Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 94)

— У мене дуже пунктуальний чоловік, — похвалилася Мері Елліс. — Він за двадцять п’ять років жодного разу не спізнився на роботу, і при цьому зараз він досі десь у будинку. — Вона попивала свій запашний вуглеводно-гормональний напій. — Більше того, він буде тут ще щонайменше десять хвилин.

— Це неймовірно! — відповіла Дороті Лоуренз, яка свій уже допила і тепер насолоджувалася зволожуючим спреєм для шкіри, що розбризкувався на її майже голе тіло автоматичним інжектором над диваном. — Цікаво, що вони ще понавинаходять!

Місіс Елліс світилася гордістю, неначе це вона працювала на «Терран девелопмент».

— Так, це неймовірно. Як казав хтось в офісі, всю історію людської цивілізації можна описати в термінах розвитку транспорту. Звісно, я нічого не тямлю в історії — хай цим займаються люди з Урядових досліджень, — але з того, що цей чоловік розповів Генрі...

— Де мій портфель? — почувся нервовий голос зі спальні. — Боже, Мері! Я знаю, що вчора ввечері залишив його на чистці.

— Ти залишив його нагорі! — гукнула у відповідь Мері. — Глянь у шафі.

— Чому б йому бути у шафі? — згори долинули метушливі звуки. — Здавалося б, принаймні про портфель можна не хвилюватися. — Генрі Елліс зазирнув у вітальню. — Знайшов. Вітаю, місіс Лоуренз.

— Доброго ранку, — відповіла Дороті. — Мері казала мені, що ви досі тут.

— Так, я справді досі тут, — дивлячись у дзеркало, що повільно оберталося довкола нього, Елліс поправив краватку. — Люба, тобі щось треба в центрі?

— Ні, — відповіла Мері. — Нічого не спадає на думку. У разі чого, наберу на офісний відеофон.

— А ви справді опиняєтесь в центрі в один крок? — запитала місіс Лоуренз.

— Принаймні дуже близько до нього.

— Сто шістдесят миль! У це неможливо повірити. Мій чоловік дістається туди дві з половиною години — моноджетом по комерційних маршрутах і до паркінгу, а звідти ще треба дійти до офісу.

— Я знаю, — відказав Елліс, підхоплюючи свої капелюх і куртку. — Раніше я робив так само, але зараз уже ні. — Він поцілував на прощання дружину. — Бувай, побачимося ввечері.

Був радий вас бачити, місіс Лоуренз.

— А чи можна мені подивитися? — з надією в голосі запитала місіс Лоуренз.

— Подивитися? Авжеж. — Елліс поквапився через будинок, крізь задні двері й сходами на подвір’я. — Гайда за мною! — вигукнув він нетерпляче. — Не хочу спізнюватися. Уже дев’ята п’ятдесят дев’ять, а я маю бути на місці о десятій.

Місіс Лоуренз енергійно поквапилася за Еллісом. На подвір’ї стояв великий круглий обруч, що яскраво блищав під ранковим сонцем. Елліс клацнув перемикачами біля опори, і обруч зі сріблястого став мерехтливо-червоним.

— Я пішов! — гукнув Елліс і жваво ступив усередину. Обруч довкола нього затремтів, почулося тихе «хлоп» — і світло згасло.

— Боже мій! — видихнула місіс Лоуренз. — Він зник!

— Генрі в комерційному кварталі Нью-Йорка, — виправила її Мері Елліс.

— Якби ж то і в мого чоловіка був люк Джиффі. Може, у мене вистачить грошей купити йому такий, коли вони з’являться на ринку.

— О так, вони дуже зручні, — погодилася Мері. — Генрі, мабуть, уже просто зараз вітається з хлопцями.

Генрі Елліс опинився у своєрідному тунелі. Довкола нього в обидва боки тягнулася сіра безформна труба, що нагадувала оповитий туманом каналізаційний колектор.

У вхідному отворі позаду виднілися нечіткі обриси його будинку. Задній ґанок і подвір’я, Мері, що стояла у своєму червоному топі й широких штанях. Поруч з нею — місіс Лоуренз у зелених картатих шортах. Кедрове дерево і рядки петуній. Схил. Маленькі акуратні будинки Цедар-Ґроувз, Пенсильванія. А на виході перед Генрі...

Місто Нью-Йорк. Миготливі обриси вулиці перед його офісом і сама велетенська будівля — монумент з бетону, скла і сталі. Людський потік. Хмарочоси позаду, зграї моноджетів, що заходять на посадку, повітряні дорожні знаки. Незліченні офісні працівники, що квапилися вчасно добігти до своїх робочих місць.

Елліс спокійно рушив у бік Нью-Йорка. Він уже достатньо довго користувався люком Джиффі, щоб запам’ятати, скільки до нього кроків. П’ять. П’ять кроків крізь мерехтливий сірий тунель — і він уже був за сто шістдесят миль. Елліс зупинився і озирнувся. Досі він зробив лише три. Дев’яносто шість миль, більш як половина шляху.

Четвертий вимір був дивовижною штукою.

Елліс притулив портфель до ноги, дістав люльку й заходився шукати в кишені тютюн. У нього досі було тридцять секунд, щоб дійти до роботи. Ціла купа часу. Спалахнула запальничка, і Генрі вміло затягнувся. Він закрив запальничку й запхав назад до кишені.

Направду дивовижа. Люк Джиффі став революційним винаходом. Тепер можна було дістатися будь-куди миттєво, не гаючи часу і не стояти в безкінечних заторах з іншими моноджетами, що теж кудись прямували. Транспортна проблема гостро стояла ще із середини двадцятого століття. Щороку все більше родин переїжджало з міст у сільську місцевість, закорковуючи й без того переповнені потоки транспорту на дорогах й повітряні маршрути моноджетів.

І ось нарешті знайшлося рішення. Люків Джиффі можна встановлювати скільки завгодно, вони не перетиналися. Люк Джиффі поєднував місця не в просторі, а через якийсь інший вимір — вони до пуття не пояснили йому, як саме. Тепер кожна терранська сім’я зможе встановити собі такий рівно за тисячу кредитів: одні ворота в себе на подвір’ї, інші — в Берліні, на Бермудах, у Сан-Франциско чи Порт-Саїді. Будь-де у світі. Був, звичайно, один недолік: стаціонарні ворота. Ти можеш вибирати лише один маршрут — і все.

Але для офісних працівників це було ідеально. Заходиш з одного боку, виходиш з другого. П’ять кроків — і сто шістдесят миль. Сто шістдесят миль, які до цього були жахіттям у дві з половиною години: скрегіт машин, несподівані зупинки, моноджети, що тебе підрізають, любителі поганяти, неуважні пілоти, копи в засідках, виразка і кепський настрій. Тепер це в минулому — принаймні для нього як працівника «Терран девелопмент», що виробляло люки Джиффі. А незабаром — для всіх, коли вони з’являться на ринку.

Елліс зітхнув. Час працювати. Він уже бачив Еда Голла, що мчав до будинку ТД, перестрибуючи по дві сходинки за раз, за ним біг Тоні Френклін. Пора ставати до роботи. Елліс нахилився за портфелем.

Аж раптом він побачив їх.

Мерехтлива паволока в цьому місці була тонкою. Наче якийсь перехід, де мерехтіння було слабшим. Трохи збоку від його черевика, просто за краєм портфеля.

За переходом, одразу за сірим мерехтінням, виднілися три крихітні силуети. Дуже маленькі чоловічки, не більші за комах.

Вони дивилися на нього з неймовірним здивуванням.

Елліс вирячився на них, забувши про портфель. Три крихітні чоловічки були вражені не менше. Жоден з них не ворушився, крихітні постаті заціпеніли від жаху. Роззявивши рота, Генрі нахилився роздивитися їх, його очі округлилися.

З’явилася четверта маленька постать. Усі вони стояли, прикуті до своїх місць, з виряченими очима. На них були якісь мантії, коричневі мантії і сандалі. Дивне, нетерранське вбрання. Загалом чоловічки виглядали зовсім не по-терранському. Їхній розмір, їхні дивного кольору темні обличчя, їхній одяг — і їхні голоси.

Раптом крихітні чоловічки почали пронизливо кричати один на одного, попискуючи дивною тарабарщиною, і забігали метушливими, схвильованими колами. Вони бігали з неймовірною швидкістю, носилися, як мурахи на розпеченій сковороді, безупинно попискуючи пронизливими голосами.

Елліс намацав ручку портфеля і повільно його підняв. Маленькі постаті із захопленням і жахом дивилися, як величезна сумка здіймається над ними. В Елліса промайнула ідея. Боже мій, а що як вони пройдуть в люк Джиффі крізь цей сірий туман?

Але він не мав часу це з’ясовувати — він уже спізнився. Елліс випростався й поквапився до виходу з тунелю в Нью-Йорк. Миттю він вийшов під сліпуче сонце, раптом опинившись на жвавому розі вулиці перед офісом.

— Привіт, Генрі! — крикнув Дональд Поттер, що біг до входу до будівлі ТД. — Гайда!

— Біжу-біжу, — Елліс мимохіть поквапився за ним. Позаду круглі ворота люка Джиффі світилися над тротуаром, як привид у мильній бульбашці.

Елліс піднявся нагору сходами в офіс «Терран девелопмент», уже зосереджений на важкому дні попереду.

Коли кабінети почали замикати і всі готувалися розходитися по домівках, Елліс зайшов до координатора Патрика Міллера.

— Містере Міллер, скажіть, а ви ж відповідаєте і за змістовну частину досліджень?

— Так, а що?

— Дозвольте вас дещо запитати. Де саме проходить люк Джиффі? Він же має десь проходити.

— Він проходить цілковито поза нашим континуумом, — Міллерові вже хотілося додому. — Крізь інший вимір.

— Це я знаю. Але де саме?

Міллер дістав з нагрудної кишені хустинку і розгорнув її на столі.

— Мабуть, краще я поясню тобі це так. Припустимо, що я двовимірна істота, а ця хустинка відповідає твоєму...

— Це я бачив мільйон разів, — розчаровано сказав Елліс. — Це лише аналогія, а мені не цікаві аналогії, я хочу змістовну відповідь. Де проходить мій люк Джиффі між входом тут і виходом у Цедар-Ґроувз?

Міллер розсміявся.

— А чого ти взагалі питаєш?

Елліс нараз став обережнішим і байдуже знизав плечима.

— Просто цікаво. Має ж він десь проходити.

Міллер поклав руку Еллісу на плече у дружній, братерській манері.

— Генрі, старий, залиш це нам. Добре? Ми — розробники, ти — покупець. Твоя робота — користуватися люком, допомогти нам його перевірити, повідомляти про несправності чи дефекти, щоб ми могли вийти з ним на ринок наступного року й бути певними, що все гаразд.