на нього знов чекала нова група — з новими запитаннями. Крихітні чоловічки просунули свій мікроскопічний прямокутний папірець крізь перехід у стіні тунелю і перелякано стояли, чекаючи. Елліс присів і почав його шукати.